Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 10:07

Доводилося пояснювати, що суттю й ціллю російської агресії не є Україна, бо під загрозою опинилися вся Європа і навіть більше – світовий лад

Рубрика «Точка зору»

У фільмі Інґмара Берґмана «Сором» (Skammen, 1968) персонаж на ім’я Філіп з’являється тричі: спершу він доброзичний рибалка, пізніше – керівник партизанського загону, що під час війни розстрілює мера міста, насамкінець – перевізник, який за грубі гроші допомагає біженцям утекти від війни, але в якийсь момент сам накладає на себе руки, стрибаючи за борт човна посеред холодного Балтійського моря. На його прикладі режисер показує, як в нелюдських умовах війни може змінитися (читай – деградувати, озвіріти) людина.

Цю стрічку багато в чому можна вважати застереженням чи навіть пророцтвом, але на момент виходу критиками й глядачами в Швеції вона була сприйнята радше холодно. Справа в тім, що ця скандинавська країна вже два століття ні з ким не воює, про кровопролиття читає переважно в новинах, знаючи його з чужого, відтак далекого досвіду. Візіонер Берґман насичує деструкцією всі смислові рівні фільму: під час війни розпадаються будинки, розпадаються родини, розпадається країна, розпадається, падає людина. Месидж режисера апокаліптичний і безкомпромісний: уникнути трагедії не зможе ніхто. Без огляду на вік, освіту, фах, багатство й широту естетичного і духовного світу: головні герої «Сорому» ‒ композитор і перша скрипка столичної філармонії – звіріють так само швидко, як і простий трудяга-рибалка. Якщо брати глобальніше, то сховатися від злиднів і катастроф у світі, в якому перебуває зло, не вдасться жодній успішній і щасливій країні, хай як далеко вона перебуває від вогнища конфлікту. Варвар уже в саду.

Не можна бути островом щастя у світі горя. Зрозумів я це, перебуваючи на шведському острові Ґотланд, райському й спокійному куточку посеред Балтійського моря. Саме тут – у середньовічному місті Вісбі – розташований Балтійський центр письменників і перекладачів, який люб’язно надав мені можливість протягом жовтня закінчувати роботу над новою книжкою «Кімната для печалі». Всього на нашій віллі живуть вісім письменників із різних куточків Європи, щовечора ми збираємося за трапезою, щоб поспілкуватися й відпочити від писання. Тематична палітра цих бесід широка, зокрема мені кілька разів доводилося пояснювати, що суттю й ціллю російської агресії не є Україна, бо під загрозою опинилися вся Європа і навіть більше – світовий лад. Колеги (а всі вони мають проукраїнську позицію) на такі пояснення реагували досить скептично, роблячи поправку на мою природну – як українця – заанґажованість і неможливість бути об’єктивним. Аж поки на поміч мені не прийшло саме життя з його абсолютно недвозначними прикладами.

Справа в тім, що на сусідньому з Ґотландом острівці Форе жив і знімав свої фільми геніальний Інґмар Берґман; організатори резиденції запропонували нам екскурсію у місця, що його надихали, а готуючись до неї, ми разом переглянули ретроспективу стрічок режисера, серед них і «Сором». Цей фільм він зняв на Форе, на якому за сюжетом переховувалися від війни головні герої. Коли ж смерть і знищення прийшли й туди, вони знову спробували врятуватися втечею через море, на той момент уже повне трупами солдатів та їхніх жертв. «О Господи, ‒ раз у раз бралися за серце письменники з поки що мирних європейських країн. ‒ Це виглядає так, як фотографії сучасних біженців, що знаходять свою смерть у морі!»

Військо Швеції повертається

На цьому місці доречно буде вдатися до історичного екскурсу: нейтральна Швеція не просто давно ні з ким не воювала, а з певного часу навіть почала відмовлятися від озброєння. Наприклад, до падіння комунізму й краху Радянського Союзу на островах Ґотланд і Форе (особливо на останньому) розташовувалися військові бази. До слова, з огляду на секретність і режимність території режисер Андрій Тарковський так і не отримав дозволу знімати свій фільм «Жертвопринесення» на Форе. На початку дев’яностих острови повністю демілітаризували, тож вони перетворилися на прекрасні й коштовні туристичні центри. Тут живуть і відпочивають заможні люди, тишу порушують лише дзвони середньовічних церков і меланхолійне квиління чайок; містечка й лісні котеджі справляють враження казкових.

Дорогою до порому, який мав нас доправити на Форе, ми кілька разів зустрічали військові вантажівки і людей у формі. Усього кілька днів тому ухвалено рішення знову розбудувати тут оборонні бази – війська повертаються. Бо ж тривога розлита скрізь по Швеції: минулоріч російські підводні човни вигулькували поблизу Стокгольма, а путінські винищувачі регулярно порушують повітряний кордон балтійських країн. Нещодавно навіть з’явилася доповідь впливового політика, який пропонує шведам замислитися над вступом у НАТО. Поволі у цій скандинавській казці з’являється страх, за яким марширують солдати. Після побаченого мої колеги почали визнавати, що справи в усьому світі не віщують нічого доброго; а потім і зовсім погодилися, що захищати сьогодні Україну – означає боронити й себе, Європу.

Берґман закінчує «Сором» сценою, в якому змучені герої пливуть посеред моря трупів, а скрипалька Ева розповідає своєму чоловіку (колись композитору, а відтепер – і вбивці) прекрасний сон. Мовляв, вона гуляє красивим містом, задивляючись на розкішні будинки й райські палісадники, раптом над цією ідилією з’являється літак, починається обстріл – і троянди зникають у вогні. Здається, подібний сон донедавна дивилася й Європа, але тепер нарешті починає поволі прокидатися. Сподіваюся, все ще занадто вчасно, щоб не відчути сорому. Не кажучи вже про смерть.

Андрій Любка – письменник

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Андрій Любка

    Андрій Любка – український поет, прозаїк, есеїст. Автор книжки оповідань та трьох збірок віршів, лауреат літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». Твори перекладені на понад десять мов, окремими книжками виходили в Австрії та Польщі. Живе в Києві.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG