Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 21:57

Як російська журналістика перетворилась на обслугу влади


Політична карикатура Олексія Кустовського

Політична карикатура Олексія Кустовського

Росіяни ніколи не дізнаються про те, як сім'я аль-Асадів узурпувала владу. Їм подобається бути на боці тих, на чийому Путін і кремлівська пропаганда

(Рубрика «Точка зору»)

Більше 20 років тому я розпочав вивчення інформаційної війни в Чечні. Тоді, наприкінці 1994 року, російська преса була відносно вільною і помітно було, як вона намагається бути незалежною від держави. Зараз мало хто повірить, але в середині 90-х років найоб'єктивніші репортажі про те, що коїла російська армія на Північному Кавказі, зробили державні канали: ОРТ (зараз Перший російський телеканал) і РТР («Росія»), телеканал НТВ поступався їм в оперативності й відвертості передачі ситуації. Все змінилось у середині 1999 року, коли прем'єр-міністром Росії став Путін. Об'єктивність замінили пропагандою, свободу слова – цензурою, дезінформацію стали називати офіційною точкою зору.

Відтоді в Росії вже немає ні журналістики, ні журналістів, ні достовірних і об'єктивних ЗМІ, ні незалежного телебачення. Для більшої реалістичності нинішнього стану журналістики залишилось повернути в дипломи журфаків запис про отриману професію: «працівник ЗМІ та пропаганди». Як у Радянському Союзі, коли журналістам на ранкових планерках роздавали теми і вимагали тексти, ідеологічно витримані в «розрізі досягнень радянського народу і улюбленої партії». З вільних тем сучасних ЗМІ найпопулярнішими стали прославляння Росії, яка встає з колін, мудрість і прозорливість великого керівника Володимира Путіна, спрямовуюча роль партії «Єдина Росія», а також висвітлення діяльності керівників братніх країн: Нікарагуа, Венесуели, Північної Кореї, Сирії і в цьому ж ряду – Вірменії, Киргизстану і Таджикистану.​

Список заборонених тем величезний: корупція російської влади (не тільки в Кремлі, але і в регіонах), реальна ситуація в Чечні, справжнє становище армії, хабарництво в МВС. Останнього року через введення санкцій не вітається писати і повідомляти населенню про те, якої якості продукти можуть потрапити на стіл росіянам і, само собою, що стало і що буде з «Новоросією» та її пасинками – «ДНР» і «ЛНР». Ще й про Крим потрібно повідомляти тільки добрі новини, а якщо їх немає, то нічого не писати або висмоктувати з пальця повідомлення про споруджуваний міст через протоку. У час, коли російська влада готувала ґрунт для введення нової інформаційної політики, в 1997-1999 роках у різних структурах – від Міністерства оборони до Федеральної служби безпеки і МВС – було створено шість інформаційних центрів для поширення дезінформації, званої «офіційними відомостями». У Кремлі таким центром керував Сергій Ястржембський, в Міністерстві оборони – генерал Валерій Манілов, у Федеральній службі безпеки – генерал Олександр Зданович. Окрім них, дезінформацією займався Російський інформаційний центр при МЗС Росії, полковник ФСБ Ілля Шабалкін безпосередньо на Північному Кавказі, а також саме міністерство у справах друку.

Уся ця орава чиновників мала схилити російську і світову громадську думку на бік Кремля, переконати населення в тому, що всі проблеми в Росії – від чеченців, а російські війська – це, швидше, невинні овечки, які випадково потрапили в гори Північного Кавказу. Спочатку їм це не вдавалося: іноземні журналісти обходили стороною всі ці інформаційні центри, іноді відверто знущалися над пропонованою їм дезінформацією, але з приходом Путіна в уряд в серпні 1999 року все змінилось.​

Російським журналістам пригрозили, іноземних репортерів стали відловлювати – шантажувати позбавленням акредитації та анулюванням віз. Путін і його команда досягли того, що російська журналістика перетворилась на обслугу влади, як за радянських часів. Тепер російські громадяни не можуть знати про події, що відбуваються не лише всередині країни, а й за її межами, насамперед, з тих країн, де Росія вкотре домагається «миру в усьому світі». Першою «інформаційною жертвою» стала Друга війна в Чечні, потім Грузія, Україна, тепер – Сирія.

Пересічний росіянин, якщо він не знає англійської мови, а таких у країні майже 90 відсотків, не зможе прочитати повідомлення ВВС або зайти на сайт Associated Press, аби дізнатись, що пишуть британські або американські газети. По-перше, росіянину з дитинства прищепили відразу до альтернативної точки зору, по-друге, пропаганда навчила не вірити всьому, що не виходить з вуст ведучих новин російських телеканалів. Оскільки незалежних ЗМІ в Росії вже немає, за рідкісним винятком малобюджетних і малотиражних газет, то посилати журналіста, наприклад, у Сирію вони не можуть. Напевно, рядовий громадянин Росії буде споживати лише ту інформацію, яку йому складуть у Міністерстві оборони Росії, в Кремлі й на самих російських телеканалах, де з приходом Путіна в штаті перебувають генерали і полковники спецслужб. Як «незалежні» росіяни можуть прочитати сайти патріотичних організацій або такий дивний витвір російських спецслужб, як агентство ANNA, зареєстроване в Абхазії (!), але воно має можливість відправляти своїх «кореспондентів» у «гарячі точки», зокрема й до Сирії. Розкривати причетність до спецслужб LifeNews не має сенсу – вона очевидна.​

Що в результаті ми маємо в ситуації з Сирією? Абсолютно контрольовану спецслужбами і професійними пропагандистами інформаційну картину, з якої населення Росії не знає про давнє протистояння шиїтської меншини і сунітської більшості, існування сирійської помірної опозиції, про те, що таке ІДІЛ і звідки він узявся. Неможливо уявити, щоб росіянин, не повіривши в ту нісенітницю, яка лине з телеекранів, раптом перейнявся питанням про те, чому, наприклад, з ІДІЛ воює афганський Талібан. Або чому ІДІЛ не визнає «Аль-Каїда». Але природна лінь росіян, вихована багаторічною радянською пропагандою, стала благодатним ґрунтом для відновлення путінської пропаганди. Кремль створив для росіян нову «залізну завісу», вже інформаційну.

Я кілька разів намагався перевірити на собі, що росіяни знають про події у Сирії і остаточно зрозумів, що практично нічого. Крім вакууму в свідомість жителів Росії лізуть усілякі «історики», які з подачі Путіна починають пояснювати, що Сирія – ледь не прабатьківщина християнства, що звідти зійшла благодать на Росію, хоча тільки необізнаному не зрозуміло, що сирійське християнство до російського сучасного мракобісся не має жодного стосунку. І взагалі російське позолочене православ'я – з імперської Візантії, тому воно так сподобалося московським царям і князям. Якщо пропаганда буде наполегливо розповідати телеглядачам, що Сирія пригнічується арабами (вибачте за вільність припущення), то росіяни і цьому повірять.​

Історія з висвітленням ситуації в Сирії нагадала подібну ситуацію у зв'язку з війною в Югославії в 90-х року і особливо під час операції НАТО 1999 року. На російських телеканалах була постійна істерика з приводу бомбардувань НАТО, але нічого не говорилось про трагедію в Сребрениці або в Сараєві. Росіяни сприймали ту війну абсолютно однобічно, тільки з позиції диктатора Милошевича і його однодумця Путіна. Схожа ситуація і зараз стосовно Сирії – росіяни ніколи не дізнаються про те, як сім'я аль-Асадів узурпувала владу і як вона застосовувала хімічну зброю проти мирного населення. Росіянам навіть подобається бути на боці тих, на чийому Путін і кремлівська пропаганда.

Можна банально написати, що рано чи пізно у росіян відкриються очі і вони дізнаються правду. Це був би хороший варіант, якби не та обставина, що росіяни в декількох поколіннях виховані в умовах інформаційного вакууму, у них немає бажання шукати інші джерела інформації або аналізувати. Радянська пропаганда виховувала безвольну масу, привчену вірити вождям. Дев'ять років відносної свободи слова при Борисі Єльцині так і не змогли змінити населення, навчити його оцінювати й аналізувати інформацію. Путінська пропаганда знайшла, як писали в радянській пресі, гарячий відгук у серцях росіян, і вони знову поринули у звичну для них атмосферу брехні. Вони будуть покірливо вірити всьому, що їм розкажуть про Сирію. Наше право – знати про це і не вірити російській пропаганді.

Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, викладені у рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Оригінал матеріалу –​ на сайті «Крим.Реалії»

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG