Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 12:32

Моноетнічність України – це наслідок того, що близько 80% її громадян сказали: «Я – українець». Утім, можлива й інша формула: «Я – українець білоруського (російського, єврейського тощо) походження»

(Рубрика «Точка зору»)

Етнічний чинник досі має важливе значення в політичному житті України. Щоб пересвідчитись у цьому, звернімося до наукових вислідів; візьмімо дані двох опитувань, проведених Соціологічною групою «Рейтинг» у серпні 2013-го і 2014 року. За даними першого опитування, патріотами своєї країни вважало себе 81% респондентів, але за її незалежність проголосував би лише 61% (28% не підтримали б незалежність, 11% – не визначилися). Серед респондентів, які 2013 року назвали рідною мовою українську, підтримало незалежність майже 80%; серед респондентів, які вважали рідними одночасно російську та українську, таких було близько половини, а серед тих, які вважали рідною лише російську, – третина. При цьому супротивники незалежності України становили вагому електоральну групу, яка превалювала в Донбасі і доходила до 40% виборців на півдні та сході України.

У 2014 році (опитування проводилося у всіх регіонах, окрім окупованого Криму) ситуація змінилася. Число патріотів зросло ненабагато – з 81% до 86%, а от число незалежників – принципово: з 61% до 76% (12% не підтримали б незалежність, 12% – не визначилися). При цьому понад 90% опитаних, які у 2014 році назвали рідною мовою українську, проголосували б за Незалежність; серед тих, хто рідними вважав дві мови – російську та українську – таких понад 70%; 45% тих, хто вважав рідною мовою російську, підтримали б торік незалежність України. Незалежність України підтримала переважна більшість опитаних в усіх регіонах країни, крім Донбасу: тут кількість як прибічників, так і прихильників Незалежності була однакова – по 34%, і майже третина (31%) не змогла визначитися з відповіддю.

Отже, маємо прямі залежності ставлення до незалежності України від рідної мови та етнічного походження (адже число етнічних росіян, для яких або українська, або українська та російська є рідними, незначне). Але водночас із цих опитувань (і багатьох інших, проведених як «Рейтингом», так й іншими соціологічними центрами) випливають й інші висновки. Передусім стосовно величезного у 2013 році і менш значного у 2014 році, але помітного розриву між числом патріотів та прихильників незалежності України. Виходить, що мільйони громадян України два роки тому і сотні тисяч торік з патріотичних міркувань вважали, що їхній країні краще було би позбутися незалежності та стати частиною іншої держави. Чи треба зайвий раз називати цю державу? І ще одне. На півдні і сході етнічні українці становлять абсолютну більшість, і на Донбасі теж. Але настрої регіонів далекі від автоматичної кореляції з етнічними чинниками, тут діють інші закономірності.

Недоформована нація

Неприпустимі для «нормальної» країни показники розриву між числом патріотів і числом прихильників незалежності та між числом прихильників незалежності і числом супротивників незалежності й байдужих до неї засвідчують недоформованість української нації. Недоформованість ця – у свою чергу – впливає й на настрої етнічного ядра нації, яке наявне у кожної європейської модерної нації (єдиний виняток – швейцарці).

Важко уявити, скажімо, що 20% чи навіть 10% етнічних поляків або литовців виступають проти незалежності своїх держав, чи не так? Чи що, скажімо, супротивниками незалежності Литви виступає третина литовських поляків, як-от торік 30% громадян України, для яких російська мова – рідна? Принагідно: на думку литовського соціолога Фреюте-Ракаускене, місцеві етнічні росіяни та поляки ототожнюють себе з Литвою, вважають її рідною країною.

У разі сформованості української нації загальна ситуація в Україні була би такою, як у Литві (адже етнічне ядро і там, і тут становить приблизно 80% громадян країни). Але об’єктивна спадщина колоніального і неоколоніального часу – починаючи від глибоко підсвідомих ментальних настанов, які вкорінені в культурі повсякденності, і закінчуючи різними мірами економічної та соціокультурної інтегрованості регіонів України до російсько-імперського простору, – діє в іншому напрямі. Не в останню чергу тому, що в минулі чверть століття влада не докладала зусиль для подолання цієї спадщини, ба більше: її нерідко очолювали типові постколоніальні діячі, орієнтовані на метрополію, представники компрадорського капіталу, а то й агенти Кремля…

Між тим громадянське суспільство, у якому б критичному стані воно часом не було, все ж поволі, часто всупереч політикам, здійснювало деколонізацію України, яскравим прикладом чого став «ленінопад». Громадянські активісти змусили владу рушити шляхом декомунізації, яка водночас є й українізацією та європеїзацією. Ба більше: наразі йдеться про потребу максимального дистанціювання від російської культури як такої, оскільки вона іманентно пронизана імперіалізмом, шовінізмом, деспотизмом і чорносотенством. Так, у ній є демократична течія, але ця течія в ній завжди була маргінальною. Не забуваймо, що більшовизм – перша у світі переможна тоталітарна ідеологія, яка спрямовувала відповідну практику, – це феномен саме російської культури, причому найбільш її гуманістичного «срібного віку». Не випадково потім Комінтерн не раз проголошував «більшовизацію» комуністичних партій, але це ніде у світі не вдалося. Не випадково біля керма філії партії більшовиків в УРСР аж до 1953 року не було етнічних українців (і нерідко ці керманичі були україножерами й антисемітами), та й потім із перших секретарів ЦК КПУ лише Петро Шелест мав певний український сентимент й обстоював «економічний автономізм», за що й був знятий із посади.

Іншими словами, декомунізація і європеїзація в Україні є складовими «змістовної українізації», без якої неможливе завершення формування нації як такої, як спільноти вільних громадян, об’єднаних певними засадничими цінностями та спільним стратегічним проектом майбутнього.

Плакат Юрія Неросліка

Плакат Юрія Неросліка

Змістовна українізація і шлях до Європи

При цьому, повертаючись до того, з чого починалася ця стаття, зауважмо: в Україні і рідна мова, вказана у переписі населення та в соціологічних опитуваннях, й етнічна належність – це наслідок особистого вибору, а не тих чи тих «директивних вказівок».

Отож моноетнічність України – це наслідок того, що близько 80% її громадян сказали: «Я – українець». Утім, можлива й інша формула: «Я – українець білоруського (російського, єврейського тощо) походження». В першому випадку йдеться про етнічну тожсамість, у другому – про національну.

Вибір тієї чи іншої мови як рідної – це також особиста справа; навіть у разі, коли в повсякденній практиці людина не користується в силу зовнішніх обставин українською, вибір української як рідної засвідчує її певні ціннісні орієнтації. Зміняться ціннісні орієнтації як наслідок змістовної суспільної українізації – зросте число громадян, для яких українська є рідною і для яких патріотизм тотожний із незалежництвом.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG