Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 11:19

Якщо влада має високий рівень довіри з боку нації, вона може здійснювати будь-які, навіть найбільш болісні для населення, реформи

(Рубрика «Точка зору»)

Українським політикам (безвідносно, до якого політичного табору вони належать) невимовно важко збагнути, яку велику роль в політичному, економічному, соціальному житті країни відіграє чинник довіри. Власне, на довірі в суспільстві тримається все, починаючи з банківської системи і бізнесу та закінчуючи існуванням пересічної родини. Довіра – це той скріплювальний матеріал, що зв’язує всі окремі явища в якусь сталу соціальну субстанцію. Без довіри жодна спільнота існувати не зможе, жодна група людей не зможе спільно діяти і досягати результату. Це величезного значення соціальний капітал. Особливо важливим і вирішальним він стає під час фундаментальних суспільних перетворень, під час війн, революцій і докорінних реформ.

Якщо влада має високий рівень довіри з боку нації, вона може здійснювати будь-які, навіть найбільш болісні для населення, реформи, а народ, довіряючи проводу, ставитиметься до проблем із розумінням, розраховуючи на те, що згодом стане жити краще, мовляв, ми нині потерпаємо в ім’я кращого майбутнього. Однак для цього потрібен постійний емоційно-духовний контакт між верхівкою країни і широким загалом.

Саме для досягнення такого контакту в період Великої депресії 30-х років ХХ століття у США президент Франклін Делано Рузвельт регулярно звертався в радіоефірі до пересічних американців, роз’яснюючи їм сенс своїх дій, надихаючи їх вірою і надією, навіюючи їм упевненість у подоланні кризи. Якщо ж народ не вірить владі, то це обіцяє її реформаторським зусиллям (навіть щирим) катастрофічні перспективи, коли маси будь-які реформи сприйматимуть не як реалізацію об’єктивної громадської потреби, а як нахабний наступ на життєві інтереси трудящих. І тоді важко буде передбачити, в наскільки гострих формах ці верстви населення захищатимуть свої права від верхівки, яку вважатимуть своїм лютим ворогом.

Чи їм вірять?

Чимало українських соціологів, політологів і журналістів кажуть про обвал доволі високого рівня довіри до влади, що існував після Майдану 2013-2014 років. Саме на цій хвилі довіри прийшов до влади, тріумфально перемігши на президентських виборах, Петро Порошенко. Проте очікування мас виявилися нереалізованими. Дії влади були переважно контрпродуктивними, ніби влада намагалася зробити все, щоб зліквідувати довіру до себе. Все почалося з провальної кадрової політики президента: міністр оборони Гелетей, начальник Генштабу Муженко, генеральний прокурор Ярема (і не набагато кращий від нього Шокін), голова Національного банку Гонтарева і так далі. Незважаючи на масовану гостру критику, Порошенко до останнього тримав на посадах своїх невдалих висуванців, а багатьох тримає і досі.

Усупереч законодавству України і власним урочистим обіцянкам Порошенко не відмовився від приватного бізнесу, в тому числі на території агресора і на окупованих територіях України. Зокрема, фірма «Рошен» (назва походить від прізвища президента) за минулий рік, діючи в Росії, сплатила в бюджет Росії 100 мільйонів російських рублів, зробивши таким чином свій внесок у фінансування російської військової машини, що веде війну проти України. Крім того, «Рошен» раптом виграла судовий процес у податкової служби Російської Федерації. І це в країні, де немає правосуддя в західному розумінні цього слова, де найважливіші справи розв’язуються за дзвінком із Кремля.

Порошенко вимагає від Заходу санкцій щодо російських окупантів Криму, а в цей же самий час тисячі важко навантажених хур із українськими харчами з материкової України перетинають Перекоп, забезпечуючи окупантів продовольством. За словами народного депутата України і колишнього віце-прем’єра уряду Криму Андрія Сенченка, Росія на Кримському півострові будує військові об’єкти. Але для будівництва потрібні річковий пісок і гранітний щебінь, яких в Криму фізично немає. На допомогу прийшов Київ: ці матеріали почали завозити в Крим з-за Перекопу, з українського материка…

Отже, виходить, що українська влада сприяє російській державно-політичній асиміляції українського Криму.

То звідки ж візьметься довіра?

Уряд Яценюка продемонстрував феноменальну безвідповідальність й авантюризм, розпочавши підготовку до опалювального сезону в останні дні, замість розпочати її ще навесні. То яка зима чекає на українців?

Порошенко і Яценюк голосно і гучно розповідали про так звану деолігархізацію (хоча все закінчилося суто особистісними з’ясуванням відносин між Порошенком і Коломойським), а на тлі цих заяв 70% енергетики України контролюються одним відомим олігархом із Донбасу, який об’єктивно стає енергетичним диктатором України і може висувати державі та суспільству ультиматуми. Для чого тоді в Україні існує Антимонопольний комітет, якщо монополії почуваються надкомфортно?

Які реформи?

Кредит суспільної довіри геть розтрачено чинною владою. То про які реформи може тепер мовитися? Вони у виконанні Порошенка, Яценюка і компанії сприйматимуться як ворожий напад і провокуватимуть запеклий опір, а зовсім не так потрібну для свого успіху співпрацю всіх верств суспільства. Не можуть щось пропонувати громаді політики, які примудрились протягом року дискредитувати себе. Отже, шлях до успішних реформ цій владі перекрито.

Восени провали «дивної війни» чинної адміністрації накладуться на занепад економіки, подальше зубожіння населення, зростання тарифів тощо. Ну і як у таких умовах політикам, які втратили довіру, йти до народу з реформами?

Провести реформи зможуть тільки уряд і президент народної довіри. Це мають бути нові діячі, бо нинішні протягом року переконливо довели свою нікчемність і контрпродуктивність. Влада, що керує країною сьогодні, є тимчасовою і перехідною від антиукраїнського правління до власне українського. Через свій перехідний характер чинна влада містить в собі як антиукраїнський, так і проукраїнський потенціал. Це така собі «гібридна влада» часів «гібридної війни», яку вона не хоче програти, але не здатна виграти…

Під впливом обставин на перший план виходить або одне, або друге. Однак зрозуміло, що абсурдно покладали на цю верхівку якісь реформаторські сподівання. Вони не хочуть бути справжніми реформаторами через свої психо-соціальні характеристики і «кредитну історію» в кланово-олігархічному суспільстві, а також не можуть ними бути через втрату суспільного ресурсу довіри. В цьому останньому сенсі вони вже давно банкрути…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG