Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 04:31

Люди, які чекають на повернення Криму, готові терпіти, але це питання треба вирішувати швидко – кримський режисер


Галина Джикаєва

Галина Джикаєва

Режисер Галина Джикаєва говорить про біль від переселення, майбутнє Криму і про театр

Кримський режисер, художній керівник арт-центру «Карман», уродженка Сімферополя Галина Джикаєва, після приходу на півострів нової російської влади була змушена тікати з рідного міста. Федеральна служба безпеки Росії підозрювала жінку в причетності до організації терористичних актів. Тоді, влітку 2014 року, сімферопольська режисерка вирішила залишити Крим і зараз живе і творить на материковій частині України. Про біль від переселення, майбутнє Криму і, звичайно ж, про театр з Галиною Джикаєвою поговорив ведучий Радіо Крим.Реалії Олександр Янковський.

– Галино, тема цього та минулого тижня – громадянська блокада Криму. Ваше ставлення до цієї акції?

Кримські татари – це зараз політична сила, яка рухає питання повернення Криму, і тут потрібно тільки підтримувати їх

– Я підтримую блокаду тільки тому, що питання Криму потрібно вирішувати і вирішувати дуже швидко. І потрібно тиснути на всіх фронтах, потрібна і політична воля, і громадянська. Кримські татари – це зараз політична сила, яка рухає питання повернення Криму, і тут потрібно тільки підтримувати їх, а також рівнятися і робити все можливе, щоб Крим повернули Україні. Кримські татари – ініціатори цієї акції, але зараз на Чонгарі, біля Каланчака, біля Чаплинки не тільки татари, а найрізноманітніші етноси, які населяють Україну.

– Противники цієї акції, навіть проукраїнськи налаштовані, кажуть, що так не можна. Тому що, прибираючи українські продукти з кримського ринку, ми втрачаємо таким чином зв'язок з кримчанами. Що Ви можете сказати цим людям?

Це – окупована територія і торгувати з нею не можна. Я думаю, що нас зрозуміють. Ну, якщо зараз не розуміють, зрозуміють потім

– Є інформація, що ці величезні фури з продуктами йдуть на територію Російської Федерації. Я вважаю, що це неприпустимо – годувати окупантів. З іншого боку, це окупована територія і торгувати з нею не можна. Я думаю, що нас зрозуміють. Ну, якщо зараз не розуміють, зрозуміють потім. Якщо Росія взяла на себе зобов'язання утримувати Крим, то нехай вона своє зобов'язання виконує.

– Ваша позиція зрозуміла. А ось на материковій Україні часто говорять, що треба боротися не стільки за територію, скільки за людей. Щоб люди стали україноорієнтованими. Давайте не будемо кривити душею і скажемо, що було багато кримчан, які хотіли жити в Росії, але при цьому вони не збирали речі, не переїжджали в Росію, а сиділи і чекали, коли Росія прийде до них. Ось вона прийшла.

У Криму завжди був заповідник «совка»

– Я не думаю, що вони сиділи, чекали. Їм було зручно. Вони працювали, вони навчалися в Україні і при цьому ностальгували, плекали мрію. У Криму завжди був заповідник «совка». Я знаю, я спілкувалася, я бачила цих людей, це дуже складно. І я думаю, якщо Крим повернеться в Україну, ми будемо мати крайніх супротивників. Але якщо така ситуація і складеться, я не думаю, що вони будуть воювати. Вони ризикувати навряд чи будуть. Якщо буде суттєвий рух повернення Криму в Україну, їм нічого не залишиться: або змиритися, або виїхати.

– Крим проводить навчання на випадок знеструмлення з боку України. Ці навчання заплановані на 4 жовтня. Перший віце-прем'єр російського Уряду Криму Михайло Шеремет нагадав, що в рамках забезпечення енергонезалежності Криму, у 2016-2017 роках будуть збудовані дві електроцентралі потужністю 470 мегават і модернізовані наявні. А на цей момент, у разі екстрених ситуацій, на всіх соціально значущих об'єктах приєднані дизель-генераторні установки.

– Ну, Бог у поміч.

– Добре, Ви ж спілкуєтеся з кримчанами, в інтернеті, телефоном. Скажіть, як вони сприймають громадянську блокаду Криму?

Люди, які усвідомлено чекають на повернення Криму до України, вони готові на все, вони готові терпіти і чекати

– По-різному. Звичайно, занепокоєння є. Бояться, що зростуть ціни. Природно, я все розумію, всі хочуть нормально жити, сім'ю утримувати і дитину годувати. Але люди, які усвідомлено чекають на повернення Криму до України, вони готові на все, вони готові терпіти і чекати.

– Перейдімо тоді до інших тем. Галино, Вам довелося торік переїхати. Скажіть, чекали Вас в Україні чи Ви переїжджали в порожнечу, в абсолютне «поле», де ніхто нікого не чекає?

– Так, це несподівано було, я з одним рюкзаком переїхала сюди. Але мені пощастило, у мене тут родичі, і я перший час пожила у них. Звичайно, насправді, ніхто нікого не чекає, ми всі, переселенці, як сніг на голову впали. Але якщо щось робити, то можна скрізь знайти себе, знайти місце докладання своїх сил, і все буде прекрасно.

– Є певна категорія людей з Криму, які ставлять нам таке питання: «Ну, ось ми переїдемо в Україну, але ж нас там ніхто не чекає. І в Криму нам жити нестерпно». Що б Ви сказали таким людям?

– Якщо нестерпно, потрібно їхати. Скрізь можна знайти роботу. Не можна боятися, просто потрібно щось робити. Всі ми, які переїхали, пережили посттравматичний синдром, але всі ми знайшли роботу, знайшли величезну кількість прекрасних людей, друзів, знайомих.

– Скажіть, а повітря в Києві і повітря в Криму різне? Наскільки простіше чи складніше щось робити творчій людині в Києві, ніж у Криму?

– Усі, хто приїжджає з Криму, кажуть, що тут легше дихати, тут повітря свободи. До липня 2014 року мені було так само важко працювати в Криму, як і зараз у Києві. Чому? Тому що ми завжди займалися тим театром, який не підтримується державою, він некомерційний, він не влазить в «прокрустове ложе» державних уявлень про театр.

– Отже, що ж це за театр?

– У Криму це був молодіжний, божевільний, неформальний арт-центр, де люди, яким не давали виступити на офіційних майданчиках, могли вийти і продемонструвати свої таланти і можливості на такому ось вільному майданчику. Майстер-класи, виставки молодих художників, лекції та театр, який теж вибивався за рамки загальноприйнятих уявлень про театр. Ми від держави нічого не отримували. Ми всі працювали десь, на їжу, що називається...

– Якщо це некомерційний проект і якщо він займає багато часу, то за рахунок чого Ви жили?

– Я працювала журналістом.

– Зараз Ви перебуваєте в Києві, Ви займаєтеся тим же самим чи це вже щось інше?

– Формат вистав, які ми робимо, трохи змінився. Я почала зорювати нове для мене поле. Якщо той мій театр був незвичайний, але він був класичної форми – різкий, соціальний, то зараз ми займаємося документальним театром, критичним, соціальним, політичним театром. І це надзвичайно цікаво, тому що для мене це абсолютно новий формат. Цей рух існує буквально чотири роки – українська нова драма. Документальний театр.

– Документальна драма – те, чим Ви зараз займаєтеся в Києві? «Сіра зона» – це назва п'єси, назва вистави чи там немає як такої п'єси в документальному театрі?

– Є різні форми в документальному театрі, але це все-таки п'єса, якась структура. Ми набрали 48 годин аудіозаписів наших донорів – людей, з якими ми спілкувалися. І чудові, чудові драматурги Ден і Ян Огуменні, вони структурували це в драматичний твір. Це були історії, об'єднані однією лінією – історією дівчинки з Донецька. Чотирнадцять історій, чотирнадцятеро героїв, яких люди дивляться, слухають, а потім дуже активно обговорюють. У нас іноді за тривалістю обговорення більші, ніж вистави.

Спектакль кримського режисера Галини Джикаєвої «Сіра зона», Галина Джикаєва бере участь у постановці

Спектакль кримського режисера Галини Джикаєвої «Сіра зона», Галина Джикаєва бере участь у постановці

– Вистава, глядачі, а потім обговорення? І все це називається «Критичним театром»?

– Так. Обговорення – продовження вистави.

– Наскільки це затребуване глядачем, учасником такого театру?

– Оскільки цей напрямок зовсім новий, то я б більше тут говорила про запит суспільства. Він існує, так.

– Запит на що? Щоб Вас вислухали?

Людяність ніхто не скасовував, навіть якщо ми перебуваємо по різні сторони барикад. І там люди, і тут люди. Ми маємо навчитися один одного чути

– На те, щоб вислухали, на критичне мислення, на дискусію, на можливість бути почутим. Особливо зараз, коли ми полярно розділені в позиціях. Але людяність ніхто не скасовував, навіть якщо ми перебуваємо по різні сторони барикад. І там люди, і тут люди. Ми маємо навчитися один одного чути.

– А наскільки люди готові чути один одного, коли ще триває гостра фаза конфлікту, не стільки в Криму, скільки на сході України? Хоча і в Криму теж.

– Театр має бути дуже чутливим до того, що відбувається тут і зараз, це одна з форм театру. Насправді їх багато, єдиний театр, який я не сприймаю, це театр, який заколисує.

– Це який?

– Це «все буде добре», це водевільний, скажімо так, буржуазний театр.

– Ми з вами переїхали з Криму, багато людей переселенців зі сходу. У них дуже багато проблем, вони ходять з ними, живуть з ними. Часом хочеться відволіктися від цього, а не «ще раз про це».

– Дуже правильно сказав один наш київський глядач, дуже хороший режисер Андрій Май. Коли він подивився «Сіру зону», то сказав, що вистава не для переселенців, а для киян. Для тих, кому війна далеко, ці проблеми далеко. Необхідно, щоб люди приходили, дивилися, дізнавалися і не залишалися байдужими. Для героїв нашої вистави це якась арт-терапія: вони висловилися, вихлюпнулися емоційно, і далі цей біль має резонувати з іншими людьми, викликати відповідну емоційну реакцію.

Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»​

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG