Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 14:46

«У Пісках наші так заряджені, що піти в наступ сепаратисти не наважаться» – боєць


Володимир Сторожук (ліворуч)

Володимир Сторожук (ліворуч)

Після поранення, коли приймаєш на себе фізичні муки, все починаєш сприймати дуже гостро – Володимир Сторожук

Київ У цьому році дільничний інспектор із Попільнянського району Житомирської області Володимир Сторожук міг отримати звання капітана й підвищення по службі. За плечима – сім років роботи дільничним. У нього вища освіта: закінчив Академію МВС. Але натомість він опинився у Центральному військовому шпиталі Києва з тяжким пораненням, отриманим у зоні АТО. Туди він пішов добровольцем. Хоча до цього вже відслужив у міліцейському загоні одну ротацію в Луганській області, після чого міг отримати всі пільги учасника АТО й нікуди більше не їхати.

Володимир Сторожук благополучно відбув ротацію в зоні АТО, попросившись до зведеного міліцейського підрозділу, який формували від Житомирщини. Відстояв на блокпостах другої-третьої лінії оборони в Старобільському районі. Десь в далечині вчувався приглушений шелест артилерії. «Я прийшов до свого начальника й попросився в АТО. Він мені сказав, що для цього треба вступати в Нацгвардію чи ЗСУ. Я сказав, що люблю свій райвідділок, що хочу їхати від нього – тоді мене включили в той зведений підрозділ», – пригадує він.

Але капітана Володимир Сторожук так і не отримав, з міліції, взагалі, довелося звільнитися. Тому що повернувся в зону АТО. Тільки вже як старший солдат, навідник 93-ї бригади. Повернувся сам. Службу ніс на передовій у Пісках з квітня. 13 липня вночі його поранили так, що одну ногу довелося складати, мов конструктор. На ній величезна рана, яку щодня потрібно перев’язувати. Але головне – її врятували від ампутації. Одразу після поранення він переніс поспіль шість операцій.

Хірурги плачуть, коли ампутують ногу...

Від передової військові медики домчали Володимира Сторожука до шпиталю в Красноармійську за півгодини. Ось це і є правило «золотої години»: навіть за найважчих поранень, якщо доправити пораненого до лікаря протягом години, його шанси вижити й уникнути ампутації зростають на 90%. У цьому сенсі Володимиру дуже пощастило. З Красноармійська він потрапив до військового шпиталю в Дніпропетровську, а звідти гелікоптером його доставили до Києва.

Хірург плакав, коли довелося ампутувати ногу хлопцю. Казав, що він йому обіцяв її врятувати

Він розповідає, що сам бачив: військові хірурги борються за ноги й руки бійців з надією і безнадійно, до останку. Розповідає: «Було таке, що хірург плакав, коли довелося ампутувати ногу хлопцю. Казав, що він йому обіцяв її врятувати».

До палати, поки спілкуємося, періодично забігає черговий хірург, перевіряє пов’язку на рані. «Поки мене не поранило, я ще спокійніше ставився до всього, а тепер, коли приймаєш на себе такі фізичні муки, то все починаєш сприймати дуже гостро», – каже Володимир.

«Казав, що риє окопи під Павлоградом»

Правду мені сказав, лише коли його привезли на гелікоптері в Київ

Біля нього цілодобово нині перебуває мама Галина Яківна. «Він мені правду не казав, де він. Дзвонив: «Мамо, я у Дніпропетровську на полігоні. Потім приїхав у відпустку, а його показали по телевізору, що він риє окопи. А він мені каже: «То ми біля Павлограда рили окопи, навчання такі у нас були. Правду мені сказав, лише коли його привезли на гелікоптері в Київ».

На запитання, чому пішов добровільно до військкомату, відповідає: «Через образу. Через образу, бо як це так: якимось наркоманам дають зброю і вони мені вказують, як жити в моїй країні? А ще як стало відомо, що там, на Сході, і російські війська є, в мені щось перевернулося. Іловайськ був останньою краплею. А ще одна образа: це коли мене називали після Майдану «вбивцею», бо я стояв у міліцейському кордоні біля Житомирської ОДА, коли її штурмували під час Майдану».

Вони використовують великокаліберні снайперські гвинтівки «Корд», такі є тільки в росіян

Жартує, що служив він у найпопулярнішому селі України – Пісках: «Нема там ніякого перемир’я. Вдень можна навіть без бронежилета ходити, але щовечора починається пальба. Стріляють по нас із 122-міліметрової артилерії, з 82-міліметрових мінометів. Моїх двох товаришів убило 120-міліметровими мінами. Сепаратисти хитрі: влітку вони нас обстрілюють о 4-й годині ранку, коли встає сонце й засліплює очі, оптику. Вони використовують великокаліберні снайперські гвинтівки «Корд», такі є тільки в росіян. Довести це можна, відшукавши кулі й передавши їх на експертизу».

