Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 16:40

Українцям, щоб не відпустити Крим, потрібно дуже багато змінити


©Shutterstock

©Shutterstock

Щоб зрозуміти, про що дійсно думають люди в Криму та загалом в Україні потрібно вимкнути інтернет, телевізор і виїхати на інший бік інформаційної кордону

Іван Сергеєнко

Завдяки соціальним мережам зараз легко зрозуміти, про що думають і мріють твої друзі і знайомі по різні боки Перекопського перешийка, в чому вони впевнені напевно, на що сподіваються. І як глибоко вони помиляються щодо один одного.

Відкриваємо Facebook. Ось знайомий із Криму постить жалісну історію про захват відпочивальників із України. Вони здивовані, як добре живеться в Криму, і дуже шкодують, що їх теж не взяв до себе Путін. І знайомий, звісно, вірить, що це лише перші ластівки, що ось-ось очі українців відкриються, вони зрозуміють, як жорстоко помилялись у його улюбленому «нацлідері». Україна повернеться в лоно «русского міра», рейками застукають потяги з мільйонами туристів «зі своїм салом», а каналом, звісно, зажурчить рятівний потік дніпровської води.

А ось корінний киянин ділиться фотографіями, зібраними невідомими авторами на всьому півострові. «Слава Україні» на бетонній опорі порожньої набережної, численні тризубці, жовто-сині й навіть червоно-чорні прапори в якомусь невпізнаному кримському підворітті. І він теж сподівається, що це тільки перші ластівки, що кримське підпілля зріє, що скоро очі кримчан відкриються. На вулиці Сімферополя якщо не завтра, то найближчими роками, вийдуть численні акції протесту. А там і питання повернення стане саме собою.

Ось колишній український чиновник, нині полум'яний патріот Росії, публікує «соціологію» – нібито українці вже поголовно готові розміняти Крим на мир на Донбасі. І, можливо, щиро сподівається, що так воно і буде, а там, чим чорт не жартує, можна буде повернути власність, яка залишилась в Україні. Тут у стрічці його змінює відомий український громадський діяч, який постить компіляцію з соціальних мереж і форумів із гнівними репліками кримчан на адресу окупаційної влади. Просто народне повстання в інтернеті!

У кожного з вищезгаданих авторів своє уявлення про правду. Що їх усіх об'єднує, то це ступінь омани один щодо одного.

Де межа між ілюзіями і реальністю?

Щоб відповісти на це питання, недостатньо перегляду френд-стрічки і, тим більше, новинного сюжету на «1+1» або «НТВ». Інформаційна реальність і реальність об'єктивна – це дуже різні речі. Щоб зрозуміти, про що дійсно думають люди в Криму і загалом в Україні, потрібно вимкнути інтернет, телевізор і виїхати на інший бік інформаційної кордону. Поспілкуватись із різними людьми, з різних соціальних прошарків. Можливо, здивуватись радикалізму таксистів, поговорити з бабусями біля під'їзду, зі студентами в парку, послухати, про що говорять люди в маршрутках.​

Тільки так можна зрозуміти, що громадська думка дуже відрізняється від наших уявлень. Що в Криму можна зустріти українського патріота, а в Чернігові – адепта «русского мира», але на кожного з них знайдеться ще п'ять прихильників – «ми переможемо за всяку ціну» і десять – «відчепіться від мене». Щодо підвищених пенсій щиро люблячих Путіна керченських бабусь курортний сезон не має ніякого відношення. Що в «бандерівському» Львові можна без побоювання говорити російською і будь-яка адекватна людина не зверне на це жодної уваги.

Тільки ніхто не поїде. Тому що кордон, тому що страшно, тому що принципи, тому що острів ізолюють від материка все більше. І омани один про одного зростатимуть пропорційно до ступеня віддалення.

Куди дійсно рухаються Крим і Україна?

Щоб відповісти на друге питання, можна просто подивитися на ті країни і ті території, куди «русский мир» вже прийшов. Чи чекає на Крим доля бідної провінції, спорожнілої, немов застиглої в лихолітті Абхазії, чи залитої федеральними грошима Чечні з суворими порядками місцевого володаря, вже не настільки важливо для вільної людини. Такий світ – нетерплячий, авторитарний і безперспективний. Особистостям у ньому немає місця, а тому всілякі прояви незгоди будуть жорстко припинятись. А військові бази, які розбавляють місцеві пейзажі, не допустять іншого варіанту розвитку подій.

Чи повторить Україна долю Грузії з її досвідом швидких ліберальних реформ? Або ж на неї чекає доля Молдови, в якій начебто щось відбувається, але все це так повільно і нерішуче, що створює відчуття затягнутого серіалу. Обидва ці варіанти однаково вірогідні – хоч і різною мірою, але вони створюють базу для особистісного та економічного розвитку.​

Головне те, що два світи з часом матимуть все менше точок дотику. Українцям, щоб не відпустити Крим з поля зору остаточно, щоб змінити порядок денний з безперспективної війни ілюзій на побудову виразної кримської політики, потрібно змінити дуже багато.

Багатотисячні написи «Слава Україні» на спорожнілій набережній лише примножують оману, що все ще може розсмоктатися саме собою. Перешкоди для кримських випускників шкіл, транспортна блокада для людей і зелене світло для лояльного бізнесу – це реальність.

Щоб кримчанину отримати на території України довідку, оформити закордонний паспорт або свідоцтво про народження дитини, потрібно оббивати пороги все тих самих, добре знайомих у минулому житті, бюрократичних відомств, стояти в усіх таких самих нескінченних чергах, але за один приїзд часто нічого вирішити не виходить. Кожна така поїздка перетворюється на справжнє випробування на міцність замість того, щоб вселяти надію.​

Беззуба «стурбованість» щодо чергових фактів грубого порушення прав своїх громадян, а іноді й повне мовчання – це теж реальність. Замість роботи з лояльним населенням Україна воліє його не помічати. Все це наслідки того, що за півтора роки після анексії у влади навіть не склалось цілісної концепції, що робити з Кримом далі. Вище керівництво з нагоди регулярно видає чергову нічим не підкріплену обіцянку повернути Крим, тим самим викликаючи лише посмішки на обличчях нинішніх кримських правителів.

І навіть якщо Україні все-таки вдасться змінити порядок денний, вибудувати сучасну державу і грамотну кримську політику, в плані повернення території – це нічого не гарантує. У цьому теж собі потрібно зізнатися. Грузія провела реформи, але територіальну цілісність так і не відновила. Просто в той момент, коли перебіг історії надасть шанс, ми не маємо право його проґавити. Чи відбудеться це через рік, або через 5 років, або через 30, передбачити неможливо. Без довготривалої кримської політики, з нинішніми міфами в головах і невиправданими очікуваннями, Україна до цього моменту підійде абсолютно непідготовленою.

Саме тому українцям необхідно відмовитись від безперспективної війни ілюзій і зосередитись на розробці та втіленні реальної кримської стратегії. Реальність, безумовно, виявиться не такою романтичною як світ фантазій, але тільки з її допомогою можна отримати шанс не втратити Крим назавжди.

Іван Сергеєнко – кримський оглядач

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал матеріалу –​ на сайті «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG