Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 08:28

За результатами перепису населення 2001 року, етнічних українців в Україні – 77,8%, росіян – 17,3%

(Рубрика «Точка зору»)

Підґрунтям так званої багатоетнічності України є дані Першого всеукраїнського перепису населення 2001 року, за якими на території країни проживає аж 130 націй і народностей, а також висновок Державного комітету статистики України про те, що багатонаціональною є не лише Україна в цілому, а й кожна її область.

Якою насправді є Україна за своїм національним складом

За результатами того перепису, етнічних українців в Україні – 77,8%, росіян – 17,3% (разом – 95,1%). Вісім наступних за величиною груп (білоруси, молдовани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї) складають 3,1% населення; а ще вісім (вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці, гагаузи) набирають разом 1,1%. Решта 112 спільнот становлять у сумі лише 0,4% від загальної кількості мешканців України.

Ця решта – насправді ніякі не нації і не народності, а лише окремі представники народів світу, переважно – малих корінних народів Росії, що живуть на її Півночі та Далекому Сході, в Сибіру й на Північному Кавказі. Кількість тих представників в Україні мізерна, наприклад: алеутів – 6 осіб, юкагирів – 12, ітельменів і тофаларів – по 18, чукчів – 30.

Навіть цих прикладів достатньо, щоби поставити під сумнів достовірність висновків того перепису населення України 2001 року.

Міжнародна практика визначення етнонаціонального складу населення

За визначенням колишнього керівника міжнародної неурядової організації Freedom House Адріана Каратницького, в моноетнічній країні кількість представників однієї нації повинна становити не менше 67%, тобто 2/3 від усього населення. Більшість європейських країн – Німеччина, Франція, Італія, Данія, Португалія, Польща, Греція, Угорщина, Швеція тощо – є моноетнічними, однак мають тенденцію до втрати цього статусу у зв’язку з активним напливом мігрантів.

Тож Україна, в якій українців 78%, меншою мірою поліетнічна, ніж більшість європейських моноетнічних країн!

Так що висновок Держкомстату про багатонаціональність України та всіх її областей притягнутий за вуха. Чи не смішно читати, приміром, що навіть Івано-Франківська область є багатонаціональною, бо в ній, окрім українців (їх 97,5%!), проживає ще 90 національностей і народностей?

Чому твердження про багатонаціональність України є деструктивним

Великий українець Анатолій Погрібний поклав своє життя на доведення істини, що Україна – моноетнічна країна. Натомість звідусюди нас переконують у протилежному.

Так, нещодавно ЗМІ повідомляли про дію пересувної молодіжної виставки «Разом», яка представляє Україну як багатонаціональну і полікультурну державу. Її організатором є Київський освітній центр «Простір толерантності», а фінансує її Рада Європи. Ця виставка стверджує, що немає ніякого значення, якої ти національності, адже Україна – єдина! Але ж видатний єврейський діяч Володимир Жаботинський говорить зовсім інше: «Життя довело, що все буття держави, наче довкола осі, приречене обертатися довкола проблеми національностей».

Іван Дзюба не втомлюється наголошувати на тому, що сенс офіційно пропагованих формул на кшталт «народи України», «Україна – багатонаціональна країна» – поставити під сумнів право українського народу вирішувати долю своєї Вітчизни.

Тому зовсім не випадково, що, на відміну від мононаціональних європейських країн, Україна так і не стала де-факто національною державою. Національна українська мова (а саме на основі своїх національних мов сформувалися європейські національні держави, а на основі тих мов – національні культури, спільні традиції, погляд на історію) в Україні за 24 роки незалежності так і не утвердилась в основних суспільних сферах, попри декларативність її державного статусу.

За даними Американського міжнародного інституту Ґеллапа, 2008 року в Україні у 83% населення мовою фактичного спілкування в родині та побуті була російська мова. І це, на жаль, є не природнім явищем, а лише наслідком тотальної русифікації та жорсткого лінґвоциду українців спочатку царатом, а потім і комуністичним режимом.

Тож українці, домінуючи чисельно, не домінують у суспільстві в мовному плані. Українськомовні, а отже, й українськокультурні українці фактично є в Україні національною меншиною.

Більшості з українців байдуже, якою мовою говорити, і свої мовно-культурні права відстоювати вони масово не бажають. Це є ознакою недосформованості української нації, корінням чого є важкий постгеноцидний та колоніальний спадок. Саме за лінгвістичною ознакою можна поставити під сумнів саму українськість українців-русофонів (що й робить Кремль), за культурною ж ознакою їх відносять до креолів.

Оскільки Україна офіційно визнана багатонаціональною державою, а українці в ній юридично не є ані національною меншиною, ані титульною, або державотворчою нацією, то й їхню дискримінацію за мовною ознакою держава просто не помічає.

Якою має бути стратегія української держави у сфері етнонаціональних стосунків

В Україні, як у будь-якій демократичній країні, мало б бути так: якщо ти як представник будь-якої національності не знаєш державної мови – ти не маєш ніякої перспективи, ніде не працюватимеш і навіть не отримаєш громадянства. За словами професора Ґарвардського університету Юрія Шевчука, у США, Франції, Італії людина, яка не володіє державною мовою, не лише почувається некомфортно, її там відкрито дискримінують і змушують виконувати мовні правила; жодна титульна нація не виправдовується за своє право мати свою функціональну державну мову.

Натомість наш лібералізм у мовному питанні ніде не проходить, особливо в країнах із тяжким колоніальним спадком.

Замість того, щоб утверджувати державну українську мову (як того вимагає ст. 10 Конституції України), нова влада, активно втілюючи гасло «Єдина країна! Единая страна!» в усіх гуманітарних сферах, здійснює таким чином неприховану новітню русифікацію і демонструє презирство до української мови як державної, до українців і до самої України.

Цілком погоджуючись із резолютивними висновками Міжнародного форуму на підтримку української мови «Нас об’єднає мова», висловлю також свою згоду з пропозиціями відомого борця за українську державність Святослава Караванського відносно того, що для перетворення України на європейську державу потрібно ухвалити «Закон проти дискримінації титульної нації», бо в Україні існує унікальна ситуація, коли титульну націю дискриміновано у своїй же державі.

Україна досі не парафувала Декларацію ООН 2007 року «Про корінні народи», за якою українці (як і кримські татари, караїми, гагаузи і кримчаки) у своїй країні мали б окреме, захищене державною право на збереження і розвиток власної мови і культури.

Тож держава Україна, врешті, потребує здійснення виваженої мовно-культурної політики і власного закону про мови – і не в редакції Ківалова-Колесніченка, яка досі, на жаль, залишається чинною. Без цього ні про яку виважену етнонаціональну політику в Україні годі говорити.

Ірина Магрицька – вимушена переселенка

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG