Наталія Геворкян
(Рубрика «Точка зору»)
У розвинених демократичних країнах бувають ситуації, в яких люди очікують від свого лідера поведінки істинного національного вождя – того, хто веде, хто на чолі, хто бере на себе відповідальність. Я не люблю слово «вождь», воно втратило той початковий сенс «провідника» й асоціюється з не найприємнішими персонажами. Але в деяких ситуаціях цей сенс повертається, навіть якщо не позначається саме цим словом. Президенти, канцлери, прем'єр-міністри в такій якості потрібні в моменти національної скорботи, страшної трагедії, яка торкається громадян їхніх країн. У цей момент людям треба бачити свого лідера, його реакцію, треба чути його слова і знати, що він (або вона) розділяє горе свого народу, його втрати, сумує разом з народом і водночас – ось він лідер, обраний нами, і не дарма: він – із нами, і він правильно оцінює ситуацію, тримає її під контролем і розуміє, що треба робити.
Таке відбувається в дні трагедій. Трагедії завжди – як удар під дих, котрий відчуває кожен, бо це – момент гострого почуття незахищеності, коли втрачаєш співгромадян, кожного з яких раптом сприймаєш як близьку людину: кожну загиблу дитину сприймаєш, як свою, горе кожної матері і кожного батька стає твоїм горем, і твої сльози змішуються з їхніми сльозами.
Коли 21 грудня 1988 року над Локербі вибухнув Boeing Pan American, що виконував рейс із Лондона до Нью-Йорка, що забрало життя 270 осіб в повітрі і на землі, Маргарет Тетчер опинилася на місці трагедії вже через кілька годин. «Залізна» леді була враженою, її слова на телекамеру на місці трагедії були дуже простими жіночими словами: I've never seen or even thought to see anything like that («Я ніколи не бачила такого і навіть не уявляла, що можу побачити»). Вона була в цей момент не «залізною», а близькою і дуже по-людськи зрозумілою. Вона була в правильному місці в правильний час, і люди це бачили.
Трагедія сталася за місяць до відходу Рональда Рейгана з поста президента, вже був обраний Джордж Буш-старший. Проте Рейган відповів на запитання журналістів і не ховався від них: There are many difficult aspects to this tragedy, but none so compelling as the anguish of those families who will not have their loved ones with them this Christmas season («У цієї трагедії багато жахливих аспектів, але ніщо інше не пригнічує так, як біль сімей, які втратили своїх близьких у ці різдвяні дні»). За два роки до цього Рейган звернувся до нації після катастрофи шаттла «Челленджер» і загибелі всіх сімох членів екіпажу. Інший президент США, Білл Клінтон, 19 квітня 1995 року дізнався про теракт в Оклахома-Сіті, в якому загинули 168 особи, через півгодини після вибуху. Вже до вечора того ж дня він звернувся до американців, прапори на всіх федеральних будівлях були приспущені протягом 30 днів. 23 квітня президент виступив із зверненням до нації з Оклахома-Сіті.
Франсуа Олланд був на місці трагедії в редакції Charlie Hebdo того ж дня, 7 січня цього року. Президент Франції сказав на камеру, що атака на журналістів – це атака на свободу преси: «Ми знаємо, що нас атакують і хочуть налякати, тому що ми – вільна країна». А ще через кілька днів пліч-о-пліч з мільйонами французів паризькою столицею в мовчазному марші йшли європейські лідери, і це було безцінне. Можна обійтися і без слів, але не можна не бути – не вийти, не підтримати, не обійняти близьких загиблих.
У такі дні болю і відчуття безпорадності люди дають найточніші оцінки тим, за кого вони голосували. Вони підтверджують або відкликають свої голоси в залежності від того, як себе проявляє в найважчих ситуаціях їхній президент. Вони готові зрозуміти плутані слова, якщо вони щирі. І не готові пробачити навіть найкрасивіші слова, якщо в них відчувається байдужість. І вони точно не зрозуміють відсутність лідера перед ними і з ними в моменти національних трагедій.
Звичайно, демократичні лідери це знають, звичайно, вони не можуть дозволити собі сховатися і мовчати, не бажаючи асоціюватися з трагедією. У трагічні дні обрані лідери зобов'язані бути на висоті в найбільш буквальному сенсі слова, бути на чолі свого народу і зі своїм народом. Впевнена, повага виборців – не єдина причина, яка не дозволяє їм відмовчатися. Ці історичні миті стають очевидним і точним тестом на людські якості політика, миті, коли йому багато прощається або не прощається ніколи.
Я бачила сльози в очах голови Ради міністрів СРСР Миколи Рижкова після землетрусу у Вірменії і бачила обличчя та очі нещасних людей навколо нього, коли вони побачили ці сльози. Це не було слабкістю чиновника, але особистим людським болем і почуттям провини перед кожним загиблим, кожним, хто втратив близьку людину, кожним, хто був у той момент на тій тремтливій землі. Це дорогого коштує, і я знаю, що вірмени цього не забули. Тим більше що від радянської номенклатури таких людських сентиментів ніхто, треба зізнатися, не очікував.
31 жовтня ми втратили 224 людини в російському літаку, що зазнав аварії. Ми не знаємо, що це було і чому це сталося. Ми не знаємо, чи був це теракт, чи пов'язана загибель людей із тим, що Росія вступила у війну на Близькому Сході. Ми не знаємо, чи були це несправності з літаком або щось трапилося на борту. Ми поки нічого не знаємо. Людям боляче і страшно.
Людина, яка кожен день миготить у телевізорі і вважається авторитарним вождем нації з підтримкою в 90 відсотків, в ці трагічні дні не вийшла до людей і не сказала ні слова. Якщо не рахувати повороту до телекамери і короткої заяви під час зустрічі з міністром транспорту – через добу з лишком. Росія, схоже, і тут знайшла свій особливий шлях. Одні вже особливо і не чекають, що президент щось скаже. Інші вважають, що президент в принципі повинен в такій ситуації говорити, хоча б заради родичів загиблих. Треті стверджують, що президент повинен, але Путін нехай краще помовчить. Деякі кажуть, що хай вже краще нічого не говорить, бо якщо Путін в такій ситуації виступить зі зверненням до народу, то стане ще страшніше.
Путін був першим, хто зателефонував Джорджу Бушу після трагедії 11 вересня 2001 року. Він вночі записав відеозвернення після загибелі малайзійського «Боїнга». Чому ж у нього завжди такий ступор, коли трагедія стається з росіянами? За 15 років після загибелі «Курська» Путін привчив до цього всіх і зробив це правилом – зникати у дні трагедій. І всі якось звиклися. Найпростіше було прилетіти 1 листопада до Петербурга, свого рідного міста, і мовчки запалити разом із рештою петербуржців свічку в памʼять про загиблих. Але Володимиру Путіну на зорі його президентства якісь розумники пояснили, що йому неправильно було б асоціюватися з трагедією, з негативом. У нього має бути позитивний образ сильного лідера. І, мабуть, йому не вистачило і не вистачає людських якостей, щоб послати цих розумників куди подалі. Швидше, ця рекомендація збігається з його індивідуальною реакцією – сховатися від поганої новини і від тиску загального очікування.
Оскільки ми – не демократична країна, відкладена реакція Путіна ніяк не відіб'ється на його подальшій карʼєрі, рейтингу та інших цифрах, які нічого не значать у нашій системі. І він це знає. Але мені дуже хочеться ось що Путіну сказати, і це моя особиста думка як громадянки країни: лідер, який кидає своїх людей в дні катастроф і не здатний розділити зі своїм народом біль, – не лідер, навіть якщо його рейтинг дорівнює рейтингу авторитарного вождя. Людина, яка здатна демонструвати лише силу і бажає асоціюватися тільки з вдачею, ховаючись у хвилини фатальні, не розуміє, яка це насправді важка і часом нестерпна ноша – бути президентом. Президент, якому інтуїція не підказує, що в трагічний момент він повинен бути там, «де мій народ», – слабкий політик і боягуз.
Наталія Геворкян – російський журналіст
Оригінал матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
