Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 20:18

«Українці стали дуже крутими» – українська художниця


Алевтина Кахідзе

Алевтина Кахідзе

Українська художниця Алевтина Кахідзе на Московському бієнале читає переписку з матір'ю із зони конфлікту

Інна Денисова

6-й Московський бієнале з головним майданчиком на території ВДНГ у Москві зробили куратори-європейці. Розкривати тему: «Як нам жити разом?», провокаційну для сьогоднішньої російської реальності, запросили іноземних художників. Серед них – українська художниця Алевтина Кахідзе з гарячими cмс-новинами із зони конфлікту. Вона родом з Донецької області, зі Жданівки, яка за 56 кілометрів від Донецька – там народилася, виросла, а в 1995 році переїхала до Києва.

– Ваш проект назвається All Times News – у чому його суть?

– Жінка на ім'я Клубніка Андріївна, мешканка Донецької області, упродовж року телефонує до Києва своїй доньці.

– Смішне ім'я.

– Вона в дитячому садку вихователькою працювала, її дитина одна так називала, а потім усі почали. Це справжні розшифровки телефонних дзвінків. Це моя мама мені дзвонить.

– Ваша мама живе у Жданівці? Чому вона не їде?

Вона розуміє, що ніколи і ніде не матиме того, що у неї є там. Є якісь програми в Україні для переселенців, але вони не зможуть їй дати всього цього

– Не хоче. У мене багато стратегій було. Я говорила: «Давай я приїду до тебе». Думала, вона злякається і скаже: «Ні, я до тебе». Нічого не вдається. Вона каже: «Я нічого поганого не робила, чому я повинна тікати?». Окрім того, вона розуміє, що ніколи і ніде не матиме того, що у неї є там. У Жданівці все, що вона любить: будинок, город, сад. Є якісь програми в Україні для переселенців, але вони не зможуть їй дати всього цього.

– Скільки людей зараз залишається у Жданівці?

– Було 12 тисяч осіб, мама каже, половина поїхала. А якщо говорити про конкретні цифри, ми знаємо, що сьогодні в Україні живе 1,8 мільйона переселенців. Люди залишаються з різних причин. У когось хворі батьки, вони не можуть їх перевезти. Хтось, як моя мама, хвилюється за майно.

– Ви щодня з мамою розмовляєте?

– Кожного дня. Я її навчила писати есемески, зараз дорого телефонувати.

– Коли Ви вирішили перетворити розмови з мамою в арт-проект?

Я не пишу про політику, я пишу про життя з позиції звичайної людини, яка розповідає про війну. Група у Facebook стала популярною, у мене з'явилося багато фолловерів, є люди, які навіть читають через Google Translate. Мама стала героїнею

– Я просто писала спочатку. Ділилася. Не думала, що це стане проектом. Але в Києві з'явилася потреба знати, що таке Донецька область, що там відбувається. І багатьох хлопців, які поїхали з Донецька – режисерів, музикантів, художників, письменників, – стали усі розпитувати, як вони дитинство провели, що з їхніми родичами. Спочатку я ставилася до цих текстів, як до альтернативної журналістики. Але зараз думаю, що це літературна рефлексія. Я не пишу про політику, я пишу про життя з позиції звичайної людини, яка розповідає про війну. У Німеччині, в Кельні, нещодавно була зроблена постановка за цим текстам, німецькою мовою, куратором виступила Катерина Дьоготь. Я стала записувати ці історії і викладати в Facebook: невдовзі зібралася величезна група. Ці тексти про будні Жданівки. Про те, скільки не було води. Як усі кролики загинули після першого обстрілу... Неважливо, чиї це були кролики, тієї людини, яка підтримувала «ДНР» чи проукраїнської, оскільки у кроликів дуже слабкі серця, вони просто всі загинули. Жданівка була два місяці під контролем Нацгвардії, туди увійшла українська армія. А 20 вересня пішла. Загалом група у Facebook стала популярною, у мене з'явилося багато фолловерів, є люди, які навіть читають через Google Translate. Мама стала героїнею.

– Коли Ви їхали до Москви, у Вас не було внутрішнього опору? Українські актори сьогодні часто відмовляються грати в російських постановках, скасовують гастролі.

Мене запитують: «А що, тут багато іноземних художників?». Я кажу: «Так, дуже багато. І я теж». Вони кажуть: «Та невже!?». Я кажу: «Я іноземна художниця, я з України». Вони ще виразніше: «Та невже!?». Я думаю, це проблема

– Я знаю. У мене теж були запитання. Але я не шкодую, що поїхала. Думаю, потрібно приїжджати. Якщо ти не знаєш, як тобі бути з усім, що ти пережив, тоді, напевно, не треба їхати. Або якщо у тебе багато емоцій, напевно, теж не треба їхати. Тут, у Москві, траплялися цікаві ситуації. Коли відбувався монтаж, хлопці-монтажери мене запитують: «А що, тут багато іноземних художників?». Я кажу: «Так, дуже багато. І я теж». Вони кажуть: «Та невже!?». Я кажу: «Я іноземна художниця, я з України». Вони ще виразніше: «Та невже!?». Я думаю, це проблема.

Ми – інші, і людям в Росії потрібно навчитися поважати цей факт

Ми – інша держава. Маємо іншу історію, інші проблеми. Ми – інші, і людям в Росії потрібно навчитися поважати цей факт. Ще одна деконструкція міфу, тепер уже для українців: коли я їхала сюди, то не могла повірити, що у мене ніхто нічого не перевірятиме. Не залізуть мені в сумку, в якій лежать малюнки і тексти про «ДНР». Але мене ніхто не чіпав. Звичайно, ти їдеш до Росії і думаєш, що зможеш усіх тут ненавидіти. А потім приїжджаєш – а всі милі. Усі тобі допомагають. І ти розгублений. Простіше, напевно, було б, якби всі були злі: ти б реалізував свою злість і поїхав з чистою совістю. Коли я їхала сюди, то думала, що гості бієнале не захочуть читати ці тексти. Думала, будуть відмовлятися. Але від найпершого дня жоден не відмовився.

– Люди у Жданівці теж мають різні симпатії? Вони сваряться через погляди?

Вони не сплять спокійно вже рік. Мама знає, як відрізнити постріли міномета від ПЗРК. Вони вже п'ять місяців отримують пенсію рублями. Мама отримує і українську пенсію теж, але не може використовувати: гроші потрібно знімати в банкоматі, а банкомати не працюють

– Мама ніколи не була ні на чиїй стороні, їй уже неважливо, аби не стріляли. І таких дуже багато. Люди втомилися. Війна триває понад рік. Уявіть, выд серпня вона чує постріли. Зараз дещо далі, кілометрів за тридцять... Тобто вони не сплять спокійно вже рік. Мама знає, як відрізнити постріли міномета від ПЗРК. Вони всі ці постріли вже на слух розпізнають. Бійців теж знають зовні і тих, і інших, оскільки і нацгвардійці стояли в місті, і «ДНРівці». До речі, ви знаєте, що вони вже п'ять місяців отримують пенсію рублями? Це не всі навіть у Києві знають. Від червня десь. Там немає пошти, вона не працює, немає банку. Є каса, де їм видають готівку. Вона отримує і українську пенсію теж, але не може використовувати: гроші потрібно знімати в банкоматі, а банкомати не працюють. Якщо вона приїде до мене в гості, то може зняти гроші за всі ці місяці і шикувати.

Градус толерантності між проукраїнськими жителями Жданівки і тими, хто підтримує «ДНР», там вищий, ніж в інших областях України

Ось така історія, люди отримують дві пенсії. Мама запитує мене: «Що робити, йти за рублевою пенсією?» і ніби чекає від мене дозволу. А градус толерантності між проукраїнськими жителями Жданівки і тими, хто підтримує «ДНР», там вищий, ніж в інших областях України. Вони там сперечаються на базарі (ці суперечки є в моїх текстах), але вже, напевно, погодяться на будь-яку політичну реальність, аби конфлікт зійшов нанівець і припинили стріляти. І це дуже трагічно для тих людей, які там гинуть. І якщо говорити про українських солдатів, це дві-три людини на день.

– У вашого проекту є мета?

Якщо ця територія знову стане українською, то потрібно буде докласти колосальних зусиль, щоб вилікувати суспільство

– Збирати літопис війни. По-моєму, це важливо. Якщо ця територія знову стане українською, то потрібно буде докласти колосальних зусиль, щоб вилікувати суспільство. Щоб інша частина України усвідомила, що там сталося. У нас сьогодні всі знають, що таке ПЗРК, що таке міномет, що таке безпілотник.

– Українці, навіть кияни, живуть цією війною?

Ми були сліпими. Потрібно було дивитися, що в Грузії відбувається, що в Молдові відбувається.Українці стали дуже крутими. Він про те, що відбувається в головах

– Не можна інакше. Ти знімаєш в банкоматі гроші, банкомат пропонує тобі залишити гривні на допомогу армії. Ти можеш буденно їхати в маршрутці, і людина поруч, поговоривши по телефону, може почати плакати. Не можна жити, якщо ти не залучений у це. Це наша війна. У нас у всіх уже поствоєнний синдром. З людьми повинні працювати психологи. Це все дуже надовго. Україна не була готова. Ми були сліпими. Потрібно було дивитися, що в Грузії відбувається, що в Молдові відбувається. Тому у мене особисто немає образ, що весь світ не кинувся допомагати Україні. Зате українці стали дуже крутими. Коли ти в кризі, ти дуже швидко ростеш. Люди оцінили, що таке мир. Зрозуміли, що були нездатні пройти через конфлікти, яких було дуже багато між частинами України. Так звані «зариті» конфлікти. Коли донецька ідентичність не була включена в загальноукраїнську. Коли міфи різні існували. Коли в одній сім'ї мама думає так, а тато так, а дитина страждає. Конфлікт не чорно-білий. Він набагато складніший. Тож що мій перфоманс не про те, що стріляють. Він про те, що відбувається в головах.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG