Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 20:57

Росія зразка 2015-го – це напіввигнанець, але ще не Іран


Політична карикатура Олексія Кустовського

Політична карикатура Олексія Кустовського

Україна не може бути еквівалентна ІДІЛу, і її не скинуть з рахунків заради сирійської проблеми

(Рубрика «Точка зору»)

Володимир Путін виступив на Генасамблеї ООН у несподіваному для себе амплуа. Ще не так давно він надавав перевагу прокурорським інтонаціям: виносив вердикти і ставив діагнози. А тепер його промова скоріше була схожа на виступ адвоката, який намагається просувати угоду зі слідством. Мовляв, ми вам ІДІЛ – ви нам амністію.

Головна мрія російських еліт зведена до двох простих бажань: гроші і статус. Причому статус не стільки всередині країни (там він у них і так є), скільки поза нею. Щоб сидіти в світовій президії і на рівних з сусідами визначати долю світу. «Кримська весна» обнулила і те, й інше.

Грошей стає все менше – ціни на нафту формують дефіцити, які доводиться покривати за рахунок економії та накопичених резервів. Санкції не дозволяють перекредитуватися, залишаючи російську економіку в гордій і невблаганний самоті. Та й з колишнім реноме теж довелося попрощатися: Росія зразка 2015-го – це напіввигнанець. Ще не Іран, але вже й не та країна, що могла зібрати у себе світових лідерів на саміт.

І Володимир Путін у своєму виступі намагався проситися назад – в те саме вузьке коло світових лідерів. При цьому проситися так, щоб не втратити в цей момент обличчя. Фактично йшлося про угоду: Кремль готовий воювати з ІДІЛ в обмін на розширені права щодо України. Такий собі новий антигітлерівський пакт: «От – більше зло, а ми – зло менше, так давайте разом боротися з тим, що небезпечніше».

Україні в цьому пакті відводиться роль Фінляндії. Тієї самої, яку перед Другою світовою намагався завоювати СРСР. Тієї самої, що зуміла відбитися від агресора, але втратила в результаті частину території, яку за підсумком війни визнали частиною радянського політландшафту. Цілком можливо, що російський лідер якраз і прокручував цю саму історію, коли готувався до виступу на Генасамблеї.

Але тільки нічого історичного у нього не вийшло.

Головна причина в тому, що ІДІЛ – не Гітлер. Немає у ІДІЛа ніякої промислової бази, науково-технічних розробок і всього того, що здатне вигравати війну в сучасному світі. ІДІЛ може віджати танк у супротивника, але не здатний збудувати цей самий танк. Не кажучи вже про більш складні речі.

Крім того, Володимир Путін виходить з того, що країни заходу не впораються з ІДІЛ без участі Москви. Але з цим твердженням навряд чи готові погодитися західні лідери. У низці речей ІДІЛ цілком собі нагадує вірус Ебола: про нього багато говорять через медійну розкрученість, але тотальність його поширення досить умовна.​

Ну, і останнє. Сучасна політика – вона не про прецеденти, а про принципи. ІДІЛ і Сирія – це один принцип. Україна і Крим – інший. Ці дві речі не врівноважуються в одному рівнянні. Більше того, немає ніякого рівняння, в якому Україна може бути еквівалентна ІДІЛу і в якому її скинуть з рахунків заради сирійської проблеми. Тому що для західного світу однаково важливі обидва прецеденти. Йому потрібні як замирення ситуації на близькому сході, так і повернення до принципів недоторканності кордонів. Одне не виключає іншого, і навпаки. Ставити ці дві історії в пряму залежність одна від одної – все одно, що порівнювати тепле і м'яке.

Головна проблема Володимира Путіна в тому, що він цього зрозуміти не хоче.

Головна проблема України в тому, що ніякого затишшя нам це не обіцяє.

Втім, нам і не звикати.

Павло Казарін –​ оглядач ​«Крим.Реалії»​

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»​

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG