Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 07:29

Зухвальство Обами. Принижений Путін має виконати зобов’язання щодо України


Офіційний сніданок в ООН, Нью-Йорк, 28 вересня 2015

Офіційний сніданок в ООН, Нью-Йорк, 28 вересня 2015

Росія зобов’язалася припинити саботаж мінських домовленостей і залишити «своїх сучих синів» наодинці з Києвом

(Рубрика «Точка зору»)

Коли Барак Обама закінчував виступ на сесії Генеральної асамблеї ООН, неможливо було повірити в те, що через два дні його знову назвуть «слабаком» і «невдахою», а Путіну повернуть почесне звання «Всіх Переграв». 28 вересня американського президента слухали всі, але далеко не всі почули. І збувається над ними пророцтво Ісаї, яке промовляє: Почуєте слухом, і не зрозумієте, дивитися будете оком, і не побачите…

Втім, Стіва Джобса теж мали за одержимого дивака, а тепер убиваються в чергах за свіжим «айфоном». Живе втілення концепції soft power («м’яка сила») Барак Хусейн Обама – такий же філософ і новатор, як і творець Apple. Недарма книжка, що забезпечила йому обрання на перший термін, називалася The Audacity of Hope. Офіційна назва російського перекладу – «Дерзость надежды» («Зухвальство надії»; як виглядає, в українському перекладі книжка не виходила – ред.). Хоча ідеальна назва для неї – третє прокляте російське питання: «Ты чё такой дерзкий?»

Що сказав Обама з трибуни ООН, якщо перекласти його горні вірші на шорстку прозу наших рівнин? Війна на Близькому Сході не закінчиться, доки ідеї, які її породили, остаточно не видихнуться. Епоха, коли Америка, як чарівник у блакитному вертольоті, летіла знищувати зло і насаджувати добро, пішла в минуле разом із Джорджем Бушем-молодшим. Не варта шкурка вичинки, а справа заходу. Нехай потопельники рятують себе самі. Або тонуть, якщо не хочуть учитися плавати. Америка не повинна бути «світовим жандармом». Вона – не деміург, що вирішує, яким бути світові. Вона – лише плече, на яке може спертися збурений, і той берег, до якого він пливе. Що ж стосується самої бурі, то нехай з нею бореться божевільний король із трагедії Шекспіра чи інша така сама буря. І нехай в арсеналі Америки залишається пряме воєнне втручання, «дипломатія канонерок» і постачання високоточної зброї «своїм хлопцям», але поспішати з цим вона більше не буде. Економічний тиск і дипломатія – і дешевші, і ефективніші.

Такий підхід повністю себе виправдав в Україні. Обаму постійно звинувачували в нерішучості, вимагали негайно надати Україні сучасну зброю і навіть «ввести війська». А він уперто ставив над ескалацією конфлікту стримування агресора невоєнними інструментами і домагався того, щоб війна велася у твердих рамках, що вирівнюють шанси її учасників. У підсумку Україна в короткі терміни створила боєздатну армію, що в бою пізнала радість перемог, і отримала безцінний подарунок – право записати ці перемоги виключно на свій рахунок, ні з ким не ділячись славою (значення цього царського подарунка для історії молодої української нації їй іще тільки належить оцінити.)

Тим часом американська летальна зброя вже почала надходити на склади ЗСУ. Ще вчора цей захід привів би до загострення конфлікту і нових людських жертв. А сьогодні Путін прилітає в Париж на переговори в «нормандському форматі» першим і приводить у захват Олланда і Меркель своєю усміхненістю і поступливістю. Чому? Тому що Обама з ним зустрівся у Нью-Йорку і зробив пропозицію, від якої Путін не зміг відмовитися…

Президенти Росії і Франції, Володимир Путін (ліворуч) і Франсуа Олланд. Париж, 2 жовтня 2015 року

Президенти Росії і Франції, Володимир Путін (ліворуч) і Франсуа Олланд. Париж, 2 жовтня 2015 року

Путін змирився із публічними приниженнями

Oчевидно, що карт-бланш, який Росія отримала в Сирії, – результат цієї оборудки. Але мало хто цікавиться умовами, на яких вона була укладена. Це тим більш дивно, що «передпродажна підготовка» майже місяць залишалася в топі світових новин і була сповнена скандальних подробиць. Нагадаю основні етапи.

З’являється новина про те, що Путін може виступити наприкінці вересня на Генасамблеї ООН і провести «низку двосторонніх зустрічей». Білий дім миттєво реагує: «Тільки не з нами!»

З’являється офіційний анонс із зазначенням дати виступу. Білий дім: «Розмовляти нема про що. Нам це не цікаво». І ця позиція залишається незмінною до найостаннішого моменту.

І раптом новина: зустріч відбудеться. Без коментарів із боку Білого дому. Російські ЗМІ у властивій їм глумливій манері живо зобразили Обаму, що плаче і благає Путіна про зустріч. Підступу ніхто не помітив. А Білий дім, витримавши мхатівську паузу, виступив із заявою, що далеко виходить поза рамки дипломатичного етикету. Росія в ній названа «регіональною державою з економікою, трохи меншою від іспанської», а сама зустріч – милістю, яку президент США без особливого бажання надає надто нав’язливому прохачеві.

Це висміювання «поза межею фолу» – ризикований, але ефективний і новаторський прийом! Обама випробував ступінь зацікавленості самолюбного Путіна в цих переговорах. Вона виявилася граничною: якщо Путін готовий миритися навіть із такими публічними приниженнями, аби опинитися з Обамою за одним столом, значить, можна собі дозволити багато чого.

Втім, приниження Путіна на цьому не закінчилися. Графік виступів був підібраний так, що йому довелося мов куля летіти з аеропорту, щоб не пропустити своєї черги. І там, біля самої трибуни, на Путіна чекала зовсім уже божевільна заминка: його «переплутали» з молдовським прем’єром Стрельцем… Виступ попсувала українська делегація, сніданок – то Обама цокається, то не цокається… Можна уявити, в якому стані перебував Путін, коли опинився в переговорній кімнаті.

Переговорна позиція російської сторони була позначена з трибуни Генасамблеї ООН: Росія пропонувала свої послуги в боротьбі з «Ісламською державою» в рамках сучасного аналогу «антигітлерівської коаліції» в обмін на пом’якшення позиції США щодо України. Москва передбачала, що ступінь цього пом’якшення і буде предметом торгу. Те, що в перебігу переговорів зробив Обама, описав Марк Твен у «Пригодах Тома Соєра і Гаклбері Фіна».

Ні, містере Путін, фарбувати паркан (бомбити «ІД») – це не повинність, а задоволення! А за задоволення треба платити. Скільки скляних кульок ви можете мені запропонувати? Чи немає у вас про запас здохлої кішки? І не забувайте: в цій оборудці зацікавлені ви, а не я. Вам, а не мені, треба довести, що політ через Атлантику вартував заходу. Це вам треба терміново пред’явити хоч щось…

Після перших бомбардувань і переговорів у Парижі ми можемо точно описати остаточні параметри оборудки. Ні в яку коаліцію з Росією ніхто вступати не буде. Але їй буде надана можливість для самостійної гри на сирійському театрі воєнних дій. За це «фарбування паркану» Росія зобов’язується припинити саботаж мінських домовленостей і залишити «своїх сучих синів» наодинці з Києвом.

Про те, що Сирія – пастка для Росії, стало зрозуміло після першого ж дня бомбардувань. Власних розвідувальних даних російські військові не мають, а сирійські колеги охоче їм підсовують замість «ІД» політичних супротивників Асада. При бомбардуваннях населених пунктів жертви серед мирного населення неминучі. Але це не Чечня, де Путін міг собі ні в чому не відмовляти. Тут кожна сльозинка дитини перед очима.

«Антипутінська коаліція» і погроза збивати літаки Росії

У результаті вже на третій день сформувалася «антипутінська коаліція» переважно з країн регіону, яка виступила з вимогою «негайно припинити фарбувати паркан». А з Вашингтона посипалися заяви одна різкіша за іншу: Пентагон заявив, що буде збивати російські літаки за помилки у виборі цілей, а прес-секретар Білого дому пригрозив Росії міжнародною ізоляцією вже не за Україну, а за Сирію.

Політична карикатура Олексія Кустовського

Політична карикатура Олексія Кустовського

Залякати Європу біженцями Росія не змогла. Ідея підняти ціни на нафту, зруйнувавши об’єкти нафтотранспортної інфраструктури, що розташовані на території Сирії, – абсурдна, тому що обсяги там нікчемні й можуть бути легко компенсовані за рахунок корекції маршрутів постачань основними країнами-експортерами. А ці країни схильні збільшувати обсяги видобутку. Особливо новий військовий союзник Росії – Іран. Втім, Росія вже зараз на межі ембарго. Один незграбний рух – і нафтові ціни її взагалі перестануть цікавити.

Що ще залишається? Військова база на березі Середземного моря? А навіщо вона Росії? І чи довго протримається режим Асада, без якого ніякої бази не буде?

Здається, все…

У «сухому залишку» ми отримуємо класичну оборудку «Мангеттен в обмін на скляне намисто» – Україна в обмін на сумнівний привід востаннє зіграти роль «крутого мачо» в ефірі російського телебачення. Причому підсаджена на «сирійський гачок» Росія буде змушена до Нового року виконати всі свої зобов’язання щодо України, головне з яких – відновлення кордону…

У цьому місці хочеться нагадати: є люди (і їх страшенно багато), життя яких віддані тому, щоб із завзятістю дятла повторювати мантри про «нерішучого Обаму» і про «Путіна, який усіх переграв». Для них міністр сільського господарства, призначений у врожайний рік, – хороший міністр (згадка автора статті про події в Росії – ред.), а Порошенко – «олігарх» просто тому, що його бізнес прибутковий і він має багато грошей. У світі міфів не потрібні факти. Від них тьмяніють фарби і болить голова.

З іншого боку, навіть визнавши політичний талант Барака Обами, хтось може звинуватити його в цинізмі щодо народу Сирії. Не можна сказати, що його стиль не відгонить стів-джобсівським холодком. Це так. Але що можна запропонувати натомість?! Іще одну «Бурю в пустелі», після якої регіон десять років не може прийти до тями?

Єдиний спосіб назавжди позбутися агресивності – знайти їй виxід. Нехай Іран раз і назавжди з’ясує свої відносини з арабами-сунітами і з Ізраїлем, нехай Асада, як Каддафі, скине його власний народ, а не американський спецназ, а курди доведуть усім, що мають право на власну національну державу. Насильство залишається повитухою історії. І з цим нічого не можна вдіяти.

І що залишається Америці? Натягнути канати рингу. Відібрати в боксерів хімічні кастети і ядерні бейсбольні бити. У критичний момент підставити плече тому «боксерові», який довів свою стійкість і відданість тим цінностям, які Обама назвав у своїй промові «універсальними» і «самоочевидними». Нагодувати і обігріти вигнанця. Все.

Володимир Голишев – російський публіцист і драматург

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал статті – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG