Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 17:06

Довга дорога додому з полону «ДНР»


Де працюють полонені, і як їм вдається не збожеволіти

Олена Львова

«Негайно звільнити всіх заручників і осіб, що незаконно утримуються», – зазначено у пункті 5 протоколу за результатами консультацій тристоронньої контактної групи в Мінську від 5 вересня 2014 року. Для харків'янина Олексія Кириченка, що потрапив у полон незадовго до підписання цього протоколу, «негайне» звільнення не настало досі.

«Мені завжди відповідали, що подають Олексія в списках, і що, як тільки буде обмін, він буде серед цих людей. Що вони роблять все, щоб його звільнити. Це відповідь, яку я чую всі 13 місяців. Вона завжди незмінна і постійна. Навіть коли було невідоме його місцезнаходження, його не викреслювали зі списків на обмін», – розповідає Лілія Джерипа, дружина Олексія.

Вона говорить дуже тихо, підкреслено спокійно. Старанно уникає імен, особливо коли говорить про тих, «хто з того боку» – охоронців, комендантів, «ДНРівців», які опинилися в сусідній камері. Лілія часто замовкає, намагаючись стримати сльози або підбираючи потрібне слово. Вона точно оцінює його: «А чи не зашкодить воно Олексію? А тому, хто розповів, де він? А тому, хто передав від нього звісточку?»

На запитання про те, чи намагалася вона домогтися зустрічі з чоловіком чи звільнити його за викуп, тільки хитає головою: «Наступне питання». Вона пожвавлюється буквально на кілька секунд тільки тоді, коли згадує про нього «довоєнного».

«Так, він – філософ! У нього шикарні казки і дуже гарні вірші. І зараз деякі вірші... звучать дуже в тему...» – згадує Лілія.

До війни Олексій був приватним підприємцем. Обслуговував кавові апарати.

– Чому він вирішив піти на фронт? Він же зовсім невійськова людина, – запитую її.

– Мені здається, це щось дуже правильне, чоловіче – захищати свою територію. Він сказав: «Я так не можу, дивитися, що відбувається, і незрозуміло, яких поворотів це може набути. Я йду тренуватися».

– Ви не намагалися його відмовити, утримати якось?

Я можу висловити якесь своє бажання, і зажену його в ситуацію, коли він у підсумку все одно піде, але буде мучитися через те, що завдає мені болю

– У мене є теорія, що якщо стримувати правильні чоловічі пориви, ти не отримаєш чоловіка як результат. Для мене було важливо, що він приймав якісь мої специфічні особливості, складнощі характеру. І коли він це вимовив, я зрозуміла, що це та ж сама штука. Я можу висловити якесь своє бажання, своє небажання поратися з ситуацією, яка може виявитися тяжкою, та просто елементарний страх втрати. І зажену його в ситуацію, коли він у підсумку все одно піде, але буде мучитися через те, що я його не підтримала, і він завдає мені болю своїм вибором. Або ж, якщо він не піде і залишиться зі мною... Знаєте, був якийсь момент, коли я зрозуміла, що його вже немає тут. Він не тут. Він, перебуваючи територіально тут, – увесь там, в тому, що там відбувається. А якщо його тут немає... Як я могла його відпустити? Відпустити що? Тіло?

Олексій пішов добровольцем на фронт у серпні 2014-го. Служив розвідником при штабі АТО. Воював на Савур-Могилі. Після поразки виходив з оточення у Волновасі, але потрапив у полон на блокпосту неподалік Старобешева.

Про те, що чоловік у полоні, Лілія дізналася від російського фотографа Марії Турченкової. Вона розповіла, що Олексій живий і просив передати, щоб Ліля про нього не хвилювалася.

«Одразу ж, як тільки мені сказали, де він, я зателефонувала на гарячу лінію СБУ, зв'язалася з групою Рубана і буквально через 2-3 дні у Facebook був опублікований найперший список полонених. Відтоді Олексій увесь час в списках тих, хто перебуває в полоні. На жаль, досі», – каже Лілія.

«На самому-самому початку, в 2014 році, була не дуже зрозуміла для мене ситуація, коли були дзвінки... представники офіційної влади вважають, що він повинен бути вже тут... Я зателефонувала на «гарячу лінію» в адміністрацію президента і запитала, в якому він статусі, і що їм відомо. Мене дуже втішили, що він звільнений. Якби не моє чітке знання його місцезнаходження і дуже легкий спосіб зв'язку – міський телефон, який можна було набрати і запитати у представників «ДНР»: скажіть будь ласка, такий-от наразі у вас? Вони підтверджували – «у нас» і передавали йому слухавку. Потім мені пояснили, що це людський фактор, що хтось десь щось наплутав, списки з якоїсь причини не оновлені. Це був дуже неприємний момент», – згадує вона.

Полонені, Олексій Кириченко – перший праворуч

Полонені, Олексій Кириченко – перший праворуч

Але найважче, говорить Ліля, було в листопаді-грудні. Майже два місяці минули в невідомості. Олексій зник, вона ніяк не могла дізнатися ні де він, ні що з ним: «Його вивезли напочатку листопада з однієї точки, а з тієї точки, куди, як було сказано, він мав бути доставлений, надходила відповідь: «Його немає», і це тривало до останніх чисел грудня. Усі дзвінки, усі спроби звертатися до офіційних представників «ДНР», неофіційні спроби розшукати його через волонтерів, що перебувають в Донецьку, – скрізь була інформація, що такого немає. Усі заспокоювали, що це ще нічого не значить. Можливо, він в якихось місцях не дуже відомих, у якихось командирів. Різні були версії. Тоді з'явилися публікації про вивезення до Росії і продаж у рабство до Чечні. Моторошні і важкі були дні», – каже Лілія.

«Тоді якраз я звернулася до Васильєвої (Олена Васильєва, російська правозахисниця – ред.), зробила запит щодо Олексія. Про певні пунктики я змовчала, щоб розуміти, наскільки вона поінформована. Але ні слова більше, ніж вказала я, жодних додаткових даних від неї не прозвучало. Спроба вийти на особистий зв'язок з нею не вдалася. Олексій з'явився в її списках (українських полонених, вивезених до Росії – ред.), але його не вивозили до Росії. З одного боку – начебто спокій, що це неправда. З іншого боку, його ж немає тут, де він – незрозуміло. Скидати з рахунків нічого не можна було, тому піднімала всіх знайомих, правозахисників, до яких можна було достукатися. Дуже велику участь у цій історії брав Борис Захаров (харківський правозахисник – ред.) Він звертався до своїх зв'язків, до своїх друзів в Москві, до адвокатів, щоб отримати інформацію з російських СІЗО», – розповідає дружина українського військового.

Нарешті їй вдалося встановити місцеперебування Олексія: «Зараз він утримується в колишній будівлі Донецького СБУ, так звана «ізбушка». Зараз я спокійна хоча б через те, що знаю, де він. В «ізбушці» є чітка команда: фізично бити – заборона, морально тиснути – заборона», – каже Лілія.

Він завжди запитує: «Як ти? Чи потрібні тобі гроші? Як ти справляєшся? Я молюся кожного разу, щоб тебе оточували люди, які зможуть про тебе подбати і тебе підтримати»

Зараз Олексію дозволяють дзвінки рідним. Раз на тиждень по 5 хвилин. У порівнянні з тим, що було, – це часто. Ліля зізнається, що тримається і завдяки цим дзвінкам: «Підтримка Льоші дуже сильна. Він завжди запитує: «Як ти? Чи потрібні тобі гроші? Як ти справляєшся? Я молюся кожного разу, щоб тебе оточували люди, які зможуть про тебе подбати і тебе підтримати».

– Ви знаєте, в яких умовах він утримується?

– Так.

– Він розповідає?

– Він – ні. Якщо слухати тільки його, то він живе в шоколаді-малині, де все добре, де у нього все в порядку. Можна сісти і уявляти, що він у відрядженні, якомусь дивному, звичайному, тривалому, і я, напевно, повинна радісно літати в хмарах. Він робить все, щоб поберегти близьких.

«Перше моє велике потрясіння було, коли я усвідомила, що не розумію, в якій він обстановці, що відбувається, коли ще на самому-самому початку прозвучала така фраза: «Знаєш, все добре, ось тільки зубної щітки не вистачає». Тоді я зрозуміла, що те, як я собі бачу це тут, не дуже збігається з тим, що там... Зараз є вже люди, які повернулися і можуть розповідати, як там. І я розумію точно, що вони розповідають або про його камеру, або про сусідню камеру. Про ситуації, які проживали вони. І я точно розумію, що, певно, частково це і його історія теж», – каже Лілія.

– Він постійно перебуває у камері чи повинен працювати?

– Слово «повинен» не звучить в такому варіанті. Як самі хлопці кажуть, і у Льоші це теж звучить, (робота – ред.) це віддушина. Був такий період, коли (весь час будучи у камері – ред.) він говорив, що все нічого, тільки день бабака – втомлюєшся. Роботи різні. Хлопці розповідали, приїхавши сюди, – це і розбирання аеропортівських завалів, і відбудова Донецька, прибирання вулиць. Не знаю, наскільки залучався конкретно Олексій до цих речей. Було відео Шарія: наші полонені відновлюють церкву. Там він був.

– Він може Вам писати, якось передавати записки?

– Він якось скаржився: «Я тобі увесь час пишу листи, а в мене їх забирають». Але був період спокійний, і ті листи, які він зберіг, він передав у квітні. Це було стільки болю. Нереальна кількість болю, – каже Лілія.

Вони мене заспокоювали, що у нього є тілогрійка, і спить він не на голій підлозі, що все добре

«У листах були такі моменти, які опинялися за кадром. Ну, наприклад: «У мене сьогодні чудове свято, Новий рік. На жаль, я святкую його не з тобою. Мені вдалося побудувати модуль і з обривків фантиків підв'язати на мотузочках папірчики над батареєю. Зараз чудово. Зараз я перебуваю в тому місці, де є тепла батарея. Ці фантики від повітря літають, і вони мені нагадують метеликів. І я згадую тих метеликів». Він намагався підтримати мене в цій ситуації. А я ж не тільки бачу метеликів. Я до того моменту вже знала, мені вдавалося щось дізнатися від тих, що телефонують, з ким вони перетиналися якось. Звичайно ж, вони мене заспокоювали, що у нього є тілогрійка, і спить він не на голій підлозі, що все добре», – згадує Лілія.

Усі хлопці, які були в групі Олексія і потрапили в полон, вже звільнені. За винятком його: «Я не можу зрозуміти обставин саме щодо Льоші, що в ньому такого цінного, щоб так затягувати цей процес?» – дивується дружина Олексія.

Може, тому що він ідейний? Досить згадати його перше інтерв'ю в полоні російським журналістам, заяви про те, що проти України воюють кадрові російські військові, що це інтервенція, що Донбас – українська земля, і Україна сюди повернеться ...

«За весь цей період я таку кількість різних відповідей чула про причини. Усі вони – правда. І всі вони суперечливі. Я вже плюнула оцінювати, що там насправді, тому що все дуже складно. Плюс купа людських чинників, які просто не вписуються ні в яку логіку», – зауважує на це Лілія.

«Так, у нього є ідейність. Але у нього вона якось більше про людину... Один раз ми розмовляли по телефону. Він каже, що відчуває, переживає: «Я сьогодні всю ніч молився, щоб, якщо звільняли, то звільняли всіх. Тому що найстрашніше, що може відбуватися, коли людей звільняють, їхня кількість зменшується, а ти не розумієш, чому не всіх на всіх, чому речі, декларовані обома сторонами, – одні, а дії – зовсім не такі, як звучать в заявах. І я зрозумів одну штуку. Я не стільки боюся, що залишуся останнім, скільки того, що заберуть мене тільки одного, а хлопці, з якими стільки прожито, це як сім'я, і хтось із родини залишиться в цьому всьому...»

– Але Ви вірите в те, що все буде добре?

– Коли мені говорять «Все буде добре», я відповідаю, що ця функція за замовчуванням вбудована. Найважливіше – контролювати ситуацію. Однозначно, все буде добре. Однозначно Олексій повернеться додому. Питання тільки, скільки доведеться докласти для цього часу і зусиль. Будемо жити, будемо дивитися.

Оригінал матеріалу – на сайті спецпроекту «Настоящее время»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG