Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 00:21

Чому Україна не визнає політбіженців із Білорусі?


(©Shutterstock)

(©Shutterstock)

«Це нечесно – коли ми кидаємо напризволяще тих, хто після участі в Майдані ризикує отримати вдома кулю в лоб. У буквальному сенсі цього слова – ідеться про страту»

(Рубрика «Точка зору»)

З початком воєнної агресії Росії проти України становище білоруського громадянського суспільства стало ще складнішим, адже Олександр Лукашенко змінив амплуа останнього диктатора Європи на міжнародного миротворця. Власне, він сам про це доволі відверто жартує. Але внутрішня білоруська ситуація від цього не змінилася. Білорусь залишається єдиною європейською країною, де застосовується смертна кара, за ґратами там перебувають десятки політичних в’язнів.

Днями з’явилася інформація про те, що ЄС зняв санкції з двадцяти чотирьох білоруських чиновників. Тим часом, ті громадяни Білорусі, яким доводиться тікати від політичних переслідувань до України, не можуть отримати тут статус біженця або розраховувати на додатковий захист. Міграційна служба їм у цьому відмовляє. Варто зауважити, що це – проблема не тільки громадян Білорусі, вона стосується всіх утікачів. Але Міжнародний день солідарності з громадянським суспільством Білорусі, до якого традиційно приєднуються українські громадські ініціативи, ми вирішили використати як привід звернутися до президента України з проханням вплинути на ситуацію в тому числі з білоруськими політбіженцями. Погодьтеся, це нечесно – коли ми кидаємо напризволяще тих, хто після участі в Майдані ризикує отримати вдома кулю в лоб. У буквальному сенсі цього слова – ідеться про страту.

У цій публікації ми зібрали історії двох громадян Білорусі, які знайшли (або намагаються знайти) в Україні прихисток від переслідування вдома. Вони песимістичні щодо перспектив їхнього повернення додому найближчим часом.

Алег Аучиньнікау на Майдані Незалежності у Києві

Алег Аучиньнікау на Майдані Незалежності у Києві

Алег Аучиньнікау, активіст білоруського руху солідарності «Разом», живе в Україні вже понад півтора роки. Виїхати сюди його змусили обставини.

– Ви приїхали тоді, коли почався Майдан. Чому? Порив?

– Не повірите, але так, це був порив.

– Чому ж не повірю?

– Були ще в пам’яті події Майдану 2004 року.

– Ви там також були?

– Ні, в мене тоді ще навіть паспорту не було, навчався в школі. Але дуже хотілося до Києва потрапити, про ті події я добре пам’ятав – і ось почався Євромайдан. Мені вдалося приїхати тільки на Новий рік. Був у Києві три дні, зарядився цією енергією, протестною романтикою – і повернувся назад до нашої білоруської стабільності.

Алег Аучиньнікау (ліворуч) поблизу Адміністрації президента у Києві

Алег Аучиньнікау (ліворуч) поблизу Адміністрації президента у Києві

– Того разу Ви не мали проблем із перетином кордону?

– Не мав, навіть прикордоннику заявив, що їду з Майдану, у відповідь він мене запитав: «А що, Майдан ще стоїть?» Згодом мене знову потягнуло до Києва. Побачив у соцмережі повідомлення про віче 19 січня – і вирішив їхати. Планував я свою поїздку на один день, але повернувся до Білорусі тільки 10 лютого. І то тільки через те, що мені виповнювалося 25 років і треба було змінити паспорт. Через тиждень після приїзду – почалися дзвінки з міліції.

– Орієнтовно, це було 17 лютого, коли в Києві вже починалися найкривавіші події?

– Так, але міліція від мене швидко відчепилися, а от 27 лютого мені вже зателефонували з КДБ. Мовляв, ми знаємо, де ви були і що робили, ваші дії кваліфікуються за статтею «екстремізм» (до 15 років позбавлення волі), а якщо ми у вашій справі ще покопаємося, можливо, ще й «тероризм» накопаємо, а це, як ви знаєте, або 25 років позбавлення волі, або смертна кара. Я був у шоці. 28 лютого я отримую свій новий паспорт, беру квиток і їду на Київ.

– І Вас на кордоні не зупинили?

– Я сам досі дивуюся...

– Із того часу ви не пробували повернутися в Білорусь?

– Ні.

– А дістати Ввас не намагалися – дзвінки, мейли, повідомлення в соцмережах?

– Мені писали тільки мої одногрупники, що я – фашист, що вони б мене власноруч забили.

– Але Ваша родина досі живе в Білорусі? Як вони поставилися до Вашого вибору?

– Батьки в мене, дякувати Богу, адекватні. Вони навіть приїздили до мене в Київ. Мій батько – опозиціонер ще з 90-х років, тому сприйняв мою позицію нормально. Мама не до кінця все розуміла, але коли я її привів на Майдан і показав, що де відбувалося, вона усвідомила, чому я там був.

– У ті дні Вам із Жизневським не доводилося спілкуватися?

– На жаль, ні. Хоча чув про Михайла – якраз того дня, коли його вбили. Загалом, багато білорусів приїздило на Майдан, дехто з них зараз воює в АТО.

– Громадяни Білорусі, які тікають від переслідувань і намагаються отримати статус біженця в Україні, стикаються тут із відмовами. Який у Вас досвід?

– Аналогічний. Разом із деякими іншими громадянами Білорусі, які сюди виїхали, ми спробували отримати статус біженців ще минулого року. Близько року тривала тяганина, постійно просили надати то ті, то інші папери, але зрештою ми отримали відмову. Офіційна причина – начебто відсутність підстав для надання статусу.

– А насправді яка причина, як Вам здається?

– Політика. Просто не визнають політичних біженців із Білорусі. До того ж, тепер Лукашенко – «миротворець». Після Майдану, якщо я не помиляюся, 122 особи, громадяни Росії та Білорусі попросили притулку, але всім відмовили. Тому я не один такий.

– Які у Вас плани у зв’язку з цими складнощами? Багато хто вирішує їхати далі – на Захід або на Північ, у країни Балтії.

– Ми будемо тут, принципово. Будемо боротися.

– Повертаючись до ситуації в Білорусі, які Ваші прогнози щодо виборів?

– Які можуть бути прогнози в Білорусі? Ви чули, що до нас на вибори приїздить спостерігачем Чуров?

– Тобто навряд чи їх результати викличуть протест? Чи все ж таки можуть?

– Можуть, звісно. Площа стала вже традицією. Після кожних президентських виборів народ виходить на вулиці і протестує. І ми бачимо, що народу щоразу виходить дедалі більше.

– Але при цьому за гратами досі залишаються затримані під час протестів 2010 року.

– Так, їх шестеро. І один із них – кандидат у президенти Ніколай Статкевич.

– Зважаючи на останні події в Україні, як Ви оцінюєте її роль на пострадянському просторі? Чи зможе вона стати острівцем свобод? Бо у нас також все неоднозначно...

– Так, автозаки білоруські, наприклад, закуповуються… Якщо ви спостерігали за подіями в Мукачеві, то могли бачити там саме білоруські автозаки. Вони з 2006 року використовуються. Хочеться, звісно, вірити, що Україна втримається. У вас просто немає вибору. Ми всі зараз на вас дивимося, розумієте? Дивляться казахи, дивляться вірмени. Якщо переможете ви – то переможемо і ми.

Юрій Бандажевський

Юрій Бандажевський

Науковець, колишній ректор Гомельського державного медичного інституту, доктор медичних наук, фахівець у галузі медицини радіології Юрій Бандажевський живе в Україні вже впродовж п’яти років. Доти з 2006 року жив у Європі, куди його екстрадували з Білорусі. У Білорусі він досліджував наслідки Чорнобильської катастрофи, говорив про цю проблему публічно, за що де-факто і був ув’язнений. В Україні він продовжує свою дослідницьку роботу. Доки президентом Білорусі залишається Олександр Лукашенко, він не бачить перспектив свого повернення додому. Він засуджує рішення проводити переговори саме в Мінську, вважаючи, що таким чином «Європа прогнулася під Путіна».

Зараз він живе в селі у Чорнобильській зоні за 40 кілометрів від Іванкова, однієї із найбільш уражених ділянок. Свою історію він розповідає телефоном:

– Моя історія дещо відрізняється від свіжих історій людей, які шукають в Україні політичного притулку. Мене свідомо та акуратно вивезли з Білорусі в 2006 році, після мого звільнення з ув’язнення. Європа зробила все для того, щоб створити умови для мого проживання у Франції.

– З чим було пов’язане Ваше ув’язнення?

– Мене звинуватили в тому, що я брав хабарі, але це було не так. З 1990-го до 1999-го я очолював Гомельський медичний університет. Я його створив і був його першим ректором. Ми багато досліджували проблеми Чорнобильської катастрофи, я дуже інтенсивно просував цю тему, публічно не погоджувався із цілою низкою рішень уряду щодо наслідків катастрофи. І в результаті мене звинуватили в отриманні хабарів. Справа бездоказова, утім я отримав 8 років позбавлення волі (за інформацією білоруських правозахисників, незадовго до свого арешту Юрій Бандажевський надіслав листа Олександрові Лукашенку, в якому розповів про неприязні відносини з Міністерством охорони здоров’я, які він пов’язував із «фактами нецільового використання чорнобильских коштів Інститутом радіаційної медицини міністерства» – ред.).

Я провів в ув’язненні близько шести років, а в 2006 році завдяки допомозі міжнародної спільноти, Європейського Союзу, «Міжнародної амністії», отримав свободу. Це була домовленість із адміністрацією Лукашенка – після звільнення я мав виїхати з Білорусі. Відтоді я робив спроби приїхати додому, але це завершилося репресіями проти моєї родини. Певний час я провів у ЄС, але, оскільки моя діяльність пов’язана з наданням допомоги жертвам Чорнобильської катастрофи, а також вивченням її наслідків, я приїхав до України. За більш ніж 5 років нам вдалося організувати великий проект із надання допомоги Іванківському району, який розташований на кордоні з Білоруссю, неподалік від атомної станції.

– А в Україні Ви не зустрічалися з якимось тиском, адже попередні 5 років також були не найкращими для нашої країни?

– Ні, мене запрошували сюди певні сили, коли дізналися, що ЄС погодився фінансувати запропоновані мною проекти. Але обіцянки розвіялися, коли я приїхав, мені було складно на етапі запровадження проекту. Ми ставили і ставимо питання дуже гостро – і про наслідки катастрофи, і про необхідність допомагати людям, особливо дітям – маємо справу вже з другим поколінням, яке постраждало від наслідків катастрофи. Мої спроби вийти на контакт із державними структурами були безрезультатними. Я розумію, що ситуація зараз дуже складна… Словом, я нічого в цієї країни не прошу, навпаки, намагаюся їй допомогти.

– А чи розглядаєте Ви і за яких умов своє повернення до Білорусі?

– Якщо я буду робити спроби повернення до Білорусі, мої діти опиняться під загрозою. Хоча перебувати у вигнанні – це складно, тим більше для людини, яка багато зробила для своєї країни. Я був наймолодшим доктором наук у СРСР, отримав низку премій, мав на момент арешту велику наукову школу.

– А перспективи демократизації Білорусі Ви взагалі не розглядаєте?

– Доки буде Лукашенко при владі, демократизації не буде. І для того, аби утриматися, він вдається до будь-яких прийомів і методів. Я не знаю, яким може бути рецепт. Бо коли гра йде не за правилами...

– А досвід України?

– Було багато подібних спроб, але самі бачите, який результат. Протест 2010 року завершився сотнею затриманих, опозицію роздробили. Перебування у КДБ вилилося у недовіру одне до одного, і це саме те, що потрібно режиму.

Марія Томак – журналіст Центру громадянських свобод

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG