Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 04:36

Влада боїться добровольців, бо вони їй нічого не винні – кіборг «Кобра»


«Багато хлопців, які загинули чи поранені, досі не мають статусу «учасника АТО»

Київ – Кирило Бабенцов із позивним «Кобра» розповів Радіо Свобода про те, як потрапив у Донецький аеропорт, про самовільне залишення позицій бійцями ЗСУ та ставлення держави до добровольців.

– Від самого початку, як потрапив у Піски, я знав про Донецький аеропорт, і думав, як туди потрапити. Це була моя мрія – потрапити в аеропорт. Я пішов до командира «ОУН» й попросив взяти мене. Та тоді не вийшло, бо були обмеження по кількості людей і труднощі з узгодженням із військовою бригадою, яка це організовувала. Але 31 грудня мене командир покликав і сказав збиратися. Через півгодини ми з другом виїхали. Так я туди і потрапив.

Я мав відчуття провини за те, що в той час, коли мої хлопці були на фронті, ризикували своїм життям, я сидів на вишколах, тренувався і не воював

Є багато причин, чого я хотів саме в Донецький аеропорт. Через юридичні та бюрократичні складнощі нашої системи я не потрапив в АТО на самому початку. Вийшло лише через місяців п’ять після того, як записався. І я мав відчуття провини за те, що в той час, коли мої хлопці були на фронті, ризикували своїм життям, я сидів на вишколах, тренувався і не воював. Мені було соромно за це. Я хотів це якось компенсувати, довести самому собі, що я не боягуз. І як на мене, аеропорт, як найнебезпечніша точка, був найбільш підходящим місцем для того.

Ми були на позиції, яка називалась метеостанція. Воєнні дії були такого ж плану, як і в Пісках – це була оборона. В основному, ми займалися спостереженням, тобто чергували цілодобово, дивилися, щоб ніхто не підійшов, і за потреби відкривали вогонь.

Ліг спати, а зранку виявилося, що солдати ЗСУ покинули позиції

– У воєнному плані там не відбувалося нічого надзвичайного. Єдина така цікава подія значуща відбулась тоді, коли ми приїхали туди. Там були хлопці з трьох підрозділів, ми – «ОУНівці», хлопці з батальйону «Дніпро-1» і хлопці зі ЗСУ. Ми їхали на двох машинах, заповнених солдатами вщерть. Я думав, що вони теж їдуть на зміну тим, хто там воює. Але коли ми приїхали, то всі хлопці, які разом із нами приїхали – поїхали назад. Залишились тільки я і двоє моїх побратимів із батальйону «ОУН».

Я ліг спати, а зранку виявилося, що ті солдати ЗСУ, які там несли службу, самовільно покинули позиції

Я ліг спати, а зранку виявилося, що ті солдати ЗСУ, які там несли службу, теж самовільно покинули позиції. Командир їхнього взводу, який приїхав разом з нами на машині, сказав, що ротації не буде, і якщо вони не хочуть сидіти там до другого пришестя, то нехай «беруть ноги в руки» і йдуть. Солдати давно вже були на цій позиції, його послухали й зі своєю зброєю, залишивши боєкомплект і важке озброєння, пішли по полю у розташування українських сил.

І нас залишилось дев’ять чоловік – троє з батальйону «ОУН» і шестеро з «Дніпра-1». Чергувати на позиції було фізично трохи складно, бо ми чергували по троє: три людини чергує, шість відпочиває. Заступали на дві години з проміжками в чотири години. Ти відчергував дві години, і в тебе є чотири години, щоб почистити зброю, поїсти, поспати і через чотири години знову заступаєш на чергування. І так день за днем. Я пробув там тиждень.

У другу ротацію в аеропорт із групою бійців ми їхали, коли наші сили вже покидали позиції. Ми мали прикривати їхній відхід, але, на жаль, через відсутність налагодженого зв’язку, під’їжджаючи до аеропорту, ми не змогли вийти з ними в радіоефір. Вони прийняли нас за нападників, і ми були обстріляні своїми ж бійцями і змушені були відступити. Таким чином, друга моя ротація в аеропорт не склалася.

Ми усвідомлювали, що від держави нічого не отримаємо

Ми розуміли на що йшли, розуміли що ніякого оформлення не буде, не буде зарплат, пенсії, спорядження, і не буде урочистого салюту на наших похоронах

– Ми розуміли, на що йшли, розуміли, що ніякого оформлення не буде, не буде зарплат, пенсії, спорядження, і не буде урочистого салюту на наших похоронах. Люди йшли туди і усвідомлювали, що від цієї держави нічого не отримають, і були готові до цього.

З різних причин йдуть добровольцями: дехто принципово не хоче підпорядковуватися владній верхівці, цим старим радянським генералам, які нічого не тямлять у зброї, але й не хочуть іти в міліцейські підрозділи, у Нацгвардію й підпорядковуватися Авакову. Багато хто саме через це обирав «ОУН» чи «Правий сектор», щоб бути вільним і не залежати від таких людей.

Були розмови з приводу оформлення батальйону «ОУН». Керівництво армії давно намагалося позбутися такої неконтрольованої сили шляхом оформлення і, по суті, підпорядкування собі, але далі обіцянок це не пішло і ніхто з батальйону «ОУН» як член батальйону не був оформлений.

Деякі люди, зрозумівши, що їм треба все-таки статус, через фінансові труднощі й інші проблеми, пішли і оформилися як військові у різних підрозділах. Багато пішли у 93-ю бригаду, разом з якою ми стояли у Пісках, але оформлялися не як члени батальйону «ОУН», а просто як окремі добровольці.

Влада небезпідставно побоюється, що добровольчі підрозділи, які нічого від неї не отримали і нічого їй не винні, можуть бути для неї небезпечними

Я думаю, що влада небезпідставно побоюється, що добровольчі підрозділи, які нічого від неї не отримали і нічого їй не винні, які самі здобули собі зброю, купили спорядження й поїхали на війну, можуть бути для неї небезпечними. Адже добровольчі підрозділи мають досвід, зброю і командирів із організаційними здібностями.

Поки несправедливість і корупція не подолані, невдоволення наростає, люди обурені.

Після того, як мене поранили, я задумався про оформлення

Після поранення мене доставили в лікарню в Дніпропетровську. Там лікарі надають допомогу усім, незалежно від того, військові це чи добровольці

– Після поранення я зрозумів, що раптом щось станеться, держава мені нічим не допоможе, а я можу залишитися тягарем для своєї матері. 13 квітня ми брали участь у бойовій операції і я отримав кульове і осколкове поранення в ногу. Після поранення мене доставили в лікарню імені Мечникова в Дніпропетровську. Там лікарі надають допомогу усім, незалежно від того, військові це чи добровольці, і документи навіть не запитували. Вони знали, що я поранений в АТО за Україну, і цього було достатньо.

Приїжджай у лікарню на милицях, ходи на перев’язки своїм ходом, а ми тебе будемо перев’язувати, так уже й бути, зробимо тобі послугу

Та коли я переїхав у Київ, на продовження лікування, у лікарні, куди мене направили з Дніпропетровська, мені сказали: «Чому ти взагалі до нас прийшов, ти ж не оформлений? Де твої документи?» І лише після пояснення ситуації, якогось близького спілкування, мені сказали: «Ну добре, ми дозволяємо тобі ходити до нас на перев’язки, але ніяких документів у тебе не буде, лікарняного режиму не буде, ти не будеш займати ліжко, приїжджай у лікарню на милицях, ходи на перев’язки своїм ходом, а ми тебе будемо перев’язувати, так уже й бути, зробимо тобі послугу».

На жаль, це проблема не тільки з добровольцями – у мене є друзі, які офіційно зареєстровані, і навіть після бойових поранень їх лікують на «відчепись», типу «от ми тебе полікували, а здоровий ти став чи ні – не наше діло».

Я спілкувався з матір’ю хлопця, який загинув у тому бою, в якому мене поранили. Вона намагається оформити сина посмертно як учасника бойових дій. Поки ніяких зрушень нема, ніхто не хоче надавати статус цьому бійцеві, який загинув за Україну, у той час як деякі міліціонери їздять у зону АТО (те, що вони формально називають зоною АТО – Слов’янськ чи Маріуполь, де насправді ніяких бойових дій нема), через кілька днів отримують посвідчення учасника бойових дій.

Багато хлопців, які загинули чи поранені, досі не мають того папірця, не кажучи вже про якесь гідне лікування чи підтримку від держави

Багато хлопців, які загинули чи поранені, досі не мають того папірця, не кажучи вже про якесь гідне лікування чи підтримку від держави.

(Зараз Кирило Бабенцов офіційно оформлений і перебуває у складі добровольчого батальйону «Гарпун»)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG