Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 18:40

«Актор необов’язково має бути розумним. Це заважає» – Балаян


Роман Балаян

Роман Балаян

«Кіно потрібне Україні саме під час війни»

Якщо на фестивалі «Молодість» проявить себе якісне українське кіно, його просуватимуть на великий міжнародний фестиваль. Таким чином пояснив в інтерв’ю Радіо Свобода свою згоду очолити журі національного конкурсу «Молодості» кінорежисер Роман Балаян. Він переконував, що під час війни кінематограф потрібен Україні особливо. Хоча цього ані політики, ані олігархи усвідомлювати не хочуть – в Україні кіногалузі немає. Водночас постановник культових фільмів «Польоти уві сні та наяву», «Бережи мене, мій талісмане»», «Філер» розповів про свою співпрацю з Олегом Янковським, Богданом Бенюком і прокоментував заяви про Україну таких російських кінозірок, як Микита Михалков і Олег Табаков.


Олександр Лащенко: Насамперед, звичайно, тема фестивалю. 24 жовтня має початися 45-й Міжнародний фестиваль «Молодість». Пане Балаян, чим визначальний, на Ваш погляд, цей кінофорум?

Переклад. Я думаю, що фестиваль завжди цікавий. Ним незадоволені ті, хто вважає, що немає кіногалузі, а чомусь щороку є фестивалі, або ж не потрапили на відкриття фестивалю. Знаєте, там немає квитків на перегляди.

Фестиваль – це окреме явище, це культурне явище, яке показує нашу інтеграцію у світ і світ, який йде до нас. Ми знайомимося, ми розмовляємо, ми спілкуємося. Якщо не всі спілкуються, то це не означає, що вони пов’язані. Спілкуються ті, хто досягає цього. Наприклад, є молоді люди, які тиняються біля кінотеатру, тому що немає квитків чи ще щось. Але все одно вони тиняються біля кінотеатру, хлопці! Розумієте? Не десь там. І в цьому сенсі, значить, є потяг. Є потяг, який треба підтримувати. Він необхідний. До речі, будь-який фестиваль, не тільки цей фестиваль. Я на багатьох побував. Інша справа, що гроші, малі гроші.

– Ну от, як заявив директор кінофоруму Андрій Халпахчі – 200 тисяч гривень всього-на-всього. Уп’ятеро менше, ніж Одеський кінофестиваль – там мільйон гривень було.

Сьогодні культура має бути вищою, ніж усе інше

– Попросили 1 мільйон 200 тисяч. На якомусь телеканалі я кажу Кличку: Віталію, я не думаю, що ваше слово комусь, хто має цей мільйон, якого не вистачає, підкинути частинами, напевне, для вас не є проблемою. Особливо сьогодні культура має бути вищою, ніж усе інше. Розумієте? Я сподіваюся, що пан Кличко щось придумає.

– Рівно ж тиждень тільки залишився до відкриття…

– Господи! І за день можна придумати, якщо хочеться.

– Переможець отримає Золотого скіфського оленя і дві тисячі винагороду. Так?

– Чи 2500, чи 2000. Я не дуже про це знаю.

– Доларів тільки, не гривень, звісно.

– Так, звісно.

– Можете відкрити трошки таємницю: які фільми можуть привабити глядачів на цьому 45-у кінофорумі?

– Справа в тому, що я жодного фільму не бачив. Якби я бачив, то не погодився б бути членом журі. Я маю на увазі свій конкурс. А міжнародного конкурсу тим більше я не бачив, ні повних метрів, ні так далі.

– За прізвищами митці – ось що цікаво.

– Не знаю нічого. Я не цікавлюся.

– Навмисне так робите?

– Так. Точно так, якби я підготувався до програми. Сказав би Вам: дайте мені питання – я підготуюся. Який же ж інтерес? Немає імпровізації.

– І коли будете дивитися? Власне, вже у розпал самого кінофоруму, так?

– Якщо навіть головний приз у моєму конкурсі, оскільки я там є головою, отримає якась картина – можливо, у мене інший смак, мені хтось інший сподобається, якщо мені хтось сподобається, я, як танк, допомагатиму цій людині просунутися далі.

Я був у багатьох журі і головою навіть. Важливо не тиснути і не скористатися тим, що у тебе два голоси. Я доволі толерантна людина. Тому я й кажу, що не обов’язково, щоб головний приз дістанеться тому, кого я просуватиму у майбутньому.

– Не будете авторитарно керувати цим процесом?

– Так. Я погодився з Халпахчі, тільки коли він промовив, що це будуть українські короткометражки. Тому що мені хочеться подивитися. Добровільно я не дивитимуся – мене не можна змусити. А все ж таки 23 фільми я перегляну. Мені цікаво, хто там зі спини, чи є якісь покоління. Розумієте? Кому треба допомогти, за кого слово вставити або ж, навпаки, здивуватися, що нічого хорошого. Не дай, Боже! Розумієте?

– Чистий аркуш для Вас, так?

– Так. Тому що, якби міжнародний, я не погодився б іти.

– Саме короткометражки?

– Короткометражки. Два чи три дні по дві години – це мене влаштовує.

– Немає тут парадоксу: радянські часи з цензурою, коли будь-який фільм міг бути покладений на полицю на десятки років…

– … у радянські я більше знімав, тому що був стимул…

– … і в радянські часи були Параджанов, Тарковський, Ви були і є. Правда, вже радянських часів немає. Зараз – продюсерський кінематограф. Ніби знімай, що хочеш, але фільмів набагато менше. І в основному на потребу, якщо вже вживати це слово, плебсу, як деякі критики вважають, а не для високого мистецтва. Ви з цим погоджуєтеся?

Починаючи з 1991 у всьому винне керівництво, всі, хто керував Україною. Не розуміли ролі кінематографу. Це інтеграція своєї ментальності у світ

– Я думаю, що, починаючи з 1991 року навіть, у всьому цьому винне керівництво, всі, хто керував Україною. Вони не розуміли ролі кінематографу. Це інтеграція своєї ментальності у світ. Це відсутнє. А одиничні приклади нічого не вирішують. І немає кіновиробництва, кіногалузі. А знімати 20 фільмів… І гроші є! І коли кажуть, що грошей немає, я кажу: а що, а були гроші на кіно?

– У радянські часи?

Грошей немає, АТО триває. Не було АТО – теж не було грошей. Гроші є! В офшорах

– Та ні. Ніби зараз грошей немає, тому що АТО триває. І не було АТО – теж не було грошей. Гроші є! В офшорах.

– Так. І гроші на футбольні команди у найкращому випадку…

– Так. Гроші є. І я думаю, що дуже багато є. Тільки не туди йдуть. От і все! Тому що ви можете зняти більш-менш пристойний фільм, який може потрапити на якийсь міжнародний фестиваль, а там написано, що це зробила Україна. Тобто весь час з’являється титр: «Україна», «Україна», «Україна». Тому що художник, поки виставки, поки стане відомим всьому світу, поки письменника перекладуть, а кіно безпосередньо має можливості, якщо вдалося.

У мене є зв’язки, та й Халпахчі має ще більше зв’язків. Якщо більш-менш пристойне кіно, то ми доб’ємося того, щоб воно потрапило на якийсь великий фестиваль.

– Пане Балаян, останні події… скоро вже два роки – почався Майдан, потім війна, яка насправді не припиняється, хоча 1,5 місяця затишшя на Донбасі… Водночас чимало і митців той чи інший бік цього протистояння як в Україні, так і в Росії зайняли. Ви багатьох росіян знаєте, звісно. Не можете не знати. Для Вас це такий болючий процес?

Зі всіх моїх близьких, рідних, однодумців у Москві, у Пітері, тільки одна популярна людина відстоює позицію, яка мені незрозуміла

– Абсолютно. Зі всіх моїх близьких, рідних, однодумців, скажімо, у Москві, у Пітері у моїй професії і біля тільки одна популярна людина відстоює певну позицію, яка мені незрозуміла.

– Не Михалкова маєте на увазі?

– Я не хотів би говорити про своїх друзів поіменно.

– Він знімався ж у Вас. І не тільки.

Я рік не спілкуюся. Почую, що Михалков десь крикнув: «Бий українців!»… Назавжди порву, колосальний кінорежисер, захоплення цими ідеями псує навіть його фільми

– Не тільки. Він мій друг і так далі. Я вже говорив. Коли мені говорять: як Ви можете продовжувати з ним? Я рік не спілкуюся. Справа не в цьому. А коли я почую, що він (Михалков – ред.) десь крикнув: «Бий українців!»…

– Микита Сергійович?

– Звісно, я вживу своїх заходів. Назавжди порву і так далі. Ну, до цього не дійде. Але все одно, колосальний кінорежисер, але захоплення цими ідеями псує навіть його фільми останні. Якась інтонація з’явилася, яка не була притаманна його фільмам раніше – така пафосна. І у нас теж.

– І у нас це теж відбувається, в Україні?

Я ненавиджу російську політику і дуже насторожено ставлюся до нашої. Держава – ворог митця

– Теж. Не в сенсі, що з боку, але філософський погляд – це і є з боку. Тобто я не люблю екстремалів ні з того боку, ні з іншого. Я ненавиджу російську політику і дуже насторожено ставлюся до нашої. І весь час. Взагалі я вважаю, що держава – це ворог митця. Це давно відомо. Не мною придумано. Тому ще не було, щоб я був у захваті від того, що ми робимо.

– В Україні?

Територіально в Європі. Завжди кажу: у повній, звісно, … Європі. Росія до Уралу теж в Європі – що далі?

– Не було такого року, навіть півріччя такого не було. А говорити про те, що ми в Європі – якщо ми територіально в Європі, то це ще не значить… Я завжди кажу: у повній, звісно, … Європі. Росія до Уралу теж в Європі – що далі?

Я захоплююся і заздрю тільки добровольцям!

Що стосується двох останніх років в Україні, я захоплююся і заздрю тільки добровольцям! Я не здатний на це. Зізнаюся. І під час вірмено-азербайджанської війни…

– …карабахського конфлікту…

Я неспроможний на такі подвиги

– Так. Я неспроможний на такі подвиги.

– Ви вже згадали прізвище одного з відомих російських митців – Михалкова, який у Вас знімався. Він, до речі, наскільки я знаю, за першими планами мав зіграти Сергія Макарова, в одному з Ваших найвідоміших фільмів «Польоти уві сні та наяву». Зрештою, Олег Янковський зіграв.

– Так. Я випадково побачив маленький епізод з фільму «Ми, що нижче підписалися» на телебаченні. Я не дуже добре знав Янковського. Я здивувався цій людині в кадрі. Там сиділи хороші артисти, а він просто різав лимон і щось вставляв.

– Муравйова, Яковлєв, Куравльов…

– Я не дуже хотів знімати сценарій, який вийшов. Як тільки побачив Янковського, у цю ж секунду змінив інтонацію всього фільму, який я буду змушений знімати, придумав там багато чого, і так далі. Тому що на обличчі Янковського завчасно є якийсь спротив. Він не тут і не з вами. Не тут і не зараз. Я називав: явна присутність і відсутність. Ось це мені і треба було у цій ролі, щоб керівництво не розуміло: от він проти кого взагалі, проти чого?

– Позитивний, власне, герой чи негативний...

– Так. Але дехто вважав, що ніби негативний, проте більшість вважала, що позитивний.

Я до кінця не знав, ось те, що він заривається у фіналі фільму в копицю (що він впаде у цю діру – так, це я придумав, тому що я діру бачив) – це ми його знімаємо, їдемо… Знаєте, на чому їдемо? Їдемо на триколісному мотоциклі…

– …з коляскою…

…так, і шестеро чоловік сидить, щоб камеру не трусило. І раптом я кажу: Олеже, потягни на себе всю цю солому, закрий себе. Він дуже грубо відповів: навіщо?! І я ще грубіше сказав… Загалом це тривало довго. І звідти голос: ну що, все чи що? Я кажу: так. Він вискочив (хоча не розумів, що там всередині він робив) з копиці і верещав на весь майданчик, бігав і кричав: Канни, Канни, Канни!

– …кінофестиваль?

– Коли він підбіг, я йому кажу: не Канни, а закриють. Я зрозумів, що на фільм чекає закриття.

– Але все ж таки вдалося. Фільм вийшов на екрани 1983 року.

– Я знімав його у вересні 1981-го, здав на початку 1982-го, а за рік, пізніше, вийшов на екрани.

– Був український кінематограф другої половини 1960-х, під час «хрущовської відлиги». Параджанов, Юрій Іллєнко, Осика, Миколайчук тоді як актор з’явився, геніальний… Можна перелічувати. Потім, під час правління Щербицького, в Україні так боролися з так званим «українським буржуазним націоналізмом», що навіть у радянській брежнєвській Москві було більше свободи, ніж у Києві…

…коли в Москві зрізали нігті, у Києві відрізали пальці…

– …коли в Москві зрізали нігті, у Києві відрізали пальці…

– …і той же Янковський (я теж читав його спогади, як він готувався зніматися у Вашій кінокартині «Польоти уві сні та наяву») казав, що коли він уперше дізнався, що є такий режисер Роман Балаян, коли дізнався, що цей режисер на кіностудії Довженка в Києві, то сказав: яка кіностудія – я не буду там зніматися! Отаке навіть було реноме. Не тому, що не було українських талановитих митців. Були! Але їх настільки тут притиснули, що… Ну, «Вавилон ХХ» вдалося Миколайчукові зняти.

– До речі, найбільш український фільм.

– Дивіться, і Вам теж вдавалося зніматися. Як? Як Вам вдавалося? Чому Ви не переїхали до Москви?

Після «Польоту…» мене весь час тягнули. Ніколи не почував себе гостем Москви. Квартиру пропонували. Я занадто люблю Київ, своїх близьких

– Мене весь час тягнули. Після «Польоту…» мене весь час тягнули. Я ніколи не почував себе гостем Москви. Мені цього не треба було. Мені й квартиру пропонували там. Я занадто люблю Київ, занадто люблю своїх близьких. Мене не треба. Чому я не знімав радянські фільми?

– Ви знімали в СРСР, але це були нерадянські фільми.

Пропонували багато. Про шахтарів, сталеварів – відмовлявся

– «Польоти уві сні та наяву» – можна і сьогодні зняти такий фільм. Яка різниця? І «Бережи мене, мій талісмане». Два фільми було на сучасну тему. А пропонували багато чого. Про шахтарів, сталеварів – я відмовлявся.

– Соціалістичний реалізм.

5 років і 7 місяців сім’я жила без грошей

– 5 років і 7 місяців моя сім’я жила без грошей.

– Не давали знімати?

– Ні. У тому і справа, що давали. От те, що я давав – цього не давали. У мене було п’ять сценаріїв.

– Але ж вдалося зняти ці фільми у Києві на кіностудії Довженка.

– Везіння.

– «Каштанка», «Польоти усі сні та наяву», «Філер»… «Філер» – це вже за Горбачова. Так?

– 1987-го.

– До речі, я пам’ятю, що, крім того, що і Олег Янковський знову був у головній ролі, Олександр Абдулов, Богдан Бенюк теж маленьку роль зіграв…

Бенюк – чудовий артист. Для мене не має значення, що з тією людиною пішов на телебачення

– О! Я його, бідного, змусив чотири цибулини там з’їсти у кадрі. Взагалі я вважаю, що Бенюк – чудовий артист. Для мене, як для деяких, не має значення, що він разом з тією людиною пішов на телебачення і там щось було.

– Як політик?

Деякі відвернулися. Для мене він не стирається. Приголомшливий артист! Органічний, як собака

– Так. І там щось було. Він же ж не знав, що так буде. Саме так. А деякі відвернулися. Чекайте, відвертайтеся від поведінки, припустімо, цього випадку, але ж артист залишається тим же. Для мене він не стирається. Він приголомшливий артист! Органічний, як собака. Бодя, привіт!

– Ви нещодавно давали інтерв’ю, коментуючи знову ж таки кінопроцес в Україні, і Ви казали, що можна було би зробити з кіностудії Довженка в Києві «український Голлівуд».

– Це моя тема. Продюсери не розуміють. Я сумую за кіноспільнотою. Мені вже нічого не треба. Більш-менш відомий, не найбідніший, хоча банк луснув, де ми тримали гроші. Але справа не в тому. І я запропонував. Кіностудія Довженка неконкурентоспроможна, але вона має величезні приміщення. Я кажу: хлопці (45 продюсерів, виявляється, у нас є), два поверхи порожні – займіть. Я домовився з директором кіностудії на півроку безкоштовно. Помастите стіни самі, як захочете, і так далі. За рік вирішити за мізерну ціну, але буде співтовариство, ви бачитимете одне одного. Я переконаний, що тільки це зможе підняти кіновиробництво і кіногалузь.

– Але все поки стоїть, на Ваш погляд?

– Я збираюся до одного з них, як мені видається, розумного, поїхати і поговорити: старий, переконай ти всіх. Я ж не для себе це, – говорю. Звісно, мені буде приємно приходити на студію і бачити їх всіх.

– Я до чого веду з цим своїм запитанням… То що – така вже безвихідь? Як кажуть, «всьо пропало» з кінематографом українським? Чи ні?

– Ну, не пропаде. Прийде час – почнеться все, звісно. Але хочеться при собі, за життя.

– Може, людям в таких умовах війни, коли економічний стан погіршується…

– Саме у час війни це потрібно. Звісно.

– Може, не тільки українським політикам, м’яко кажучи, бракує культурного підходу, але й пересічним людям цього не треба?

– Коли на вулиці холодно, то є закриті басейни. Правильно? Ви водите туди дітей. А на вулиці 30 градусів морозу. Я про це говорю. Є кіностудія Довженка, є басейн…

– Ви сподіваєтеся, що прийде усвідомлення?

– Так, звісно.

– Зараз чимало російських акторів, режисерів, взагалі митців висловлюють свою позицію щодо України, не просто критикуючи, наприклад, Майдан, інші дії, а деякі дозволяють собі, на думку багатьох критиків, зневажливе ставлення до українців взагалі. От що я згадав? Олег Табаков. Він же ж знімався у Вашому фільмі «Каштанка», у головній ролі. Видатний російський, радянський актор. Народний артист. І, за його твердженням, не було нічого високоякісного в Україні.

– Ні. Він вжив погане слово якесь. «Убогі», мовляв. І так далі. Дуже неочікувано.

– Як так? Звідки береться така зневага? От Бродського навели. Видатний російський поет, Нобелівський лауреат, витягли з архівів, на думку багатьох критиків, антиукраїнські його вірші. Звідки воно береться, отака зневага?

І в нас є такі, хто вважають, що росіянин той хороший, який мертвий. І там є, які все таке про нас… Але відмінність-то одна: ми ж захищаємося, а нападають вони

– І в нас є такі, хто вважають, що росіянин той хороший, який мертвий. І там є, які все таке про нас. На рівних майже йде. Але відмінність-то одна: ми ж захищаємося, а нападають вони.

– А чому це так? Це ж митці. Люди переграли десятки ролей! Кажуть, що, мовляв, актора, навіть найгеніальнішого, не треба ототожнювати з його роллю. Людина може у повсякденному житті, поза сценою, поза камерою бути абсолютно неграмотною, такою зневажливою. Це правда?

Актор не обов’язково має бути розумним. Це заважає. Вірмено-азербайджанський конфлікт. Рустам Ібрагімбеков. Була настороженість. Просто інша сторона. Зараз у мене є більше ніж настороженість до тієї сторони

– Так. Актор не обов’язково має бути розумним, до речі. Це заважає. Але справа не в тому. Ми говорили про честь і гідність. Ось був вірмено-азербайджанський конфлікт. А у мене маса друзів. Мій брат Рустам Ібрагімбеков, співавтор, з яким я зняв чотири фільми. Він зараз нев’їзний в Азербайджан. Взагалі у мене не народилася ненависть. У мене була настороженість. Просто інша сторона. А зараз у мене є більше ніж настороженість до тієї сторони. Розумієте?

– Російської?

– Ну, так. Не хочеться… Я критикував би своїх – мені це легше. А чужих? Ну так, зрозуміло. Ми ж знаємо, про кого ми ведемо мову там. Навіть не варто про нього говорити, як мовиться, згадувати. Краще навіть не згадувати це прізвище. А що наші? А що у нас? Питання «Як?», а не «Що?», мене турбує? І саме під час війни це можна робити набагато швидше і набагато розумніше.

– Знаходити містки?

Дивлюся на парламент, для мене це артисти геніальні просто. Свій концерт щодня. Взагалі газету «Правда» у руки не брав в радянський час, зараз парламент дивлюся, як верещать одне на одного. Політикою захопився. Яка ницість!

– Звісно. Тому що є напруження і думка працює. А якщо, як я прочитав, 5 мільярдів доларів за рік йде в офшори… Якщо 5 знайдено, то там 10 є. Ось це так.

І те, що я дивлюся на парламент, тому що для мене це артисти геніальні просто. Свій концерт щодня. Це взагалі. Тому що раніше я взагалі газету «Правда» у руки не брав (йолки-палки) в радянський час, а зараз я на цей парламент дивлюся, як вони верещать одне на одного чи ще там щось. Політикою захопився. Яка ницість!

– А у Вас бажання зняти ще фільм є?

Мої сюжети про принижених і ображених

– Є у мене. Причому, мої сюжети, ці сюжети, як я говорю, про принижених і ображених. Я коли бачу бомжа, то починаю мотати назад його обличчя – навіть бачу, яким було і що стало. У мене навіть є своя камера. Хороша. Зайти туди, де вони сидять, ночують… Познімати, поставити питання, звіди і хто прийшов до цього. Я одного знаю. Взагалі приголомшливий. Філософ і все таке. Куди мені? Але я тільки говорю, я нічого не роблю.

  • 16x9 Image

    Олександр Лащенко

    На Радіо Свобода – з березня 2005 року. До того працював три роки на Громадському радіо. Народився 1969 року в Києві. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG