Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 06:25

Настав час визнати Росію країною-окупантом (світова преса)


Плакати учасників протесту проти агресії Росії. Мілан, 9 червня 2015 року

Плакати учасників протесту проти агресії Росії. Мілан, 9 червня 2015 року

Потрібно змусити путінську Росію платити важку фінансову ціну за таку окупацію

У світовій пресі закликають визнати Росію країною-окупантом частин Донбасу і змусити її платити важку фінансову ціну за таку окупацію. Світова преса пише і про те, як виробляється система ухвалення рішень в Кремлі Володимира Путіна. А відомий міжнародний фінансист Джордж Сорос звертається до Заходу і приватних кредиторів України полегшити Києву борговий тягар.

Видання Politico вмістило коментар Алана Рілі та Адріана Каратницького, які закликають визнати Росію країною-окупантом українських територій, тимчасово непідконтрольних Києву, і змусити Москву платити за їхнє утримання.

У той час як мінське перемир’я порушується переважно підтримуваними Росією сепаратистами постійно і з фатальними наслідками (200 українських вояків загинуло з лютого), є багато інших ознак, чому мінський процес перебуває в кризі.

Приблизно 85 тисяч російських військових передислоковані до українського східного кордону, і немає ознак того, що президент Путін прагне демілітаризації.

Минула вже половина 10-місячного терміну, відведеного мінською угодою у лютому для мирного врегулювання, і переважна більшість кроків, які йдуть в руслі мирних домовленостей, зроблені українською стороною.

Україна відвела важке озброєння з зони демілітаризації уздовж лінії зіткнення, в той час як російські маріонетки цього не зробили. Україна також прописала конституційні поправки, які дозволяють сепаратистським анклавам обирати власних лідерів, і Україна також працює над децентралізацією, яка дасть місцевим органам влади значні бюджетні повноваження та контроль над поліцією на місцях. Ба більше, Україна платить пенсії більшості пенсіонерів на окупованих територіях.

Але з боку сепаратистів таких кроків не було, пише видання. Замість відведення озброєнь, як передбачено Мінськом, НАТО та західні спецслужби повідомляють про нагромадження військової техніки останніми місяцями. Сепаратистські анклави мають нині десь 800 танків (більше, аніж Італія, Франція та Німеччина, разом узяті), а також 1200 бронетранспортерів, сотні гаубиць і багато установок залпового вогню «Град». Немає також поступу у поверненні Україні контролю над ділянкою східного кордону.

З перспективою ймовірної поразки мінського процесу Україна та Захід мають подумати про альтернативи. «Наспів час Україні подумати над проголошенням Росії державою-окупантом», – закликають автори. Все вказує на те, що Росія є окупантом – і її полонені вояки, і координати постів російських військових в соцмережах, і велика кількість озброєнь в сепаратистських анклавах, які і виробляються лише російськими підприємствами тощо.

Якщо Україна проголосить Росію країною-окупантом, то це зробить Росію фінансово відповідальною за окупацію. Адже згідно з 69-ю статтею Четвертого протоколу Женевської конвенції, окупант є відповідальним за потреби населення. А нині Україна платить пенсії, постачає певну частину енергоносіїв окупованим територіям. І Україна також могла б почати підрахунок збитків, завданих окупацією державі, її компаніям та людям і подати позови до Європейського суду з прав людини.


Газета The New York Times ​вмістила статтю відомого політолога Івана Крастева про те, що Захід, маючи справу з Росією, не розуміє її. Нині, пише автор, ім’я Володимира Путіна згадується безкінечно в усіх аналітичних доповідях і публікаціях, які хочуть зрозуміти стратегічну поведінку Росії. Для розуміння Росії треба насамперед зрозуміти Путіна, вважають багато західних експертів. Але чи справді це так?

У часи Холодної війни американці, пише Крастев, вважали радянську систему ухвалення рішень чорною скринькою: ви знаєте, що відбувається, ви знаєте, який наслідок це має, але й гадки не маєте, що відбувається всередині. Тому вважалося, що радянська політика була утаємниченою та стратегічною. Мало було місця в ній для персоналій і особистої філософії, а єдиним виходом було – зрозуміти систему.

Крастев посилається на колишнього кремлівського політтехнолога Гліба Павловського, який вважає, що нині Кремль все ще утаємничений, але вже не стратегічний. За Павловським, Кремль працює як джазова група: продовження імпровізації є спробою пережити останню кризу.

На противагу загальній думці, наполягає Павловський, Путін після взяття особистої відповідальності за анексію Криму та отримавши понад 80 відсотків прихильності населення, втратив інтерес до щоденного ухвалення рішень. Він хоче, аби його інформували про все, але є неохочим до ролі національного володаря.

Міністри, мовиться в статті, проводять нескінченні години біля кабінету Путіна, аби отримати вказівки, але зрештою він не роздає накази, а лише слухає.

Не воля Путіна править Кремлем нині, а його двозначність. Війни між різними владними угрупованнями внаслідок цього посилились, мовиться в публікації.

Росія сьогодні не є ані ідеологічний бійцем, який прагне переробити світовий порядок, ані тверезим реалістом, який із завзяттям захищає свою сферу впливу. Не якась велика стратегія підживлює Кремль Путіна нині, а обстоювання свого права ламати міжнародні норми. Власне, ламання норм без того, щоб понести за це покарання, і є нині своєрідним означенням того, що таке бути великою країною.

Відтак Росія нині мотивується не пошуком зовнішньої сили, а внутрішньою слабкістю – це є брак розуміння пост-путінської епохи, яка наближається. Путін, пише газета, успішно зробив будь-яку політичну альтернативу такою, яку не можна уявити, і ціла країна нині потрапила в пастку його успіху. Іншими словами, неймовірна народна підтримка є слабкістю, а не силою – і російські лідери це знають.


«Україна потребує зменшення боргового тягаря» – під таким заголовком газета The Wall Street Journal вмістила статтю відомого міжнародного фінансиста Джорджа Сороса.

Автор пише, що Україні важко вести переговори зі своїми кредиторами, домовленість з якими є вимогою МВФ для надання подальшої фінансової допомоги Києву.

Російська агресія завдала колосальних збитків економіці нової України, що зробило неможливим Україні сплатити 19 мільярдів доларів зовнішнього боргу.

На жаль, пише Сорос, Київ не може проголосити себе банкрутом. Немає процедури, як прописати мирову угоду між кредиторами та позичальниками і вирішити, які борги мають бути реструктуризовані і щоб хтось виступив посередником у переговорах між сторонами. Україна та її приватні кредитори залишені на самоті і мають вести перемовини в атмосфері «має рацію той, у кого більше сили».

За таких умов, пише Сорос, єдиним важелем в руках України є дефолт – якщо, звичайно, не буде угоди про відтермінування виплат. А якщо проголосити дефолт, тоді в довгій перспективі ніхто не буде інвестувати в Україну.

Дефолти держав дорого коштують. Про це свідчить досвід Латинської Америки у 1980-х та приклад нинішньої Греції. Але коли країна та її кредитори домовляються, то зазвичай ситуація нормалізується за рік-два, додає Сорос.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG