Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 07:01

«Я відчував: якщо буду мовчати, то буду лайном» – Макаревич про Україну


Андрій Макаревич

Андрій Макаревич

Ексклюзивне інтерв'ю Андрія Макаревича Радіо Свобода

Роман Супер

В ексклюзивному інтерв'ю Радіо Свобода музикант Андрій Макаревич розповідає про цькування; про те, чи хоче виїхати з країни і продовжити займатися музикою за кордоном; про те, навіщо Росія воює в Сирії і про те, як змінилося його життя після того, як він публічно засудив військове втручання Росії в Україну.

– В інтерв'ю Познеру у 2013 році Ви сказали, що в Росії Вам дихається по-різному. Чимало речей Вас засмучує, чимало радує. Те, що Вас засмучує, нам більш-менш відомо. А що Вас радує в сучасній Росії?


– Те, що, незважаючи ні на що, а часто навіть всупереч, відбуваються якісь речі, відбувається життя. Я бачу молодих людей, нормально одягнених, вихованих, які, очевидно, читали книги – це, ну, ніяк не бидло. Я бачу, що з'являються нові заклади, нові споруди, я туди заходжу, бачу, що це стильно, сучасно, недорого, абсолютно європейського класу. Я уявляю, через які терни цьому хлопчику, умовному, довелося пройти і скільки паперів підписати, щоб дозвіл отримати на те, щоб створити щось хороше. І тим не менш, це відбувається. Ось такі речі мене дуже радують. Щось робиться.

– Вас, Андрію Вадимовичу, дратує страх? Усі всього бояться. Не те, щоб щось зробити, а слово сказати не таке, як треба. Це вже навіть не про цензуру, а про те, що люди самі собі готові роти зашити.

– Я в житті постійно спілкуюся з досить невеликою кількістю людей. Це мої друзі. Ніякого страху в них я не спостерігаю. Решта населення мене не дуже цікавить. Я далекий від фанаберії. Взяти їх і перевиховати? Це ж особиста справа кожного: як він буде жити, чи буде він боятися, чи не буде він боятися. Наприкінці життя відповість.

– Ви, звичайно, пам'ятаєте статтю «Рагу з синього птаха» в газеті «Комсомольская правда» 1982 року. Це ж не просто була стаття, а конкретна директива згори. Ви відчуваєте зараз щось подібне? Адже ми дивимося телевізор і розуміємо, що там анонсують настрої і ставлення до тих чи інших явищ, людей, подій.

– У цьому сенсі багато схожого. Але все-таки ми сьогодні живемо в умовах більшої свободи, ніж жили тоді, за Брежнєва. Щось схоже, а щось ні. Немає вже документа з печаткою, що забороняє нам виступати.

– Ви нещодавно судилися з людиною, яка, ймовірно, після перегляду про Вас якогось сюжету на «НТВ», розпилила сльозогінний газ на Вашому концерті. Ви в цьому суді перемогли. Хулігану цьому присудили три роки колонії суворого режиму. Вам не шкода його? Досить суворе покарання.

– Мені його не шкода. Хоча я на суді пропонував його відпустити, бо він ідіот. Я знаю мінімум двох людей (можливо, їх було більше), які сиділи в залі, у яких була алергія на цей газ. Вони кілька місяців за свої гроші потім лікувалися. Одна з них – професійна співачка, вона не могла співати. Ось за це треба давати по голові.

– Вам є що цій людині сказати?

– З ним марно говорити. Він вважає, що він патріот. А по-моєму, він кретин.

– У вас є охорона? Чи не кортіло найняти охорону, коли Вас почали цькувати?

– Охорона – це найбільш пафосне і безглузде, що може бути.

– Ви неодноразово говорили, що маєтес погане ставлення до російського телебачення. Але Ви тривалий час на ньому вельми успішно працювали. У 2010 році Вас взагалі висували до ради директорів «Першого каналу» російського телебачення. Тут немає суперечності?

– Ні найменшої. Те телебачення і сьогоднішнє телебачення – це дві великі різниці.

– Та начебто ті самі люди його роблять.

– Люди ті самі, а телебачення інше. Змінилося воно на наших з вами очах. Навряд чи я зараз пішов би до ради директорів, якби мене запросили.

– А в ефір?

– В ефір? Якби у мене була можливість робити програму, яку я вважав би цікавою і яка при цьому влаштовувала б канал, я б пішов.

– Запитання про Вашого колегу – Йосипа Кобзона, навколо якого дуже багато сперечалися і якого багато лаяли, особливо в інтернеті. Його онкологія стала приводом для політичних дискусій. Як Ви вважаєте, чи справедливі такі дискусії навколо лікування Кобзона?

– Я вважаю, все це нетактовною дурістю. Я абсолютно не готовий ні його, ні когось засуджувати чи хвалити. Кобзон дорослий дядечко, який зробив у житті дуже багато. Дуже багато хорошого зробив. І багато, напевно, не дуже хорошого. Бог йому суддя. І сам він собі суддя.

– Ви дуже багато подорожували у своєму житті, бачили багато країн. Скажіть, на яку країну повинна бути схожа Росія, щоб у ній було приємно жити?

Росія повинна бути схожа на Росію. Вона на жодну іншу країну не зможе бути схожою

– Росія повинна бути схожа на Росію. Вона на жодну іншу країну не зможе бути схожою.

– Ну, ці всі розмови про те, що у нас повинен бути «свій шлях». Та ж ніякий він не свій...

Росія просто повинна бути вільною. Вона повинна бути розвиненою

– Ні, не в цьому справа. Росія просто повинна бути вільною. Вона повинна бути розвиненою. Вона повинна мати гарну освіту, передову науку і промисловість. І ще – незалежний суд. І нічого більше не треба, ні на кого не треба бути схожими.

– Ну, от зараз багато говорять про імпортозаміщення. Ви згадали промисловість. Імпортозаміщення стимулює свою промисловість?

– Це дуже добре, але чому це має відбуватися, коли «смажений півень клюнув»? Чому 20 років плювали в стелю (хоча всі казали, що не можна сподіватися тільки на нафту)? Україна, не Україна, Америка, не Америка, але нафта одного разу повинна була луснути. Це ж хвилеподібний рух, все це вже було. Ні, все марно. Ось тепер взялися за імпортозаміщення.

– Андрію Вадимовичу, Ви доживете до того моменту, коли Росія стане ось такою вільною країною, про яку Ви говорите?

– А Ви доживете?

– Думаю, що ні. По-моєму, в Росії всі зміни дуже оманливі завжди. Хоча хто його знає...

– Ось, і я не знаю.

– І що робити? Сидіти і чекати?

– Ні, займатися своєю справою. От Ви зараз займаєтеся своєю справою. Я закінчу з Вами і поїду займатися своєю.

– Ви розумієте чи засуджуєте людей, які сьогодні виїжджають з Росії?

– Нікого не засуджую.

– А розумієте?

– У всіх свої обставини. У всіх свій погляд на своє життя.

– Мені здається, у Вас у житті були зовсім нещодавно обставини, які Вас могли теж на такі думки наштовхнути. Чи була думка про те, щоб виїхати? Можливо, не на зовсім, а перечекати.

– А що перечікувати? Мене бомблять чи що?

– Вас труїли газом. А потім просто труїли.

– Ну, й добре, один дурень пирснув газом.

– Питання про ще одну Вашу колегу. Ви ж знайомі з Аллою Пугачовою?

– Так.

– Чому Алла Борисівна, яка є лідером думок, відмовчується зараз з усіх важливих суспільно-політичних тем?

– Ось це ви спитайте у неї. А ось чому вона є авторитетом – це зрозуміло. Якщо ти довгі роки любиш якогось виконавця, то він для тебе стає більш ніж просто виконавцем. Він стає твоїм кумиром. І тоді тобі здається, що він може навчити тебе всього в житті, лише тому, що ти його любиш.

– Чия думка Вам справді важлива?

– З приводу чого?

– З приводу усього. З приводу Вашої музики. З приводу Ваших висловлювань на суспільно-важливі теми. З приводу Вашого «непрогинання під мінливий світ».

– Абсолютно мене це не цікавить.

– У Вас немає авторитетів?

У мене багато авторитетів, але я не орієнтуюся на чужі думки

– У мене багато авторитетів, але я не орієнтуюся на чужі думки.

Лукавите.

– Правда.

– Так не буває.

– Буває. Ти щось вигадуєш і робиш. Доводиш до того стану, яким ти сам задоволений. Я не ставлю собі завдання всім на світі догодити.

– Андрію Вадимовичу, як Ви думаєте, чому ми так багато воюємо? У нас щороку – війна. То Україна, то Сирія... Чому?

– Гарне питання. Але чому взимку холодно?

– Тому що так розпорядилася природа. Але невже війна – це теж наша природа?

Війна – це один з перевірених способів утримування влади

– Ні-ні, я думаю, що війна – це один з перевірених способів утримування влади. На жаль. Інших причин я не бачу.

– Як це взагалі – бути символом епохи або навіть відразу кількох епох? Тільки не кажіть, що Ви про це ніколи не думали і Вам нецікаво. Думали і цікаво, я в цьому впевнений.

– От, якби я був ідіотом, то я б так про себе всерйоз і думав: «Ось я – символ епохи!».

– А Ви відчуваєте себе людиною, що пережила неприємну метаморфозу в житті? Вам все життя багатотисячні зали підспівували, а тепер для цих же людей Ви стали зрадником.

– Значить, так. До цих багатотисячних залів ми 10 років сиділи в глибокій дупі. У глибокій підпільній дупі. І влада тодішня – радянська – до нас ставилася приблизно так само, як до нас ставиться зараз наша нинішня російська. Все це я вже пережив, тому для мене це не є дивним. А що стосується тисяч людей, які мені підспівували, я вас запевняю, вони і сьогодні будуть підспівувати. Це не ті люди, які мене вважають зрадником. Ось, я вчора приїхав з Гельсінкі. Якби мені сказали в 77-му році, що у нас будуть гастролі в Гельсінкі, в Стокгольмі, в Америці, в Ізраїлі, в Німеччині, я б подумав, що наді мною знущаються. Адже нас тоді в Москву не пускали.

– То, може, міжнародні гастролі пов'язані якраз з тим, що тут стало менше виступів? У Вас звільнився час...

– Ні, вони пов'язані з тим, що нас хочуть там почути. Гастролі ці й раніше відбувалися. Вони відбувалися з того моменту, як Михайло Сергійович Горбачов зробив так, що стало можливо виїжджати. За що йому спасибі велике. Після того, як Горбачов це зробив, мені показали стоси запрошень з різних країн, які до нас надходили в попередні роки. А ми навіть не знали про їх існування.

– Андрію Вадимовичу, я все-таки хотів би уточнити, навіщо Вам все це потрібно було? Навіщо Ви, що називається, «полізли в пляшку»?

– Яку пляшку, друже мій? Ну, скажи, в яку пляшку я «поліз»?

– Навіщо стали висловлюватися про конфлікт в Україні? Навіщо стали на бік? Адже могли б або не звертати уваги або звернути увагу з іншого боку і ніякі ідіоти б на Ваших концертах газ не розпорошували, і ніхто Вас не ображав би, а, може, отримали б чергову нагороду з рук президента Росії і далі б спокійно збирали багатотисячні стадіони.

– Тому що я відчував, що якщо буду сидіти і мовчати в ганчірочку, то я буду лайном просто. Я все життя залишав за собою розкіш мати право доносити свою думку до тих, кому це цікаво. Це стан абсолютно нормальної людини. Чого і вам бажаю. Тому відчуваю я себе дуже добре.

– Але Ви багато чого втратили?

– Та нічого я не втратив.

– Знову лукавите.

– Що я втратив? Не зіграв десять концертів?

– Не зіграли.

– Я їх ще зіграю. Сумнозвісні телеефіри я втратив?

– І телеефіри теж втратили, так.

– Та й пішли вони в дупу ці ефіри. Що мені з них? Є кнопка на телевізорі: взяв і вимкнув.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG