Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 07:15

«Ми втрачаємо на війні прекрасну молодь» – учасник боїв за Савур-Могилу полковник Потєхін


Петро Потєхін

Петро Потєхін

«Мені вийняли уламки з тазу, в якому була наскрізна дірка. Були зламані всі ребра. Багато уламків у тілі є досі»

До вашої уваги продовження інтерв’ю з полковником Високомобільних десантних військ ЗСУ, учасником боїв у районі Савур-Могили, кавалером ордена Богдана Хмельницького 3 ступеню Петром Потєхіним.

«Після першого відрядження війна мені не просто снилася, у мене «поїхав дах», як кажуть у народі… Я прокидався ночами і питав жінку: «Ти хто?» Дружина казала своє ім’я, але її не впізнавав. Вона – медик і почала давати мені різні заспокійливі. За місяць я відновився. Наступного разу я не казав, куди їду, моя прекрасна половина знайшла мене в Амвросіївці… Коли мене пораненого везли, то зрізали весь одяг і я був повністю голий, тому що був у крові. Мені надавали першу допомогу. Там був телефон, такий старий, чорний і якраз, коли мене везли, він задзвонив. Медсестра підняла слухавку й каже, що дзвонить дружина і запитала мене, чи буду я говорити? Я пояснив, що це не може бути моя дружина, бо вона не знає, де я. Медсестра перепитала, я взяв слухавку і дійсно почув свою дружину. Як вона відчула?»


– Якщо можна, Ваша біографія? Ви народилися в Росії? Наскільки мені відомо…

– Мій батько проходив військову службу у місті Липецьку. Там я народився. Моя мама українка. Народилася в місті Васильків Київської області. Оскільки тато також закінчив Васильківське училище, вони там познайомилися. Згодом його відправили служити у Липецьк, а через декілька років перевели в училище на викладацьку посаду. Він віддав мене в Київський аероклуб на «Чайку», де я з тринадцяти років почав професійно займатися парашутним спортом та брати участь у змаганнях. І, можна сказати, займаюся цим досі.

– Скільки у вас, до речі, стрибків?

– Ви знаєте, я їх перестав рахувати, тому що сам по собі стрибок не є цікавий, якщо в нього не вкладаєш душу, або не маєш якогось завдання. Зараз ми працюємо з групою своїх офіцерів відділу повітряно-десантної техніки з закупівлі парашутних систем. На жаль, польського виробництва, тому що завод, який виготовляв у нас парашутні системи, знаходився у Криму. Поки обладнання постачати неможливо, через усю цю ситуацію. Ми починаємо співпрацювати з Польщею. І саме зараз іде робота з проведення випробувань. Я планую туди поїхати, оцінити парашутні системи.

– Розкрию маленьку таємницю, я читав у пресі, що у Вас понад 500 стрибків за весь час, це правда?

Коли я отримав завдання і мені дали підрозділ чисельністю 50 військовослужбовців, довелось їх вистроїти. Я нікого не примушував і не хотів змушувати йти кудись через силу

– Напевне навіть більше. Тому що іноді доводиться здійснювати стрибки задля патріотичного виховання, перед новобранцями. Ось недавно довелось стрибнути, не дивлячись на поранення. Річ у тім, що розпочалась мобілізація, почали приходити різні люди, дівчата почали приходити. Іноді навіть доводилось ставити в борт літака саме дівчата, щоб солдатам ставало соромно і вони наважувались на стрибок. Так само стрибав я, але не на круглій парашутній системі, а на спортивній. Я підбадьорював як міг. Мене зустрічали і аплодували. Я не ховався.

– До подій на Донбасі, що почалися уже понад рік тому, як відбувалася ваша військова кар’єра у Збройних Силах України?

– Я виріс духовно як офіцер, завдяки тим подіям, що відбулись на Донбасі. Відчув, що ношу чесно погони. Я виріс у військових містечках і не уявляв, що є люди, які не носять погони. Всі мої однокласники пішли у військові училища і я думав, що так треба. Якщо людина не військова, то мені здавалося, що вона якась неправильна.

– Ви, до речі, зрештою закінчили Васильківське училище?

– Так, я закінчив Васильківське училище, потім цивільний університет і академію. Все життя навчаюсь і навчаюсь. Напевне відучився за всіх своїх дітей. Але суть не в цьому, я хочу розповісти як духовно виріс, коли попав у цю ситуацію. Багато їздив Донбасом, виконував різноманітні завдання. Я не хвалюся, розказуючи як це було, просто хочу розповісти про дух солдатів.

– Уже під час війни їздили, маєте на увазі?

– Так.

– І мова йде не лише про події в районі Савур-Могили?

– Навіть повернувшись до подій в районі Савур-Могили. Коли я отримав завдання і мені дали підрозділ чисельністю 50 військовослужбовців, довелось їх вистроїти. Я нікого не примушував і не хотів змушувати йти кудись через силу. Я вважаю, що офіцер, або військовослужбовець повинен це усвідомити, щоб це була його душа і він йшов з високо піднятою головою. Навіть якщо доведеться вмерти, щоб він це відчув. Я вважаю, що померти в атаці – це подвиг. Не тільки подвиг, а честь – вмерти за країну. І коли я вистроїв цих хлопців, ні від кого не приховував, хоча і не повинен був говорити, яке завдання у нас для всього колективу. Це було раніше і ми ще не підійшли до виконання.

Я хотів, щоб йшли добровольці, тому відкрив перед ними карти і сказав, що ми, скоріш за все, не повернемось. Тобто, у нас білет в один кінець

Я хотів, щоб йшли добровольці, тому відкрив перед ними карти і сказав, що ми, скоріш за все, не повернемось. Тобто, у нас білет в один кінець. Я так казав. Я говорю це при свідках. Я вважав, що ми не повернемось. Хто вважає себе чоловіком і не хоче вступати у конфлікт із власною совістю має йти, тому що з цією совістю потім жити. Я став перед строєм і сказав, щоб підходили до мене і ставали поруч. Спершу вийшла тільки одна людина, сержант Славін. Йому за це велике дякую. Ми стали вдвох. І я дав на роздуми ще п’ять хвилин. Вийшло ще шість людей. Нас стояло восьмеро. Я доповів, що підрозділ у складі восьми людей готовий до виконання завдання. І отримав наказ вирушати.

– На Савур-Могилу?

– Так, не дивлячись на таку кількість людей. Навіть якщо б нас було менше, я б все одно прийшов, тому що я офіцер і прийшов би на допомогу іншому офіцеру і навіть не офіцеру, а солдату.

– З цих восьми, скільком вдалося вижити?

Із сімох військовослужбовців, які пішли зі мною, трьох було поранено, у тому числі і мене. Всі були важкопоранені. Двоє, на жаль, загинуло

– Із сімох військовослужбовців, які пішли зі мною, трьох було поранено, у тому числі і мене. Всі були важкопоранені. Двоє, на жаль, загинуло. Один загинув прямо на мені, тому ще раз прошу вибачення у його батьків, що не вберіг, у його нареченої, що весілля так і не відбулося. Але у них народилася дівчинка, я бажаю їй здоров’я.

– Можете назвати прізвище вашого побратима?

– Кандела Володимир, який, на жаль, загинув. Молодий хлопець з Дніпропетровської області. Також загинув сержант Сазонов, йому було 46 років, він вийшов крайній. Я сказав, що він може не виходити, бо там доведеться бігати. Він сказав, що не буде вступати у конфлікт зі своєю совістю і не зможе потім спати і взагалі не зможе жити. Він вийшов захищати Батьківщину і теж загинув. Ситуація так склалася. Ті, хто не загинули, а були поранені, потрапили в полон.

– Вони досі в полоні?

– Ні, їх обміняли, вони попали до російських десантників в полон. Все ж є якесь братство, або честь.

– Тобто, полон у російських, власне, регулярних військ і сепаратистів, це різні речі?

– Так, це взагалі різні напрямки. Полонених обміняли.

– Ще тоді?

– Так, обміняли їх зразу. Повернули через Червоний Хрест. Вони відслужили потрібний термін. Сьогодні, до речі, дзвонили до мене, якраз річниця з того часу, як ми вийшли. Ми продовжуємо спілкуватися. Є у мене також офіцер, підполковник Мордвінов, який теж попав у полон. У нас була така операція «Повітряний коридор», коли кидали грузи на парашутних системах військам, які знаходились в оточенні. Він знаходився саме в цьому АН-26, який збили. Пілоти загинули, а він вистрибнув з парашутом і попав у полон, де пробув 51 день. На жаль, попав не до регулярних військ. Він завжди був дуже веселою людиною і зараз дай Бог йому здоров’я. Досі жартує: «Коли приземлявся на парашуті, то думав, що всі мене так люблять, що хочуть впіймати». Він біг скільки міг, але згодом сили вичерпались і він потрапив у полон. Зараз служить зі мною. Прекрасний офіцер.

– Як Ви мені розказували поза ефіром, Ви постійно підтримуєте контакт з рідними загиблих побратимів. Ви стежите за виплатами, щоб зі сторони держави було зроблено все можливе для сімей героїв, тому що, на жаль, бюрократичні перешкоди досі трапляються.

– Я спілкуюся постійно з сім’ями загиблих. Недавно до мене звернулася сім’я, попросила допомогу у справі виплати грошей за загиблого бійця.

– Цих 600 тисяч гривень?

– Так. Я поїхав у департамент і підняв документи, а мені сказали, що гроші вже пішли у військкомат. Кошти виплачують, але треба допомагати людям, прискорювати процес і все буде вдаватися. Те ж саме щодо нагород. Я отримав орден шостого грудня, не дивлячись на те, що довго був у лікарнях. Подзвонили батьки загиблих і сказали, що бачили мене по телевізору, мовляв, ви казали, що всі нагороджені орденами за мужність, але ті, хто посмертно, не отримали їх. Я почав вияснювати і знайшов ці ордени. Військові частини все-таки воюють. Ордени лежали у кадровому органі, я взяв їх і відвіз сім’ям загиблих і вручив, щоб бачили усі. Сім’ї Кандели вручив орден прямо у школі. Вистроїли всю школу і вручив орден, щоб люди відчували, що їх односельчанин герой. І він загинув також і за них.

– Пане Петре, я не можу не поставити вам ще таке питання: Вам, бойовому офіцерові, дуже-дуже складно, але Ви все одно це робили – першими повідомляли рідним про загибель вояків…

Коли я хоча б трішки отямився, попросив свого батька, щоб відвіз мене до сімей загиблих

– Так, ви знаєте, серце у кожного одне, воно мені і зараз ниє. Коли я хоча б трішки отямився, попросив свого батька, щоб відвіз мене до сімей загиблих. Ми сіли в машину і поїхали у Дніпропетровську область. Я мав обов’язок розповісти сім’ям, як загинули їх діти. Другому сержантові було 46 років, він старший за мене. Я повинен був розповісти матері про його смерть.

– Вам сорок років?

– Так. І ось цей сержант зник безвісти. Я звертався до Червоного Хреста, писав різні листи куди тільки можна, щоб допомогти матері у пошуках. Вона до кінця не хотіла вірити, що її син загинув. Ми довго шукали в інтернеті. Знайшли на сайті навіть його документи, але все одно не вірили. Я, знаходячись у лікарні, продовжував шукати і через «Чорний тюльпан» знайшов машину, на якій цей сержант їхав. Він зголосився охороняти поранених. Сказав, що буде спускатися із Савур-Могили і охороняти поранених бійців. В цьому пікапі знаходився також Темур Юлдашев. І так вийшло, що іншої дороги не було, вони спускалися з гори і потрапили в засідку. Розстріляли його і Темура Юлдашева. Я звернувся до «Чорного тюльпану» і сказав координати, де можна знайти цих хлопців. Ми довго шукали і в грудні мені передзвонили і сказали, що їх знайшли. Я подзвонив мамі і сказав, що знайшли тіла і що їй необхідно здати ДНК. В травні прийшло підтвердження результатів ДНК. Я звертався до міліції в Київ, щоб пришвидшити цей процес. І дійсно на 99% експертиза підтвердила. Мама отримала свою дитину і тепер хоч буде знати куди піти, приклонитися. Я не знімаю з себе відповідальність, бо не повернув цих синів живими, гріх на мені лежить, але я обіцяв, що поверну їх усіх. Так само як командир роти полку спецпризначеців, який вивозив мене. У мене був на тілі дерев’яний хрестик. Кожного разу, коли я їхав у відрядження, то брав цей хрестик у дочки, а їй віддавав золотий. І казав, що коли повернуся, то обміняємось. Коли я стояв у Савур-Могилі перед строєм, то помітив, що у мене не має цього хрестика. Я почав його шукати і командир полку полковник Пікулін запитав мене, що я шукаю. Я відповів, що загубив хрестик дочки. Він на мене так подивився, ніби я уже покійний. І потім сказав, що привезе мене живим, або мертвим.

– Ви розповідали про тата, слава Богу він досі з вами і допомагає вам. Можете більше розказати про свою дружину, про сім’ю?

– Дружина – медичний працівник. Працює в центрі прийому крові. Я сам донором був до поранення. Здавав кров у дитячому центрі. Сьогодні моя дочка вперше вийшла на роботу, буде працювати у тому ж центрі. Молодша закінчує Медичний коледж, вчиться на фельдшер. Я закликаю всіх, хто мене бачить, що треба закінчувати цю війну. Ви розумієте, гине цвіт нації. Люди, які не є алкоголіками і наркоманами, а справді щось можуть, прокинулись, прийшли. Тут багато і економістів, і бухгалтерів, і кухарів, кого тільки не зустрічаємо… Я не хочу, щоб у моїх дочок не було нормальних чоловіків.

– Можливо таке банальне запитання з мого боку, я людина цивільна… Мій кум воював в Афганістані, повернувся живим. І його дружина постійно казала, що після цих подій ще не один рік йому снилася війна. Можна у вас поцікавитись – Вам сниться зараз війна?

– Після першого відрядження вона мені не просто снилася, у мене «поїхав дах», як кажуть у народі. Коли я повернувся додому, то прокидався ночами. Мені доводилося дуже часто їздити вночі, потрібно було шукати шляхи, підвезення та вивезення людей. Хотів, щоб було якнайменше пригод і менш загиблих. Іноді я думав, чому роблю це все вночі, а сплю вдень. У мене не було ліжка, але я виконував свою роботу і пишаюся цим. І коли я, через певний час, повернувся вперше додому, то прокидався ночами і питав жінку: «Ти хто?» Я не розумів, хто лежить поряд зі мною. Вона казала своє ім’я, але мені просто «поїхав дах», я її не впізнавав. Вона – медик і почала давати мені різні заспокійливі. За місяць я відновився і поїхав знову у відрядження. Наступного разу мені пощастило менше. Але моя сім’я приїхала та знайшла мене. Я не казав, куди їду, моя прекрасна половина знайшла мене в Амвросіївці. Ситуація була дуже смішна, можна сказати навіть фантастична. Коли мене пораненого везли, то зрізали весь одяг і я був повністю голий, тому що був весь у крові. Мені надавали першу допомогу. Там був телефон, такий старий, чорний і якраз коли мене везли, він задзвонив. Тут медсестра піднімає слухавку і каже: «Потєхін? Я не знаю»… Я сказав, що це я. Вона відповіла, що дзвонить дружина і запитала мене, чи буду я говорити? Я пояснив, що це не може бути моя дружина, бо вона не знає де я. Медсестра перепитала, чи я все ж буду говорити? Я взяв слухавку і дійсно почув свою дружину. Як вона відчула?

– До речі, дружина розповідала вам, як все ж дізналася?

– Я не дзвонив. Зазвичай я телефонував ввечері, а коли йшов на Савур-Могилу, то знав, що, скоріш за все, не повернуся, бо все ж володів ситуацією. Я подзвонив своєму товаришеві, який служив в Генеральному штабі, і сказав, якщо зі мною щось трапиться, щоб допоміг моїй сім’ї. Дружина подзвонила йому і сказала, що я не виходжу на зв’язок вже другий день і попросила, щоб він сказав хоча б район, де я знаходжуся. Він сказав. Тоді дружина почала обдзвонювати лікарні і попала саме на той момент, коли мене везли на кріслі…

– Ще б кілька секунд і Ви б не були на цьому місці…

Я не зміг дружині нічого сказати. Просто повідомив, що живий

– Так, секунда вперед, секунда назад… Але я не зміг дружині нічого сказати. Просто повідомив, що живий. Вона приїхала до мене і доглядала, тому що я не ходив. Також приїжджали мої друзі.

– Шпиталь у Дніпропетровську, так?

– Спочатку це була Амвросіївка, потім шістдесят перший військовий госпіталь, де мені вийняли уламки з тазу, у якому була наскрізна дірка. Були зламані всі ребра. Багато уламків у тілі є і досі. Але не в цьому справа. Хочу сказати усьому медичному персоналу велике спасибі, у них золоті руки. У мене згоріло пів лиця і я дуже переживав, щоб не було червоного опіку. В Мечникова за мною доглядали дуже сильно, намащували різним медичними препаратами.

– І за кордоном довелося лікуватися, так?

– Так. Завдяки волонтерам мене назначили старшим серед групи інвалідів. Нас було 28 десантників і ми поїхали в реабілітаційний центр за гроші волонтерів та десантної організації в Україні. Мені назначили старшим. Я не хотів і сказав, щоб їхав хтось інший, але мені відповіли, що я не просто їду, а я такий же поранений. Просто повинен бути старший, щоб оформлювати документи, допомагати і таке інше. Поїхали люди із різним травмами, з ампутаціями рук, пальців, ніг. Золота молодь, розумієте. Серед них був один боєць Андрій, я не називаю його прізвища, тому що не запитав у нього дозволу. У нього взагалі був рак крові. Він інвалід другої групи, але пішов добровольцем у розвідку і приховав цей факт. Отримав поранення. Коли ми роз’їжджалися, він сказав мені, що звільниться. Я запитав чому, тоді він розповів про свою хворобу. Сказав, що мав виконати свій обов’язок перед державою і виконав його. Показав мені посвідчення, що він дійсно є інвалідом.

– Зараз як справи у Андрія?

Якщо б мені хтось сказав півтора або два роки тому, що ми будемо воювати з Росією…

– Розумієте, він живе у Києві, ми з ним спілкуємось. Я ще раз кажу, що у нас неймовірні люди, патріоти, які борються за свою Україну і хочуть, щоб у них і їхніх дітей було майбутнє. Якщо б мені хтось сказав півтора або два роки тому, що ми будемо воювати з Росією…

– Вам та вашому татові як етнічним росіянам не боляче, що все це відбувається?

Так, я народився в Росії, але я українець

– Ви знаєте, я виріс в Україні і вважаю себе етнічним українцем. Так, я народився в Росії, але я українець.

– Напевне запитання є риторичним, що Вам усе-таки це не дуже приємно?

– Неприємно. В той час були дуже погані випадки, коли знущалися над військовополоненим. Це показували в інтернеті й це ні для кого не є секретом. Напевно я б не здався в полон, тому що у моєму посвідченні вказано, що я росіянин і народився в Росії. Я б не дозволив, щоб з мене знущалися перед камерами і це побачила моя сім’я. Були такі хлопці, які мене дуже шокували. Два майори з тридцятої механізованої бригади, або з п’ятдесят першої, можу помилитися. Один начальник, інший помічник начальника. Коли їх оточило дванадцять десантників, вони вийшли і підірвали себе і цих дванадцятьох десантників. І ніхто б про це не знав, що загинуло багато російських десантників, бо майори себе підірвали.

– Це коли вже була безпосередня участь російських регулярних військ?

Я військовий, я ж не відмовляюся. Є люди добрі, а є злі. Я, напевне, більше добрий

Так, тобто люди пожертвували собою. І ще раз хочу сказати, що патріотичний дух у наших військовослужбовців дуже сильний. Вони підуть на самопожертву зарадив всіх, заради нашої країни.

– Що цікаво, я зараз спілкуюсь з Вами, і нема відчуття, що Ви людина агресивна і будь-якою ціною хочете помститися. Ви самі сказали, що все-таки мрієте про мир для Ваших доньок. Цікаво це уживається. Є деякі штабні офіцери, не називатиму прізвищ. Багато піару, зробив селфі на фронті, повернувся і поширює, а Ви життям ризикували, на межі смерті ходили і у Вас нема агресії. Ось такий цікавий момент. Я спостерігаю – Ви все-таки хочете миру, хоча Ваша професія війна.

– Моя спеціалізація дуже мирна. Я навчаю людей здійснювати стрибки з парашутом.

– Ви військовий.

– Так, я військовий, я ж не відмовляюся. Є люди добрі, а є злі. Я, напевне, більше добрий.

– Ви все-таки оптиміст, буде мир для України?

Коли я лежав у Київському госпіталі, то побачив весілля двох десантників. Дівчина-десантник і хлопець-десантник одружуються. У хлопця перебитий хребет, він не ходить

– Якщо вивчати історію, мир у всякому разі буде. Але хочеться, щоб він був швидше. Нехай наше керівництво домовляється, щоб мир був швидше. Ми втрачаємо прекрасну молодь, яку вже не повернемо. Був такий випадок, ми повинні були йти на штурм Амвросіївки. Це був початок. Один батальйон пішов, а я був на чолі другого батальйону, тобто першого батальйону 79 бригади. Коли батальйон вже вступив у бій, до мене підійшов сержант і каже: «Товаришу полковнику, можна я піду з вами?» Я відповів: «Не варто, у тебе є свій підрозділ, все буде добре». І коли я лежав у Київському госпіталі, то побачив весілля двох десантників. Дівчина-десантник і хлопець-десантник одружуються. У хлопця перебитий хребет, він не ходить. І я впізнаю цього сержанта, уявляєте…Ось така доля.

– Те, що ви зараз розповідаєте, дуже драматично, але з іншого боку це навіює оптимізм. Пане Петре, я Вам дуже дякую, бажаю вам здоров’я! Можливо буде час, зустрінемося, буде мирний час. І Ви буде розповідати це як спогади про минуле. Таких людей, на жаль, дуже мало, але вони є…

– Я б хотів, щоб якнайменше було таких поганих історій. Нехай люди спілкуються між собою, грають в шахи, ходять на риболовлю. Знаєте, коли я був у важкому стані, дружина доглядала за мною. Я запитав її: «Що ти хочеш, щоб я купив тобі? Ти неймовірна жінка». Вона сказала: «Купи мені бензопилу. Ми будемо з тобою різати дрова». І тільки недавно вона сказала, що я був дуже нещасний, а вона хотіла збадьорити мене. Я купив їй бензопилу і ми різали дрова. Їй вона не потрібна була, все це вона зробила для мене. Я їй дуже вдячний за це.

– Дуже вдячний Вам, Вашій сім’ї і побратимам! Спасибі велике, за участь у цій програмі.

– Дякую.


На цю ж тему:

18.08.2015
Ми вкопувалися у позиції Савур-Могили і трималися – полковник Потєхін

«Ми прийшли туди з мінімальним боєкомплектом, із мінімумом води, харчів, і трималися на грані фантастики» далі
  • 16x9 Image

    Олександр Лащенко

    На Радіо Свобода – з березня 2005 року. До того працював три роки на Громадському радіо. Народився 1969 року в Києві. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG