(Рубрика «Точка зору»)
Один мій приятель зі Східної Європи впевнений, що маркер якості життя в країні – це дорогий мед. Тому що в його країні – залізобетонна приватна власність на землю. А якщо приватна власність, то не можна загнати фургон з вуликами на будь-яке вподобане поле. Тому що потрібно домовлятися з власником. Дорогий мед, на його думку, – це доказ того, що в країні є правила, і люди за ними грають. Він повторює мені це щоразу, коли уточнює, який саме мед йому привезти в подарунок.
Не беруся давати оцінку його словам, але щось у них є. Я не сперечаюся зі своїм другом – хоча б тому, що мені подобаються вхідні двері до його приватного будинку. Вони нагадують міжкімнатні. Дерев'яні, зі скляними вставками і символічним замком. Коли я витріщаюся на них – друг каже, що саме мій погляд видає в мені «пострадянського жителя».
Можливо, саме так і є. Я давно запам'ятав, що будь-які недоліки є продовженням достоїнств – і навпаки. Відсутність дешевого меду – це історія про законослухняність і повага до приватної власності. Зворотній бік якої – право не влаштовувати з власного будинку банківський сейф.
Дерев'яні вхідні двері і низькі паркани – це те, що народжує в пострадянському туристі «цивілізаційний шок». Ми не звикли до того, що приватну власність захищає закон. Не привчені до думки, що двері та огорожі можуть бути всього лише маркерами, які відгороджують «приватне» від «громадського». Ніяк не збагну, що державна машина не потребує милиць, щоб справлятися зі своїми ключовими завданнями.
Тому вітчизняні вулиці – це виставка досягнень металургії. Під'їзди відсвічують бронедвері з домофонами, приватний сектор має щетину із частоколів огорож. Ми привчені пам'ятати про те, що порятунок потопаючих – справа рук тільки і винятково самих потопаючих. Ми не віримо тим, хто поруч, а заодно і державі. Не відчуваємо її своєю. І відгороджуємося від неї – а разом з тим від усіх інших уявних і реальних загроз – залежно від сил і можливостей.
І справа тут не тільки в тому, що в низці європейських країн є нормативи про «прозорість» парканів. Не в тому, що ці самі нормативи визначають висоту і неприступність огорожі. Зрештою, такі норми можливі лише там, де громадяни не сприймають навколишній простір як гетто, в якому можна і потрібно пересуватися перебіжками від будинку до будинку, від квартири до квартири. Для того, щоб виконувати такі норми, потрібно звикнути до думки, що «твоє» не закінчується в той момент, коли ти переступаєш поріг будинку.
Втім, не парканами єдиними. Досить згадати, що у нас кількість охоронців у країні впритул наближається до армійських показників. «Секьюріті» стоять у магазинах, центрах краси, торгових центрах, офісних будівлях. І не має значення те, наскільки установа приваблива для грабіжника – охоронець буде стояти в будь-якому місці, яке прийнято називати громадським. І це теж показник. Показник того, що ми не віримо державній машині правопорядку – що вона приїде вчасно, що вона здатна нас захистити. До того ж, ми знаємо, що ця сама машина правопорядку не навіє пієтет тим, хто вирішить «чуже» зробити «своїм».
Європейський простір відрізняється від нашого саме тим, що в ньому особливо розвинене «колективне благо» – парки, сквери, галявини, дитячі майданчики. Все те, що належить усім і, одночасно, нікому. У той час, як наш пострадянський період почався саме з приватизації колективних благ. Дитячі садки – під офіси. Майданчики – під гаражі. Сквери – під багатоповерхову забудову. Одні захопили чуже і сховалися за парканами. Інші відбудували огорожі, щоб захищатися від перших. Замкнене коло.
Наша проблема у відсутності арбітрів. Нам нема до кого апелювати, нема до кого бігти за заступництвом, нас нічого не охороняє. Закон не працює, міліція буксує, суди корумпуються на раз. Ми навчилися жити, не стикаючись з державою, і паркани наші – це захист не тільки від сусідів, але і від держмашини, якій ми не довіряємо. Ми – завзяті індивідуалісти, тому навіть особистий автомобіль для нас – це не засіб пересування, а два кубічних метри самостійності. Тому найпрограшніше починання в країні – намагатися утиснути права автомобілістів.
У цьому приватному криється наше колективне. Ми не віримо системі, не віримо державі, не вважаємо цю структуру «своєю». До того ж, ми не віримо людям. В їх готовність жити за правилами. В їх повагу до «чужого». В їх здатність подолати диктат індивідуального в ім'я колективного. А якщо ми не віримо людям – то це означає, що ми не віримо і самим собі.
Згадайте: адже ми самі воліємо оперувати категорією «справедливість» замість категорії «право». Ми юридичні нігілісти – майстри шукати собі виправдання. Не платимо податки, тому що вважаємо, що їх витратять даремно. Даємо хабарі, бо живемо в психології «маленької людини». Чи не граємо за правилами, тому що боїмося, що нас обійдуть на віражі.
Але проблема категорії «справедливість» саме в тому, що вона не абсолютна, а відносна. Якщо почати міряти світ з її допомогою, то країна миттєво почне дробитися на десятки мільйонів носіїв трактувань цієї самої справедливості. Які, звичайно, іноді можуть збігатися, але частіше – ні. І виходить графік з величезним числом кривих – коли частина з них з'єднуються, це називають «консенсусом соціальної страти» (страта в соціології – група людей, об'єднаних за певною ознакою). А якщо таких консенсусів більше одного – це готовий запал для порохової бочки.
Український Майдан – це історія про злам старих правил. Але той факт, що для боротьби з людожерами доводиться вдаватися до допомоги вулиці – це свідчення слабкості нашого вміння облаштовувати життя. Нам потрібні інститути, потрібні закони, потрібна готовність ці самі закони виконувати. Але якщо ми знову не зуміємо створити виразні правила гри – ми знову приречені виходити на вулицю. Ідеальним підсумком Майдану буде лише та ситуація, в якій ніякий Майдан країні більше не знадобиться.
І тільки тоді ми зможемо дозволити собі невисокі паркани. А дешевий мед... Що ж, особисто я готовий ним пожертвувати.
Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»