Людей у Пісках не лишилось, а птахів багато

Цікаво, що тамтешні птахи й дикі кабани до пострілів і вибухів призвичаїлися: «У Пісках почало літати дуже багато пташок, бо людей немає. За нашою спиною там залишилися один дід і баба. Це ті живі люди, кого, крім військових, я там особисто бачив.

Військовим дуже допомагають собаки. Вони раніше за людей відчувають, що буде обстріл, і ховаються заздалегідь

Ще приходять часом дикі кабани. Військовим дуже допомагають там собаки. Вони раніше за людей відчувають, що буде обстріл, і ховаються заздалегідь».

Про волонтерів каже, що вони страхували безвідмовно, коли виникали проблеми із забезпеченням: «На державу я б не скаржився: вона мене забезпечила бронежилетом, кевраловою каскою, автоматом. Літні берці я собі сам підібрав зі ношених, які збереглися від попередньої ротації. Але я завжди знав, що якщо в мене чогось не буде, я можу подзвонити чи сказати волонтерам – і вони це вмить дістануть».

З боку сепаратистів усе соняшникове поле в їхніх розтяжках

Пригадує, як сепаратисти по рації запропонували українським військовим у Пісках на Пасху покидати зброю, вийти у чисте поле й разом посвяткувати: «Але ніхто не пішов».

Додає, що є найнебезпечнішим для українців на їхніх позиціях у Пісках: «Я особисто боявся двох речей – танків і розтяжок. З боку сепаратистів усе соняшникове поле в їхніх розтяжках».

У Пісках наші люди так заряджені, що піти в наступ сепаратисти не наважаться

Про ймовірність наступу каже, що «у Пісках наші люди так заряджені, що піти в наступ сепаратисти не наважаться».

Мама Володі наголошує, що хоче, аби про її сина та інших хлопців навколо, які ходять на милицях, їздять у візках алеями Центрального військового шпиталю Києва та інших військових шпиталів цієї країни, обов’язково писали журналісти. «Не для того, щоб з них героїв робили. А щоб просто люди навколо пам’ятали, що йде війна».

«Мені особисто ЄС не потрібен, але нам потрібні їхні стандарти»

До палати якраз принесли дитячі листи. Той, який передали Володимиру Сторожуку, починався словами: «Дорогий салтатіку, я дуже за тебе хвилююся...» «Це добре, так виховується патріотизм», – коментує лист його адресат.

Володимир Сторожук

Володимир Сторожук

Ми розмовляли з Володимиром в палаті судинної хірургії, де йому доводиться проводити довгі тижні після операцій. За вікном у Києві був погідній літній день. Дніпром розсікали фешенебельні суденця, великі судна й дорогі яхти. За якихось сто метрів від воріт шпиталю ресторани на бульварі Лесі Українки ввечері були переповнені людьми. Позірно Київ виглядає, як типова центральноєвропейська столиця в розпал вакацій. І тільки ціна цього благополуччя не ВВП на душу населення, а людські життя й здоров’я.

Після довгої розмови боєць 93-ї бригади риторично запитує: «Коли в цій країні буде все по закону? Мені особисто ЄС не потрібен. Але що там приваблює? Високі стандарти в усіх сферах, там діє закон. Зрештою, Україна не буде ніколи такою, як Білорусь, як Росія чи Казахстан. Ми інші. І головне – це як люди мислять».

Володимир мав би отримати заслужені міліцейські звання, його досвід дільничного в місцевій громаді актуальний для правоохоронної системи, коли йдеться про її реформу з самого низу. Для цього потрібно стати на ноги. Попереду довгий шлях лікування й реабілітації, що потребує і фінансових витрат.

Номер картки «ПриватБанку» 5168 7423 2071 4474 Сторожук Галина (мама).

  • 16x9 Image

    Жанна Безп’ятчук

    На Радіо Свобода з 2013 року. Вивчала політологію в Києво-Могилянській академії, закінчила магістратуру з європейських студій у коледжі Європи (Польща), навчалася журналістики в Данській школі журналістики та університеті Суонсі (Уельс, Велика Британія). До Радіо Свобода працювала журналістом в інтернет-виданні «ПіК України», кореспондентом і редактором у журналі «Тиждень».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG