Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 16:42

Ми маємо говорити не про міфічну «заборону» чи «дозвіл», а про змінювану міру контролю за розповсюдженням і (що важливо!) застосуванням

(Рубрика «Точка зору»)

Гілберт Кіт Честертон писав, що пити можна тим, кому і без того добре, і зась, якщо тобі без цього погано. Це майже універсальне правило. Наприклад, в цивільному житті зброя не зашкодить, якщо ти і так впевнений в собі і убезпечений, якщо твій спокій і без того забезпечено багатьма різноманітними соціальними інструментами. Але зброя шкідлива і небезпечна, якщо без неї ти почуваєшся серед людей, як беззахисна жертва серед натовпу вбивць і ґвалтівників.

На відміну від політиків-демагогів, психологи підозрюють, що потяг до зброї – ознака рабів, особистостей слабких, безпринципних, соціально дезорієнтованих, хронічно заляканих, а тому істерично і хаотично агресивних, які хибно реалізують свободу лише через необмежене насилля і агресивне нав’язування своєї волі. Вільна людина не потребує примітивних підтверджень своєї свободи, правоти і сили серед рівних і вільних співгромадян.

Це, звісно, не означає, що зброя не потрібна. Але пояснює, чому раби-втікачі збивалися у озброєні зграї і закінчували свої подвиги на шибениці. А вільні люди організовували «чайні клуби» і зрештою виборювали незалежність своїх країн.

Бо справжня сила вільних людей полягає в солідарності, взаємній довірі і співпраці – цінностях, які поширюються і розвиваються через комунікаційні інструменти. Безпека – і соціальна, і особиста – не залежить від кількості зброї у населення. Вона визначається ефективністю комунікативного інструментарію, здатністю суспільства розв'язувати конфлікти, а з точки зору наявності зброї – ще й розвитком мілітарної культури. Наша безпека майже цілком є функцією нашої поведінки в контексті соціальних практик, які формуються в рамках інституалізованих суспільних дискусій. Якщо зброя потрібна нам, як замінник комунікації, сурогат слова, то при безсистемному насиченні суспільства зброєю ми отримаємо лише концентрацію насилля.

Статистика свідчить, що ймовірність потрапити в ситуацію, яка поставить під летальну загрозу життя і безпеку, і таким чином вимагатиме застосування зброї, в нашому суспільстві складає в середньому ненабагато більше 0,002%. Теоретично, можна додати сюди випадки крадіжок особистого майна («що ви будете робити, якщо побачите грабіжника на вашому подвір’ї?» – драматично запитують нас лобісти зброї), але чи дійсно готові ми застосувати вогнепальну зброю як запобіжний захід проти такого протиправного вчинку як, наприклад, крадіжка велосипеда? Певен, що далеко не всі.

Тоді, що спонукає людей вимагати «тотальної» легалізації зброї, навіть не читаючи проектів пропонованих законів?

В нашому суспільстві є сьогодні багато причин, які спонукають людей палко захищати право на зброю: це і завищені постреволюційні очікування, і потужна пропаганда, і радикалізація суспільної свідомості, пов’язана з війною і кризою.

Але якщо придивитися до цих аргументів уважніше, то стане зрозуміло, що не про зброю, не про захист, не про самооборону йде мова, а про реалізацію свого «суверенного права на насильство». Рушійною силою цього почуття є саме хибне розуміння «волі» заляканою і дезорієнтованою людиною, із втраченою довірою, з ослабленими соціальними зв’язками. «Дайте мені право безкарно стріляти в кого завгодно! Бо я не довіряю уряду, поліції і сусіду. І мені здається, що хтось злий і страшний постійно преться до мене з агресивними намірами!» – ось чого насправді вимагають апологети міфічної «зброї».

Це майже істеричне бажання «перерозподілу насильства» в суспільстві, очевидно, є функцією внутрішньої агресії і індикатором втрати взаємної довіри в соціальному середовищі. Воно несе істотні загрози: перерозподіл насильства, його хаотизація, ліквідація монополії системного насильства держави – це ліквідація інституту держави (звісно, якщо не розглядати всерйоз анархічні концепції).

Втім, як і кожна загроза, ця проблема несе в собі і ресурси для розвитку. В лавах прихильників легалізації зброї є багато розумних і зважених людей, які вимагають, в першу чергу, системних змін законодавства: внесення коректних і функціональних визначень приватної власності, особистої безпеки і захисту, адекватного застосування презумпції невинуватості і урізноманітнення принципів неосудності, впровадження конкурентного судового розслідування, суду присяжних тощо. Це те «раціо», яке є в цьому дискурсі, яке зрештою сприятиме становленню саме громадянського суспільства. Всупереч просуванню «права на постріл» і хаотизації насильства.

Отже, на фоні активізації сьогоднішньої пропагандистської маячні є шанс викристалізувати в якусь притомну форму з адекватним змістом політичну структуру суспільного протесту, розмежувати ідіотів-популістів і адекватних лібералів консервативних поглядів, бо в ідеалі саме вони, а не якісь аморфні фейкові «праві», мають боротися за «право на зброю».

Треба нагадати, що опозиційна форма політичної боротьби у нормальному суспільстві – це сприяння розвитку саме громадських інститутів і суспільних дискусій, а не демагогія і боротьба за лідерство. Тоді як завдання нормальної влади – розбудова контрольованих громадськістю владних інститутів, а не міфічної «вертикалі».

При цьому треба пам’ятати кілька фундаментальних речей. Легальний обіг зброї в суспільстві – це інструмент регуляції соціальної безпеки, ефективність застосування якого залежить від комплексу динамічних соціальних, економічних, політичних показників. Не зважати на ці показники – знехтувати безпекою заради «політичної доцільності».

Просто захищати безапеляційну позицію, бути радикальним прихильником чи абсолютним противником легалізації зброї – не лише безглуздо, але й небезпечно. Не можна переносити методи політичної боротьби на соціальне управління, бо воно не витримує популізму і демагогії.

Бути «проти зброї» неможливо просто тому, що не існує суспільств або країн, в яких немає легального обігу зброї в тій чи інший формі. Ми маємо говорити не про міфічну «заборону» чи «дозвіл», а про змінювану міру контролю за розповсюдженням і (що важливо!) застосуванням. Апологети легалізації, як правило, нехтують статистикою, соціальними, економічними та безпековими показниками. Тому порозуміння знайти іноді дуже важко.

Позиції прихильників і супротивників легалізації можуть бути подібні в юридичній площині, але дуже різняться в етичній (нормативи: в кого і за що «можна» стріляти) і соціальної (розуміння конфліктогенності і ролі комунікацій).

Власне, це і є шлях вирішення «проблеми легалізації зброї»: вдосконалення законодавства, інституалізація суспільних відносин, розвиток соціальних комунікацій. А починати, на думку правознавців, є сенс з судової реформи. Це водночас є і основою сталої соціальної безпеки. Не влаштовує така відповідь, здається занадто складною?

Про все це і треба говорити. Хоча б задля отримання навичок дискусії і компромісу, напрацювання комунікативних інструментів, якихось інших за пістолети. Хоча ясно, що цей шлях не є «простим» і потребує багато часу – більше, ніж просто перестріляти всіх, хто нам «заважає жити».

Юрій Костюченко – експерт з безпекових питань, провідний науковий співробітник Наукового центру аерокосмічних досліджень НАН України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Юрій Костюченко

    Юрій Костюченко, науковець, фахівець у галузі супутникових спостережень, геоінформатики і статистики, експерт з питань безпеки і ризиків. Провідний науковий співробітник Наукового центру аерокосмічних досліджень НАН України, доцент географічного факультету КНУ імені Шевченка, виконавчий секретар Комітету із системного аналізу Президії НАН України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG