Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 12:44

Штабне командування в Донецькому аеропорту ніколи не було – боєць «Багдад»


Руслан Боровик

Руслан Боровик

Операція з деблокування, може, і була реальна, але була непідготовлена і сумбурна

Київ Руслан Боровик, гранатометник 1-ї роти 90-го батальйону з позивним «Багдад», двічі стояв на обороні Донецького аеропорту. Колишній миротворець і «позаштатний фотограф», як він сам себе називає, добровільно пішов до військкомату. Звідти потрапив на Житомирський полігон, де збірний 90-й батальйон готували для заходу в аеропорт. В інтерв’ю Радіо Свобода «Багдад» розповів, чому, на його думку, не вдалося врятувати заблокованих у терміналі «кіборгів», що призвело до важких втрат і полону.

Захід сонця в Донецькому аеропорту з боку Донецька. Автор – Руслан Боровик

Захід сонця в Донецькому аеропорту з боку Донецька. Автор – Руслан Боровик

– Ми потрапили в аеропорт якраз у той момент, коли працювати було найбільш складно. Одночасно штурмували і старий, і новий термінал.

Заїхали ми зранку 29 листопада. У старому терміналі були інші підрозділи, але до вечора там вже практично не було кому обороняти. Ми евакуйовували бійців, виносили поранених і загиблих.

Вийшли 6 грудня. Потім нас змінила наша друга рота. Через якийсь час після їхнього заходу в аеропорт оголосили перемир’я, здається, були «другі мінські угоди». Перестрілки були, але таких штурмів, як раніше, не було.

«Операція з самого початку була приречена на провал»

– 16 січня ми вдруге зайшли в аеропорт. Тоді ж, пізно ввечері, почалися активні дії з нашого боку. До цього хлопці з 80-ї і 93-ї бригад тримали оборону у розваленій диспетчерській вежі і в терміналі.

Нашим завданням було штурмувати церкву і монастир – укріпрайон бойовиків, щоб відтягнути на себе основні сили сепаратистів з терміналу. Треба було його захопити, протриматися до ранку й чекати підкріплення.

Ця задача, може, і була реальна, але була максимально непідготовлена. Все робилось швидко і сумбурно. Ми говорили вищому командуванню, що так робити не можна, бо хлопці, які були на диспетчерській вежі, бачили їхні позиції й казали, що так їх не взяти… Але солдату мало хто вірить, вони вважали за потрібне вчинити саме таким чином.

Нас було півроти – сорок чоловік. Ми мали чотири бойові машини, дві бронемашини без озброєння і два танка для прикриття. Планувалося, що завдається артилерійський удар по церкві і монастирю, у тому числі, з реактивних установок – «Смерч», «Ураган», «Град». І поки бойовики відступають – нас на бойових машинах мали б швидко підкинути до цих будівель і висадити під вогневим прикриттям танків.

Нам чотирма групами треба було взяти ці дві будівлі, зробити всередині зачистку і закріпитися. Бойовики, які були у терміналі, пішли б на нас, а інша група могла зайти туди і забрати поранених.

Бойовики знали про цю операцію, бо прослуховували рації

Але бойовики знали про цю операцію, бо прослуховували рації. Взагалі-то, у нас мала бути окрема хвиля, але її не було. Бойовики нас чекали, в результаті ми навіть не дійшли до їхнього укріпрайону. Мабуть, добре – бо якщо б дійшли, нас би живими звідти не випустили. Як мінімум, був би полон.

Танки піти далі не змогли – там були протитанкові рови та міни. Крім того, були проблеми з бойовими машинами піхоти

Танки піти далі не змогли – там були протитанкові рови та міни. Крім того, були проблеми з бойовими машинами піхоти – один боєць казав, що у нього було всього 40 снарядів. У іншого заклинило гармату, у третього «башта» нормально не поверталась. З трьох БМП нормально працювала лише одна. Тому операція з самого початку була приречена на провал.

Найголовніше, коли ми чекали сильного артилерійського удару, було лише кілька залпів, ми почули лише декілька вибухів.

Якби це було зроблено вчасно і всіма засобами, як і планувалось, тоді б, можливо, операція вдалась.

Наступного дня 80 чоловік, здається, з шостої роти 93-ї бригади, так само, наскоком хотіли взяти позиції бойовиків. Їм вдалося просунутись трохи далі. Але в результаті всього за 45 хвилин половина їхньої роти стала «двохсотими» і «трьохсотими».

«На весь аеропорт було максимум 3-4 офіцери»

Командування зі штабу взагалі ніколи в аеропорту не було

– Скажу вам чесно, командування зі штабу взагалі ніколи в аеропорту не було. Коли ми тільки прибули у термінал, зранку почався штурм. На той момент за головного був «Спартак», старший лейтенант 79-ї бригади. Не було ані майорів, ані підполковників, тим паче, зі штабу. В основному, там несли службу сержанти, які були старші на секторах і позиціях. З офіцерів з кожного підрозділу там були хіба що старший лейтенант, максимум – капітан. На весь аеропорт було максимум 3-4 офіцери.

Після того, як аеропорт був розбитий, взводами і ротами керували сержанти і солдати. «Біба» та «Красота» зуміли нас «зібрати», організувати оборону і не пустити бойовиків далі аеропорту

​Після того, як аеропорт був розбитий, і наш батальйон був деморалізований, взводами і ротами керували сержанти і солдати. Лише «Біба» та «Красота» зуміли нас «зібрати», організувати оборону і не пустити бойовиків далі аеропорту. Від Авдіївки до Мар’їнки зайняли позиції ми. От вони були компетентні – знали обстановку, знали людей, знали, як це все робиться. Зуміли налагодити зв’язок між підрозділами 91-ї бригади, «Правого сектору» та 11-го батальйону територіальної оборони.

«Вище командування дуже повільно реагувало на обставини»

– Ворог завжди був на крок попереду нас. Ті задачі, які ставились, були несвоєчасними. Вище командування дуже повільно реагувало на обставини. Багато офіцерів не компетентні і не відповідають своїй посаді.

В Україні армія багато років існувала на папері, разом з паркетними генералами. А коли прийшла війна, ніхто не знав, що робити

В Україні армія багато років існувала на папері, разом з паркетними генералами. А коли прийшла війна, ніхто не знав, що робити.

Коли виходили через їхні блокпости, вони все перевіряли. У результаті, було втрачено декілька радіостанцій. Вони все чули і практично скрізь нас чекали

Я зробив висновки – керівництво не знало обстановки, розвідка не велась належним чином. Вони діяли, покаладаючись на свій розсуд, інтуіцію і логіку, не слухаючи того, що ми їм передавали. А так робити не можна.

Крім того, бойовики знали практично про всі наші задачі. Під час перемир’я була заміна ротацій в аеропорту. Коли виходили через їхні блокпости, вони все перевіряли. У результаті, було втрачено декілька радіостанцій. Зазвичай, у таких випадках зв’язок «перепрошивають». Але цього не зробили, тому, ясна річ, вони все чули і практично скрізь нас чекали.


Основні проблеми – зв’язок та неналежна артпідготовка

Бувало, я сідаю у БМП, а механік-водій запитує – куди їхати? Розумієте, не всім була поставлена конкретна задача. Перш ніж виконувати серйозні операції, кожен солдат мав знати свою задачу. Механіку сказали кудись виїхати, а куди – незрозуміло. Цього не повинно було бути.

Тим паче, у той час там вже не були прості «сборища ополченцев» – були підрозділи морської піхоти, пізніше, у лютому, вони штурмували одну з наших позицій. Багато людей загинуло, зокрема, з їхнього боку – усі були з «якорями».

Озброєння

Із озброєнням, в цілому, у нас все було в порядку. Напочатку не вистачало тепловізорів. Але волонтери забезпечили нас нічними «очима», коли ми заходили у термінал. Боєприпаси теж були. Інше питання, що не завжди їх можна було туди поставити. Привезли броню на МТЛБ (багатоцільовий легкий тягач – ред.), прив’язали до гори, а зняти її звідти було проблематично. З верхніх поверхів одразу починали закидати гранатами. Окрім того, доставити її у саме приміщення теж було важко.

БТРи, які виїжджали на допомогу бронегрупам в район аеропорту, часто просто не доїжджали з технічних причин

У таких підрозділів, як наш, має бути швидка мобільна бронетехніка, як БТР і БМП. У нас вони були, але зразка радянських часів. Вони довго стояли на консервації, не їздили, напевно, років 30. Звичайно, з ними були проблеми. Ті ж БТРи, які виїжджали на допомогу бронегрупам в район аеропорту, часто просто не доїжджали з технічних причин.

«Жалкую, що не відзняв більше цікавих моментів»

– Ми заходили в аеропорт і виходили звідти по злітній смузі. Туди й назад пробивались під обстрілами ПТУРів (протитанкові керовані ракети – ред.) і крупнокаліберних кулеметів. Але ніхто з бойовиків у мене не влучав, тому камера відносно ціла. Вона зі мною була і при штурмі «будинку з хрестом» і навіть у госпіталі.

Я не зовсім задоволений фотографіями, які зробив в аеропорту. Бо багато чого я міг сфотографувати краще. У перші три дні, коли ми приїхали, бойовики взяли старий термінал. Тоді ж почали «закидати» нас у новому терміналі з більшою силою.

Боєць 74-го розвідбату «Рекс» заряджає гранатомет. Автор – Руслан Боровик

Боєць 74-го розвідбату «Рекс» заряджає гранатомет. Автор – Руслан Боровик

Під час бою я відстріляв магазин, відійшов перезарядити автомат. Потім відклав його на хвилину і дістав камеру – встиг зробити буквально один кадр

Під час бою було багато цікавих моментів. Іноді я переривався і робив декілька кадрів. Пам’ятаю, під час бою я відстріляв магазин, відійшов перезарядити автомат. Потім відклав його на хвилину і дістав камеру – встиг зробити буквально один кадр. У цей час мене якраз помітив командир – зрозуміло, він мене ледь не ногами почав пинати. Тоді всі були на нервах. Бували моменти, камеру взагалі хотіли забрати і розбити, але я знаходив потрібні слова, і після цього мене залишали у спокої.

Коли підрозділи 79-ї і 95-ї бригад поїхали, і залишився тільки наш батальйон разом з 93-ю бригадою і 74-м розвідувальним батальйоном, офіцером був командир, який мене знав – тожі мені вже було простіше. Але вже не було таких моментів, які хотілось знімати. Це зараз мене знають і до мене звикли, а напочатку, коли бачили камеру такого розміру, – ставилися з острахом.

Жалкую, що не відзняв більше цікавих моментів. Навіть коли було затишшя, міг би більше фотографувати людей

Жалкую, що не відзняв більше цікавих моментів. Навіть коли було затишшя, міг би більше фотографувати людей. Але й люди тоді були стомлені, цілодобово не спали... не завжди про фотографію думалось. Іноді хочеться зробити знімок, а іноді думаєш – та ну його.

«Іноді доводилось сильно ризикувати, щоб зробити кадр»

– Іноді доводилось сильно ризикувати, щоб зробити кадр. На фото «Будинок з хрестом» видно, що на металевих частинках прорізів вікон купа дірок, бо все летіло в нашу сторону. І щоб зробити фото, мені треба було просунути оптику всередину. Об’єктив «блікує» ­– а ми знали, що навпроти позиції двох снайперів з крупнокаліберною гвинтівкою. Але я висунувся, оглянувся, присів, подивився в об’єктив – не сподобався кадр. Потім пішов в іншу сторону. І так декілька разів.

«Укріпрайон бойовиків: церква і монастир». Фото – Руслан Боровик

«Укріпрайон бойовиків: церква і монастир». Фото – Руслан Боровик

А після того, як зробив фото заходу сонця з боку Донецька, одразу почув дзенькіт куль, які відбивались від стінок. Це було між першим і другим поверхом нового терміналу, який добре прострілювався.

Тим не менш, не завжди хотілось ризикувати, бо один раз пощастило, другий, а третього разу може й не бути.


«Після другого вибуху мало хто залишився цілим»

– Бойовики 8 місяців намагались взяти аеропорт штурмом. Коли вони зрозуміли, що в них це не вийде, і вони мають великі втрати, вони вирішили його просто знищити, зрівняти з землею. Вони били з танків у ту ж диспетчерську вежу, у ті ж термінали… Але хлопці тримались до кінця, навіть після першого вибуху у них ще були боєприпаси і зброя, яка залишилась під завалами. Але після другого мало хто залишився цілим, щоб обороняти термінал.

Стратегічного значення аеропорт не мав. То був скоріше принцип

Зараз ми відступили за аеропорт, ми бачимо його з наших позицій. В цілому, ми тримаємо ту ж територію, що й під час аеропорту, хіба що на декілька сотень метрів повіддаль. Зараз сепаратисти зайняли руїни аеропорту, але тепер ми їх там «довбаємо». Тому, можливо, стратегічного значення аеропорт не мав. То був скоріше принцип.

Бойовикам муляло те, що ми перебуваємо поруч із Донецьком. Хоча літак вони все одно там посадити б не змогли, навіть якби мали його – злітна розбита і прострілюється нами.

«Ігор допомагав пораненим і тримав оборону до кінця, а потім його вбив «Моторола»

Ігор ходив і довбав лід, щоб змочувати бійцям губи талою водою

– Мої товариші Андрій «Сєвєр» та Ігор Брановицький, коли підірвали аеропорт, допомагали пораненим. Андрій з простріляною ногою тягнув бійця з 80-ї бригади, а Ігор допомагав їм відійти з терміналу до злітної смуги. Але далі він не пішов, хоча міг би, бо сам не був поранений. Він повернувся назад і діставав поранених з-під завалів і надавав першу допомогу. Всі дуже хотіли пити, але води, звичайно, не було. Ігор тоді ходив і довбав лід, щоб змочувати бійцям губи талою водою. Вони тримались до кінця, доки було чим відстрілюватись, доки було кому і чим воювати.

Хлопці у госпіталі мені розповідали, що вночі, перед тим, як їх взяли у полон, помирало по 5 чоловік – від втрати крові, від поранень, від переохолодження. Мого товариша Женю Яцину могли б врятувати, якби до нас пробилась допомога. Він помер від переохолодження. У нього були перебиті ноги, з такими пораненнями можна було б врятувати, але...

Тож коли Ігор повернувся, він також тримав оборону з тими, хто міг це зробити. Вони відстрілювались і допомагали пораненим доти, доки їх не взяли у полон.

Ігор був кулеметником, але на той момент він віддав кулемет товаришу, бо сам діставав бійців з-під завалів. Коли у полоні запитали, хто з них був кулеметником, Ігор сказав, що він. За це його почали дуже сильно бити. Як я дізнався від його мами, вони хотіли його поставити на коліна, але він не ставав. Вони стріляли травматичною зброєю йому по ногах (коли віддали його тіло, у колінах були резинові кулі). Його катували, побили майже до смерті, а потім «Моторола» підійшов і зробив два постріли йому у голову.

Ігор Брановицький після пешої ротації в аеропорту

Ігор Брановицький після пешої ротації в аеропорту

А він знав, на що він іде, що йому загрожує і чим це може закінчитись. Як мінімум, буде полон, знущання, максимуму – загибель. На жаль, ще не всіх повернули, багато зниклих без вісти. У тому числі, й з нашого батальйону, та з 93-ї, 80-ї бригад, які там були останні.


Радіо Свобода неодноразово подавало позиції президента Петра Порошенка, начальника Генштабу Віктора Муженка, представників місії ОБСЄ та інших учасників подій щодо оборони Донецького аеропорту, й надалі це робитиме.

«Ми не бачимо необхідності визначати відповідальних за якісь поразки. Ті завдання, які ставились перед підрозділами Збройних сил України, виконані. Ті, хто мужньо виконував свої обов’язки, будуть нагороджені», – сказав Радіо Свобода начальник Генерального штабу, генерал-полковник Віктор Муженко.

«Слова «кіборг», «укроп» сьогодні стали символами незламності українського духу, того, як українці вміють воювати, прикладом, на якому будуть формуватися покоління українських воїнів», – наголосив президент України Петро Порошенко.

«За своїм духовним і політичним значенням оборона аеропорту – це приклад мужності, стійкості й героїзму. Це – український «Сталінград». Захист аеропорту тримався на тісній взаємодії усіх учасників оборони. Оцінка щодо того, що аеропорт залишили, бо він втратив своє військове значення, має право на життя», – зауважив командувач Високомобільними десантними військами ЗСУ, герой України, генерал-майор Михайло Забродський.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG