Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 10:31

«Площа Україна» – фільм про війну за мотивами віршів Ігоря Померанцева


«Спальне» корито дівчинки Даші в підвалі, село Луганське (Донецька область). Липень 2015 року (кадр із фільму «Площа Україна»)

«Спальне» корито дівчинки Даші в підвалі, село Луганське (Донецька область). Липень 2015 року (кадр із фільму «Площа Україна»)

«Це кінопоетика відчаю й надії» – режисер Лідія Стародубцева

«Площа Україна» – короткометражний фільм за мотивами трьох віршів відомого поета, співробітника Російської редакції Радіо Свобода Ігоря Померанцева, пов’язаних темою війни. Цей фільм не розповідає військових історій, але в ньому оживає історія воєн: відгомоном тисяч битв, тінями незліченних жертв.

Як пов’язані поезія і війна? «Зізнаюся, не знаю, як відповісти. Тому що у війні немає нічого поетичного. Це біль. Це кров. Це насильство. Це смерть. Але, як не дивно, саме поезія здатна «називати імена» війни і пропонувати нам особливу оптику її сприйняття: зменшувальні скельця, щоб вдивлятися вдалину, збільшувальні скельця, щоб розглядати деталі, викривлення скелець лінз, щоб знайти виправдання тому, що свідомість відмовляється приймати», – зауважує режисер фільму Лідія Стародубцева.

Кадр із фільму «Площа Україна»

Кадр із фільму «Площа Україна»

Вона є професором, завкафедри медіа-комунікацій Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, продюсером і арт-куратором.

Як знайти візуальну паралель для віршів про війну? «Поїхати на війну, – пояснює Лідія Старобудцева. – 11-12 липня 2015 року я долучилася до групи волонтерів, які надають гуманітарну допомогу мирним жителям у зоні АТО, вивозячи їх з-під обстрілу. Тонну хліба та півтори тонни інших продуктів, засобів гігієни та ліків роздали людям похилого віку, багатодітним сім’ям, хворим під час нашого «гуманітарного туру». Те, що для волонтерів – звичайна поїздка, для мене, мирної людини, яка бачила танки і БТР тільки в музеї і на військових парадах, стало шоком. Так і виник фільм «Площа Україна» – шок розгубленості «людини з кіноапаратом» перед постапокаліптичним світом».

Кадр із фільму «Площа Україна»

Кадр із фільму «Площа Україна»

За словами Лідії Старобудцевої, у кіномові війни свій, запозичений у батального живопису і фотографії, сумний алфавіт. Його літери – образи битв, бойової зброї, воїнів, поранених, полонених, вбитих. Нічого цього немає у фільмі «Площа Україна». Його тема – безпритульність. Його герої – зруйновані будинки. Але не тільки. Паралізована старенька, яку волонтери вивозять із зони обстрілу. Дівчинка, яка ховається в підвалі від снарядів. Черга за хлібом. Купа взуття, розсипаного на підлозі в одному з волонтерських пунктів Слов’янська. Військовий з автоматом, такий же безпритульний, як і собака, якого він гладить. Будинок перетворився на купу уламків, але на місці, де раніше був передпокій, все ще висить чийсь піджак, який хитає вітер, підвішений у порожнечі між небом і землею (епізод знятий вранці на місці обстріляного вночі будинку). У візуальної мови цього фільму свій алфавіт. Його букви – зруйнований будинок, тріснута свідомість, розколотий світ.

Кадр із фільму «Площа Україна»

Кадр із фільму «Площа Україна»

«Погодьтеся, ми пересичені образами війни. В епоху стрімінгу й онлайн-трансляцій ілюзорний ефект «інтернет-присутності» розмиває межу між реальною подією та її медійним образом. Хіба у Вас так не бувало: подивився військовий відеорепортаж – немов побував на місці подій? Але після того, як я побачила Мар’їнку, Красногорівку, Світлодарськ та інші містечка й села, які ось уже рік обстрілюються «градами», зрозуміла: жодна фотографія, жоден фільм про війну ніколи не зможуть замінити досвіду присутності», – додає режисер стрічки.

«Площа Україна» – це не документальний фільм, хоча перед нами низка кадрів-документів. Це не військовий репортаж, хоча перед нами не що інше, як репортажна зйомка будинків і людей у зоні обстрілів. Це не художній фільм, хоча в ньому частково й присутній ігровий момент: в пролозі і епілозі в ролі поета (тобто в ролі самого себе) – Ігор Померанцев. Він іде серед руїн і вдивляється в образи руйнувань, як колись Пріам споглядав руїни Трої, – наголошує Стародубцева. – Однак, не будемо множити «не» у цій низці жанрових меж, що вислизають: «Площа України» – не відеоарт, не відеопоезія, не експериментальне кіно. Тоді що ж? Назвімо це просто свідченням. Досвідом прислухання і вдивляння. Кінопоетикою відчаю і надії. Спробою побачити невидиме, проговорити те, що не проговорюється, нагадати те, про що неможливо забути».

​Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG