Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 16:58

Будь-яка диктатура – це шори, але небезпека походить тільки від зашореної Росії, де і влада, і населення бояться дивитися в усі боки

(Рубрика «Точка зору»)

За радянських часів моя мама інколи вечорами виконувала обов'язок хранительки вогнища – сідала біля телевізора і штопала мої діряві шкарпетки. Шкарпетки тоді чомусь швидко зношувалися, тому, коли на п'яті протиралася дірка, мама натягувала шкарпетку на 100-ваттну лампочку і намагалася виправити огріхи радянської легкої промисловості. Вона скоса поглядала на екран і хитро зітхала, коли спокійний голос Генріха Боровика розповідав нам про важке життя простих американців, позбавлених елементарних прав. Мама мовчки вислуховувала і відсторонено говорила у бік забитих американців – «парткому на вас немає, щасливі».

Через багато років я став часто зустрічати Генріха Авер'яновича: ми віталися, про щось навіть говорили, раз на рік я приносив співчуття через загибель його сина Артема, але всякий раз зупиняв себе, щоб не запитати: «Товаришу Боровик, Ви тоді самі вірили у всю ту нісенітницю про американців?» Завжди кортіло запитати про те ж і Валентина Зоріна та Олександра Бовіна, і багатьох інших пропагандистів, які жили ТАМ або часто ТУДИ їздили, але розповідали те, що від них вимагав відділ пропаганди ЦК КПРС.

Олег Панфілов

Олег Панфілов

У перші десятиліття радянської влади, коли казки більшовиків про рівноправність розвіялися, в їдальнях державних установах з'явилися різні зали з різним асортиментом їжі – рознарядки категорії «А» і «Б». Категорія «А» – вищий прошарок номенклатури, начальники та заступники. Їм належало м'ясо, ковбасні вироби, масло і цукор. Категорії «Б» належало в півтора-два рази менше. І їли вони окремо, щоб не викликати заздрісні погляди на чужі тарілки зі шматками м'яса.

У радянської номенклатури були різні причини робити кар'єру. Але досить вагомою і важливою був «пайок» – це солодке слово казкового походження. За «пайок» можна було написати донос, закласти колегу, виступити зі звинуваченнями на товариському суді або партзборах. Чим далі розвивалася радянська влада, тим більше ставало привілеїв. З часом з'явилися спецмагазини, спецсклади і спецрозподільники. Ви думаєте, портрети Леніна приваблювали радянських людей? Чи заклики зробити наступну п'ятирічку кращою? Не спокушайтеся, напівголодне населення величезної країни приваблювали товари народного споживання, але не радянські – сірі, однотонні й бляклі, а імпортні. Навіть чеське взуття або румунський трикотаж, про фінські дублянки важко згадувати – багато радянських жінок готові були продати за них усе.

Здавалося б, усі, хто пережив принади радянського життя, мають пам'ятати – черги, номерки хімічним олівцем на зап'ясті, крики «ви тут не стояли», приниження в ЖЕКу і поліклініці, п'яні мєнти і злодійкуваті секретарі парткомів. І два кодових слова повсякденного життя в СРСР – «хабар» і «блат». І ще дієслово – «дістати». У старій частині Тбілісі прямо у сефардській синагозі розташован маленька аптека з дивною назвою «Чашка» – ніякої вітрини або реклами, але весь Тбілісі знає це місце. Господаря так і звуть на прізвисько – «Чашка», багато хто не знає його прізвища, але всі знають, що років 30-40 тому він міг «дістати» все. У часи радянського дефіциту «Чашка» був незамінною людиною: його періодично садили за спекуляцію, а коли у якого-небудь чиновника з ЦК виникали проблеми зі здоров'ям, «Чашку» відпускали.

Таких «діставал» було багато в кожному радянському місті. Тих, хто дружив із владою і ублажав її подарунками, тих не чіпали. Їхніх конкурентів ганяли і садили у в'язницю за «спекуляцію». Альтернативні пропаганді джерела інформації – плітки і чутки – формували в радянського населення власне ставлення до лукавої влади – з неї сміялися, складали анекдоти, але робили це тишком-нишком, бо за них теж можна було отримати термін. У населення практично з перших років радянської влади з'явилися шори – як ті, які надягають коням, щоб вони бачили тільки дорогу і не задивлялися на всі боки.

Якщо згадати про численні гасла і заклики, то шори вказували радянським людям шлях до комунізму, а все, що було на стороні – вільне суспільство, приватна власність, ринкова економіка, яку за звичкою називали «капіталізмом», вірним ленінцям було не потрібно. Шори приховували і подвійне життя – хабарництво і корупцію, спецмагазини і лімітовані путівки в «країни народної демократії», «Волга-Волга» в кінотеатрах і фільми Фелліні – на спецпереглядах. Щоб не нудно було ходити в шорах, радянським людям пропонувалося веселитися, підспівувати – «як добре в країні радянській жити». Через шори було категорично заборонено розглядати списки розстріляних і репресованих, тим більше, списків все одно не було, а розстріляні були.

П'ятнадцять років тому Путін чудово знав, для чого потрібні шори. Путін приготувався брехати, як раніше це робили вірні ленінці – Горбачов, Брежнєв, Хрущов, Сталін. Він хотів повністю відповідати вождям у своїх справах і вчинках. Телебачення знову перетворене на потужну пропагандистську машину, але з ідеологією нічого не виходило. Путін метався від комуністів до патріархів, але прийшов усе-таки до націоналістів, які стали малювати картини світлого майбутнього під назвою «русский мир». А в повсякденному житті знову хабарі і корупція стали другим життям росіян.

У зашореному житті є одна перевага – те, що Путін називає стабільністю. Йде зашорений росіянин, як осел за морквиною, до того придуманого «русского мира», замінника марксизма-ленінізма, і не хоче нічого іншого бачити – ні життя без хабарів і корупції, без воєн і захоплень чужих земель. А стабільність – це лише беззаперечне підпорядкування владі, яка міркує про демократію, але нав'язує диктат, говорить про свободу слова, але, крім цензури та пропаганди, нічого не пропонує.

Що за шорами, росіянин не просто не знає, він знати нічого не хоче – так зручно. Як кінь, з якого знімають шори, шаленіє від того, що світ набагато більший, ніж йому здавалося. Власне, будь-яка диктатура – це шори, північнокорейські, китайські чи туркменські. Але небезпека походить тільки від зашореної Росії, де і влада, і населення бояться дивитися в усі боки. Все-таки важко йти інакше після майже ста років зашореного, безпросвітного життя.

Олег Панфілов –​ професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думка, викладені у рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG