Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 01:57

Може, українській владі нарешті треба зрозуміти, що не лише силою зброї здобуваються перемоги над агресором

(Рубрика «Точка зору»)

«Ворог іде туди, де програє вчитель і священик»

(Отто фон Бісмарк)

Новий навчальний рік розпочався. Якось не повертається язик сказати слово «успішно». Занадто багато проблем накопичилось у школі як у вищій, так і середній, навіть на рівні дошкільних заходів. При цьому люди, від яких залежить розвиток освітньої галузі, не завжди знають і розуміють ці проблеми. А що вже говорити про їхнє вирішення…

Про всі ці проблеми в одному невеликому дописі не скажеш. Але на одну проблему варто вказати. Тим паче, що для її вирішення не потрібно якихось «глобальних» реформ, а просто відповідального й патріотичного ставлення до справи.

Маю на увазі нашу гуманітарну освіту, яка значною мірою формує світогляд людей, визначає її цінності. Від цієї освіти, її спрямування багато чого залежить у суспільстві. Це чудово розуміли попередники нинішньої влади. Колишній міністр освіти Дмитро Табачник не займався якимись дивними «реформами» і не робив різких кроків, які дратували освітянську спільноту. Але робив свою справу – розбудовував «русский мир» у гуманітарній сфері. Вносилися відповідні зміни в підручники – передусім з історії.

Безвідповідальна історія

Те, що Табачник «наслідив» у наших підручниках – це одна справа. Хоча й без Табачника «родимих плям» минулого в них вистачало.

Може, для когось така заява прозвучить занадто різко. Але одними з винуватців того, що ми маємо війну на сході, є наші українські історики. Нагадаю, що історія України у нас широко студіюється і в середніх, і вищих школах. Однак ті концепції історії України, які в нас були і є, загалом мали й мають пацифістський характер. Та й наші історики здебільшого вчили, що Росія, росіяни – наші брати. Така орієнтація не передбачала, що Росія здійснить агресію щодо України. І що вона стане нашим ворогом №1, як мовиться в нещодавно ухваленій у нас воєнній доктрині.

Фактично першу повноцінну концепцію української історії запропонував Михайло Грушевський. Він виходив з народницьких уявлень. Відповідно до них, український народ жив і буде жити на своїй землі. Тому народний початок так чи інакше візьме гору. Не дивно, що Грушевський та його соратники, які відігравали помітну роль під час українських визвольних змагань 1917-1920 років, не особливо переймалися створенням державних інституцій, передусім армії.

Концептуальною альтернативою поглядам Грушевського були погляди В’ячеслава Липинського. Він не лише говорив про роль еліти, необхідність творення повноцінних державних інституцій, а й звертав увагу на те, що українські землі є межовими, адже розташовані на стику цивілізацій. Тому війна для цих земель є звичним явищем. А відповідно тут перемагає той, хто має сильне військо. Сам Липинський чимало робив для того, щоб створити в молодій українській державі сильну армію.

Щодо радянської концепції історії України, то в ній Київська Русь подавалася як «колиска» трьох «братніх народів» – російського, українського та білоруського. Після розпаду Русі терени України загарбали литовці й поляки. Пізніше українці боролися з поляками, щоб злитися в обіймах зі «старшим братом». Що, зрештою, й відбулося. Така собі «гегелівська тріада»: теза – антитеза – синтез.

Тепер подивіться, чим історія України, яка зараз викладається у наших школах, принципово відрізняється від її радянської версії? Та сама «колиска» – хай і в дещо прихованому вигляді. І «героїчна боротьба» українського козацтва проти поляків-католиків. У результаті чого – возз’єднання з одновірними росіянами. Словом, поляки – вороги, росіяни – брати.

Оскільки поляки останнім часом були слабкі, а росіяни, хоча й мали сильну військову потугу, але вважалися нашими «братами», то нам армія практично була не потрібна. Подібна «логіка» так чи інакше випливала з тієї концепції історії України, яка культивувалася й продовжує культивуватися в наших школах.

Не хочу сказати, що таке розуміння було основною причиною нашої беззахисності й агресії Росії щодо України, але воно відіграло далеко не останню роль у цих негативних процесах.

Чомусь ми не хочемо зрозуміти й поширити просту істину, відкриту Липинським: ми як жили, так і живемо на цивілізаційному кордоні. І щоб вижити, мусимо мати сильне військо, яке нас захистить.

Вивчення літератури далі сприяє формуванню проросійських стереотипів

Є в мене добрий приятель – архімандрит Рафаїл (Торконяк), перекладач Острозької Біблії, лауреат Шевченківської премії. Людина надзвичайно освічена, знавець багатьох мов. Але університетські дипломи отця Рафаїла в Україні не визнаються. А він їх не хоче нострифікувати. Ось, і надумав отець Рафаїл на старості літ вступити на англійську філологію в один український університет. До речі, отець народився в Англії, ходив до англійської школи. Тобто для нього англійська, вважайте, рідна. І одного дня він поділився зі мною такими враженнями. Сказав, що той «канон» англійської літератури, який він вивчав у Англії, надзвичайно відрізняється від того «канону», який йому подавали в університеті. І тут немає нічого дивного. «Канон» зарубіжної літератури, англійської зокрема, який викладався в радянських школах, був підігнаний до потреб радянської системи. Він непомітно перейшов у школи незалежної України і розглядається як така собі аксіома. Ніхто особливо не замислюється, на що спрямоване вивчення такої класики.

Але ж це стосується не лише західної літератури. Ще більшою мірою це стосується літератури російської. Тут і за царських часів, і за радянських відбувся підбір відповідної класики, яка культивувала потрібні для росіян ідеї та почуття. Зараз ця класика любісінько викладається в школах України. І ніхто навіть не збирається дискутувати, чи потрібна вона нам, принаймні в такому вигляді.

Або візьмемо «канон» української літератури, який зараз викладається в наших школах. Чи набагато він відрізняється від радянсько-колоніального «канону», який існував у нас раніше? Наскільки в ньому, наприклад, присутні проєвропейська давня література (хоча б Станіслав Оріховський чи Василь Довгович), література діаспори, «Розстріляне відродження» тощо? І чи суттєво відрізняється нинішня інтерпретація української класики в школі від інтерпретації радянської?

Так чи інакше, але вивчення літератури в нинішній українській школі й далі сприяє формуванню проросійських стереотипів. Робиться це, звісно, у прихованій формі. Але така системна робота часто дає кращі результати, ніж лобова атака. До речі, нещодавно проведені соціологічні дослідження показали, що лише близько половини українців вважає Росію винною в нинішній агресії до України. І це коли ця агресія є очевидною.

Хоча Дмитра Табачника вже давненько немає в Міністерстві освіти, ми не бачимо справді якісних змін у зазначеній сфері. Отже, справи Табачника живуть і перемагають, формуючи й далі у школах проросійськи орієнтованих громадян.

Може, українській владі нарешті треба зрозуміти, що не лише силою зброї здобуваються перемоги над агресором. Не менш важливо сформувати людей, які б прагнули протидіяти цій агресії. На жаль, наша гуманітарна освіта великою мірою не сприяє цьому. Чимось вона мені нагадує ту розвалену українську армію, яку ми мали перед початком реальних бойових дій на сході. Але армія, хай і з великим скрипом, трансформується і відроджується. А наша гуманітарна освіта?

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Петро Кралюк – український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG