Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 20:26

Джемілєв. Син Криму. «Немає сили, здатної збити цю людину з обраного ним шляху»


Мустафа Джемілєв

Мустафа Джемілєв

13 листопада Мустафі Джемілєву виповнилося 72

Гульнара Бекірова

«Можна привітати кримських татар з тим, що в їхньому середовищі є такі люди. Майже античні герої. Лицарі без страху і докору... » – ці слова російського письменника і правозахисника Анатолія Левітіна-Краснова сказані про нашого сучасника Мустафу Джемілєва. 13 листопада йому виповнюється 72.

Анатолій Левітін-Краснов

Анатолій Левітін-Краснов

Як історику мені неодноразово доводилося працювати з документами і книгами, в яких згадується ім'я Мустафи Джемілєва. Цей історіографічний комплекс настільки ж величезний, наскільки і поляризований. В офіційних радянських документах Джемілєв постає не інакше як «ватажком екстремістських елементів, другом відомого антирадянщика, генерала Петра Григоренка» – що, враховуючи агресивну тенденційність цих документів, можна сприймати, швидше, як комплімент.

Зарубіжна історіографія оцінює його як харизматичного лідера, міфологічного героя, «батька нації»... Мимоволі згадуються слова Томаса Манна: «Неабияка особистість завжди причина для суперечливих почуттів».

Як мені здається, ближче за інших підійшли до розуміння того головного, що визначило життя і долю Мустафи Джемілєва, його однодумці, ті деякі, хто в глухе радянське позачасся не боявся говорити правду, – правозахисники: генерал Петро Григоренко, академік Андрій Сахаров, адвокат Діна Камінська, письменниця Лідія Чуковська.

Генерал-правозахисник Петро Григоренко зіграв у його долі особливу роль: «Мустафі ледь виповнилося 20 років, коли він почав говорити своїм співвітчизникам, що ізольований національний рух, тим більше такого нечисленного народу, як кримськотатарський, успіху не обіцяє. Людина неймовірної волі, майстер притягувати до себе людей, прекрасний оратор, має неабиякий розум і величезну працьовитість».

Петро Григоренко

Петро Григоренко

У КДБ незабаром помітили його, пише генерал, почалися арешти і один за іншим суди за сфальсифікованими звинуваченнями, по суті, на свободу Мустафа потрапляв тільки на побивку. «Але бореться він не тільки на волі, але і в ув'язненні, і на суді. Під час ташкентського процесу над ним та Іллею Габаєм Мустафа виголосив приголомшливу промову, яка згодом була поширена в самвидаві. Ця промова була настільки вражаюча, що суддя забув про свій обов'язок заважати виступу. Мустафа закінчив і сів. Адвокат Діна Камінська дивилася на нього розширеними очима, схопилася за волосся і вигукнула: «Боже мій!». Судді та прокурор сиділи, втупившись у столи, не помічаючи, що промова закінчена. І ще нюанс. Як магнітом притягує він до себе людей. Весь згаданий процес у найдокладнішому викладі потрапив у самвидав від... Мустафи... від ув'язненого Мустафи. Він знайшов собі вірних помічників навіть там, у в'язниці».

Григоренко згадує такий випадок. У 1975 році, коли Джемілєв був у таборі, його знову судили на підставі показань лжесвідка. Борючись проти цієї фальсифікації, Мустафа оголосив голодування і голодував 10 місяців. «Ось така моральна сила цієї людини, що лжесвідок (убивця) Дворянський у суді відмовився від своїх брехливих свідчень. Незважаючи на це, Мустафу засудили. Випереджаючи цей вирок, суддя кинув Мустафі: «Бачите, яка ви небезпечна людина! Навіть на відстані впливаєте на людей!..».

Адвокат Діна Камінська була захисником Іллі Габая під час судового процесу над Мустафою Джемілєвим та Іллею Габаєм в січні 1970 року (після чого її перестали допускати до захисту політичних в'язнів, а незабаром вона була змушена емігрувати на Захід). Діна Ісааківна згадувала, що один з її приїздів в Ташкент збігся з великим торжеством: у ці дні повернулися троє раніше засуджених активістів кримськотатарського руху. Вона була запрошена на свято на їхню честь.

Діна Камінська

Діна Камінська

«Ми сиділи в саду за довгими столами, і я слухала дивовижну розповідь. У день звільнення до воріт табору, з якого мали вийти ці троє, під'їхав автобус із тими, хто їх зустрічав. Вся дорога від воріт до автобуса була всипана квітами. Коли відкрили ворота і звільнені вийшли, їх зустріли музикою – національною музикою національного самодіяльного оркестру. А потім, уже дорогою до самого Ташкента... в кожному селі зустріч перетворювалася на стихійний мітинг солідарності і вірності руху».

Наступного дня Камінська була запрошена на сімейне свято в будинку одного з тих, хто повернувся. Їй запам'ятався тост, який вимовила господиня дому. Тост, виголошений дружиною на честь звільненого чоловіка, батька двох її маленьких дітей.

– У нашій родині, – сказала вона, – вже був такий щасливий день. Тоді ми теж зібралися, щоб відсвяткувати повернення на свободу, але не чоловіка, а мого брата.

– Мустафа, – сказав тоді найстарший чоловік з тих, хто сидів за столом, – ми щасливі, що сьогодні ти вже з нами. Але скажи, що збираєшся ти робити завтра?

І Мустафа відповів:

– Від завтра я відновлю боротьбу за свій народ.

– Я п'ю цей келих, – продовжувала господиня будинку, – за те, щоб мій чоловік виявився гідним мого брата.

Братом цієї жінки, про якого говорилося у тості, був той самий Мустафа Джемілєв, якого я мала захищати в Ташкентському міському суді, згадувала Діна Камінська.

Все його життя і всі його помисли були пов'язані з мрією про повернення до Криму. Він виріс бійцем, фанатично відданим цій мрії

Мустафа Джемілєв народився в Криму під час Другої світової війни в 1943 році. 18 травня 1944 року, коли йому не було й восьми місяців, вся сім'я була вигнана з Криму. Його дитинство – це насильницька депортація, важкий режим спецпоселень, голод і приниження. Розповіді про Крим, про колишнє життя на батьківщині замінили йому дитячі казки. «Все його життя і всі його помисли були пов'язані з мрією про повернення до Криму. Він виріс бійцем, фанатично відданим цій мрії», – пише Діна Камінська.

«Коли я восени 1969 року зустрілася з Мустафою у в'язниці узбецького КДБ, він був уже зовсім сформованою людиною з характером вольовим і цілеспрямованим. Життя не виховало, а викувало його. Вже тоді зі своїх бесід із Джемілєвим я винесла переконання, що немає сили, здатної збити цю людину з обраного ним шляху, яким він пішов з ранньої юності, не знаючи ні сумнівів, ні коливань. Подальша доля Мустафи підтвердила правильність цього першого враження... Джемілєв був тією людиною, яка зуміла витримати десятимісячне голодування протесту проти незаконних репресій. Кожного разу, звільнившись із табору, він дійсно не давав собі перепочинку.

Мустафа – людина незламна. Я не люблю цього слова, яке завжди асоціюється зі звичним для радянської пропаганди кліше «незламний більшовик». Але іншого слова для визначення характеру Джемілєва я знайти не можу. Він жив і живе, ніби виконуючи дану ним клятву (а, можливо, він дійсно таку клятву дав) присвятити себе без залишку боротьбі за свій народ».

Академік Андрій Сахаров згадував реалії Омського суду Джемілєва. У 1976 році закінчувався черговий термін ув'язнення Мустафи, який він відбував у таборі недалеко від Омська. За півроку до закінчення терміну проти нього була порушена чергова справа про «явний наклеп на радянський державний і суспільний лад»: за те, що він говорив, що «кримські татари насильно вивезені з Криму, і їм не дозволяють повернутися».

Олена Боннер, Сафінар Джемілєва, Мустафа Джемілєв, Андрій Сахаров

Олена Боннер, Сафінар Джемілєва, Мустафа Джемілєв, Андрій Сахаров

Слідчі КДБ, які приїхали до Омська, концентрують свої зусилля на ув'язненому того ж табору Івані Дворянському, який відбуває 10-річний термін ув'язнення за ненавмисне вбивство людини. Спочатку Дворянський противиться зусиллям слідчих і передає на волю записку про той тиск, якого він зазнає, – про погрози й обіцянки. Але за кілька місяців до суду Дворянського ізолюють від решти ув'язнених, поміщають у карцер. Через місяць він дає необхідні свідчення, які і лягають в основу нової справи Мустафи Джемілєва.

Від моменту порушення справи Мустафа голодував, і це дуже хвилювало рідних і друзів.

Академік Андрій Сахаров і генерал Петро Григоренко надіслали Президії XXV з'їзду КПРС листа: «Дев'ятий місяць голодує в Омській тюрмі Мустафа Джемілєв, заарештований за свідомо помилковим звинуваченням, учасник руху кримських татар за повернення з вигнання. Слідство закінчилося п'ять місяців тому. Суд затягується в розрахунку на смертельний результат. Рідні, друзі – в тривозі за життя Мустафи».

На суд приїхав адвокат Швейський із Москви, рідні Мустафи (мати, брат, сестри), учасники національного руху. Вперше суд був скасований під якимось безглуздим приводом. Очевидно, влада сподівалася, що їм вдасться провести процес тихо, без розголосу.

Андрій Сахаров згадує: «Відтермінування особливо хвилювало нас тому, що ми не знали, в якому стані перебуває Мустафа. Наприкінці дня з Москви приїхав Саша Лавут. На другий день розпочався суд. До зали, крім підібраної публіки і гебістів, пустили спочатку всіх рідних Мустафи: матір, брата Асана, сестер. Обстановка в залі суду, а внаслідок цього і зовні, відразу ж почала стрімко загострюватися».

Мустафа, який продовжував голодування, ледве стояв на ногах. Суддя перебивав його на кожному слові, практично не давав нічого сказати. Але особливо суддя оскаженів, коли Дворянський відмовився від своїх раніше даних, такою працею вибитих у нього свідчень. Валилося все обвинувачення! Причепившись до якоїсь репліки брата Асана, суддя видалив його із зали. Потім була видалена Васфіє (сестра Мустафи), яка намагалася дати зрозуміти йому, що в Омську Сахаров (вона вжила для цього кримськотатарське слово, що позначає «цукор»). І, нарешті, у другий день суду видалили матір Мустафи.

Сахаров згадує: «Коли матір вигнали і не пустили після перерви в зал, вона заплакала, закривши обличчя руками. Я закричав:

– Пустіть матір, адже суд над її сином!

КДБісти, які стояли біля дверей, відповіли глузуванням і стали відштовхувати нас від дверей зали».

На період суду міжміський телефонний зв'язок Омська з Москвою був вимкнений. Однак замовчати процес все одно не вдалося...

Лідія Чуковська

Лідія Чуковська

Письменниця Лідія Чуковська в квітні 1976 року пише гнівний памфлет, який названий дуже красномовно «Нелюдське обличчя»: «14 квітня 1976 року в місті Омську судили Мустафу Джемілєва... Однак повністю беззвучно і безлюдно процес Мустафи Джемілєва провести не вдалося навіть в Омську.

Чому я пишу про процес Мустафи Джемілєва? Сподіваюся допомогти йому? Ні. Але на цьому суді з такою очевидністю виявляють себе нелюдські риси, що гріх не відобразити їх.

Священне право кожного підсудного, хто б він не був, вимовити своє останнє слово. Востаннє звернутися до розуму і сердець людей, звернутися до їхнього почуття справедливості, обов'язку і честі. Право підсудного на останню промову, довгу або коротку, охороняється законом у всіх країнах світу. Охороняється воно і радянським законом. Суддя не дав Мустафі Джемілєву вимовити останнє слово. А втім, обривати Мустафу – це не тільки злочин проти закону, але й злочин проти людяності...

Джемілєв постав перед судом після 10 місяців голодування. «Став» тут не зовсім доречне позначення: стояти у нього не було сил. Відповідаючи на запитання судді, прокурора, захисника, він ледве піднімався з лави підсудних: підтримували його з двох сторін конвоїри. Але ще важче, ніж стояти, було йому говорити. Він ворушив губами і шелестів. Кожне слово – катування, тому що упродовж 10 місяців його, щоб він не помер від голоду, насильно годували через зонд, а зонд, який щодня вставляється в горло, не може не подряпати гортань... Що у кого болить, той про те і говорить. Так, наприклад, у Мустафи Джемілєва болить Крим, він про нього і говорить».

Пройшли десятиліття... Після важкої боротьби його народ повернувся на батьківщину, встав на ноги – здавалося, нарешті, починається спокійне щасливе життя... Але ні, доля зробила новий виток, і відразу все повернулося на круги своя...

І знову у Мустафи Джемілєва «болить Крим», і знову він бореться за свою батьківщину і свій народ. Побажаймо йому перемоги!

Оригінал матеріалу –​ на сайті «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG