Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 11:50

Ті, хто пройшов аеропорт, себе ще проявлять – кіборг «Павук»


Диспетчерська вежа у вересні 2014 року

Диспетчерська вежа у вересні 2014 року

Не треба нікого звинувачувати, треба просто зробити висновки, щоб більше це не повторювалося

Черкаси – Боєць окремого 90-ого батальйону 95-ої аеромобільної бригади, черкасець Олександр Тимошенко з позивним «Павук», був останнім пораненим, якого вивезли з Донецького аеропорту. Обидві ротації він був на вежі і припускає, що це й врятувало йому життя. Про останні дні свого перебування в ДАПі «Павук» розповів Радіо Свобода.

У Донецькому аеропорту я був дві ротації: з 30 листопада до 12 грудня, а вдруге – з 16 до 19 січня.

Олександр Тимошенко

Олександр Тимошенко

Перше перебування в аеропорту я б назвав «ротацію цікавості». Всі працювали, як єдиний механізм, було спокійніше і певною мірою розмірено. Хоча нас постійно обстрілювали, було й багато так званих «перемир’їв» – від 15 хвилин до 2 годин.

Мені б хотілося, щоб із цього всього усі зробили висновки – і можновладці, і військові, і самі командири, і солдати. І більше цього не повторювалося

Другу ротацію я б назвав «ротацією смерті». Якщо проаналізувати, то досі багато чого незрозуміло. Але це сталося – втратили Донецький аеропорт. Можливо, хтось думав, що після цього всі впадуть духом. Насправді, все було трошки не так, історія про це розповість. Особисто мені б хотілося, щоб із цього всього усі зробили висновки – і можновладці, і військові, і самі командири, і солдати. І більше цього не повторювалося.

Якщо когось звинувачувати чи ще щось… Особисто моя думка, що цього робити не потрібно, а треба просто зробити висновки. Уже все сталось. Давайте пробачимо один одного, зрозуміємо і будемо далі захищати країну.

Складнощі. Що таке на війні складнощі? У мене як таких їх не було. Я мав наказ і його виконував. Можливо, складнощі були більш глобальні – в озброєнні, у керуванні, у моральному дусі.

Саму історію про початок захисту аеропорту я знаю з новин. Але хлопці, які були на ротації перед нами, коли розповідали і згадували, то в їхніх очах був не лише сум від втрат. Їм було дуже прикро, що все те, що було побудовано, уся та краса – її просто знищили. І ми думаємо, що летовище вже не відбудують – там уже аура не та.

«На вежі було більше шансів вижити, аніж у самому аеропорту»

– Я останній, кого 19 січня вивезли пораненого з Донецького аеропорту. В останні дні там просто «літала» смерть. Нас травили газом, а потім бойовики просили про перерву, щоб нібито забрати своїх поранених, і, як виявилося, в цей час заносили вибухівку. А потім вже прийшло 21-22 січня – вдалі дні для сепаратистів, для бойовиків.

Обидві свої ротації я був на вежі, що приблизно за 300 метрів від самого терміналу. Можливо, це і врятувало мені життя, й можна сказати, що нам набагато більше пощастило, ніж іншим. Коли ми йшли на свою ротацію, то друзі-товариші-побратими запитали мене: «Залишимося живі?» Я вежу дуже добре знав, тому відповів: «У нас набагато більше шансів вижити на вежі, ніж тим, хто у самому аеропорту». Я знав, де потрібно зайняти оборону, розумів, де можна сховатися, тому може й мав таку упевненість.

Бойовики «забавлялися», розстрілюючи вежу з танка

– Поранення я отримав під час обстрілу з танка. Це у нього їхнього танка така «забавка» була: виїжджати й «розряджатися» у вежу. Коли 40 снарядів випускали, коли менше, коли два танки виїжджали.

Вони з серпня так «бавилися» й насилу завалили вежу. Можете собі уявити – у середньому по 40 снарядів кожен день

Вони з серпня так «бавилися» й насилу завалили вежу. Можете собі уявити – у середньому по 40 снарядів кожен день. Якщо перемножити на кількість днів до 13 січня, то можна приблизно порахувати, скільки туди випустили снарядів.

Під час одного з таких обстрілів просто від вібрації спрацювала розтяжка. Чия вона була, ніхто не знає. Я коли почув, то сховався за ріг, але мене зачепило за руку осколком. В якійсь мірі можна сказати, що це було по-дурному. Перед цим у нашого побратима було поранення, його забрали вночі. І наші перші слова були – не пощастило. Але коли нас залишилося чотири людини там, де повинно було бути мінімум дванадцятеро, ми зрозуміли, що ще невідомо, кому пощастило. Щоб не тримати інтригу, одразу скажу, що 22 січня хлопці – всі живі – вийшли з вежі. Ніхто не загинув.

Я думаю, що люди, які пережили ці всі події і психічно витримали – будуть дуже чистими людьми. Ми їх скоро побачимо

Не знаю, можливо, ми дуже гаряче молилися й просили сили всевишні про захист. Але можна сказати одне, що у ті моменти, мабуть, прохання до всевишнього найбільш щирі та чисті. І взагалі я думаю, що люди, які пережили ці всі події і психічно витримали – будуть дуже чистими людьми. Ми їх скоро побачимо. Можливо, не зараз, не так швидко, але через три-чотири-пять років вони себе проявлять. У нас буде нова нація.

«Перший раз тобі цікаво, другий ­– страшно, а третій – ідеш, як на роботу»

Я ніколи нікому не буду дорікати за ту ситуацію. Давайте будемо чесними – ми знали, куди ми йшли. Так, смерть – це дуже страшно. Але це війна

– Коли мене вивезли з ДАПу, і я вже був тут, удома, в обласній лікарні, я був на багатьох не те, що злий... Мені хотілося багатьом виставити претензії. Потім пройшов час, я заспокоївся і зрозумів, що так повинно було бути. Я ніколи нікому не буду дорікати за ту ситуацію. Давайте будемо чесними – ми знали, куди ми йшли. Так, смерть – це дуже страшно. Але це війна, ми повинні це розуміти – це не антитерористична операція, це – війна.

Мене запитують: ну як вам там от, на війні? Я відповідаю досить таки просто: перший раз тобі цікаво, другий раз тобі страшно, а третій раз ти йдеш, як на роботу. Це і є твоя робота у цей момент життя.

У кожної людини свій страх. І якщо брати мене, то я подумав, що це може бути «все», коли танки обстрілювали вежу, й почали зсуватися стіни. Ми тоді всі це зрозуміли. Але сталося по-іншому, ми усі звідти вийшли.

Там тоді, здебільшого, були усі наші – черкасці, нормальні, адекватні хлопці.

«Дещо змінити хід війни можна було ще в грудні»

– Неправильно говорити, що непотрібно було утримувати Донецький аеропорт. Можна сказати по-іншому: треба було вести суттєві військові дії до серпня. Ось тоді все це можна було «закрити». Давайте будемо справедливими й чесними: ну, не буває такого, щоб воювати-воювати і не мати втрат. Такого не буває навіть у жодному сценарії, а тут реальна війна, снаряди й танки. Просто аеропорт потрібно було по-іншому захищати і бути більш дієвими.

Наші «батьки-командири» до останнього вірили, що будуть якісь перемовини, якесь перемир’я. Я вважаю, що навіть у грудні – до перемир’я можна було дещо змінити хід війни

Ще й проблема все-таки у нас самих, в українцях, бо ми все намагалися бути гуманними. Ті самі наші «батьки-командири» до останнього вірили, що будуть якісь перемовини, якесь перемир’я. Я вважаю, що навіть у грудні – до перемир’я –​ можна було дещо змінити хід війни. У нас тоді був і запал, і можливості інші.

Ті, хто воює, здебільшого – патріоти. Воюють не за гроші

Там є люди з вищою освітою, є люди, у яких усе було

– Хотів би сказати загалом про всіх хлопців-побратимів, які пішли воювати і які воюють. Як би там не було, але здебільшого ці люди – патріоти. Ті, хто каже, що ми пішли за пільгами, за грошима – нічого не розуміють. Там є люди з вищою освітою, є мільйонери, є люди, у яких усе було.

У мирний час у нього було все – квартира, машина, робота, багато дітей. Він мав повне право не йти в армію. Але він вивіз свою сім’ю у безпечне місце, а сам пішов воювати

У нас був знайомий Олександр, не з нашого підрозділу, так він корінний донеччанин. У мирний час у нього було все – квартира, машина, робота, багато дітей. Він мав повне право не йти в армію. Але він вивіз свою сім’ю у безпечне місце, а сам пішов воювати. Він не зійшовся з командирами у поглядах на ведення війни, написав заяву, бо має право як батько більше, ніж трьох дітей, звільнився і знову пішов у добровольчий батальйон. Можете уявити, як у людини, корінного донеччанина, боліла душа за те, що там відбувається.

Кожен виконує свій обов’язок, можливо, не завжди так, як він хотів би, але намагається все зробити так, як треба.

Не хочу бути жорстоким, але, якщо постійно плакати за побратимами, то робиш гірше собі й іншим. Краще перевести свій біль, цю енергію, в потрібне русло

Втрата побратимів – це момент, який кожен переживає по-різному. Не хочу бути жорстоким, але, якщо постійно переживати, плакати за побратимами, то робиш гірше собі й іншим. Краще перевести свій біль, цю енергію, в потрібне русло: допомогти родині, поспілкуватися з сім’єю, зайнятися волонтерською діяльністю. Найголовніше – їх потрібно пам’ятати.

Олександр Тимошенко

Олександр Тимошенко

Страшно, коли товариш гине на твоїх очах. У цей момент головне повести себе правильно, а тоді усе стане на свої місця.

З нашого батальйону багато людей потрапило у полон у 20-их числах січня. Мабуть, скажу про смерть Ігоря Брановицького. Ми з ним ходили в атаку, були на посту. А потім він пішов на аеропорт, а я пішов на вежу. У нього смерть була надзвичайно жорстока. Спочатку забили до смерті, а тоді пристрелили. Це не гуманно, це не вписується у жодні правили ведення війни.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG