Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 06:14

«Можна вбивати міста без пострілів» – Оксана Забужко


Пошкоджений пам'ятник Леніну в Кривому Розі

Пошкоджений пам'ятник Леніну в Кривому Розі

Оксана Забужко розповіла, зокрема, про декомунізацію в Україні та про роль російських спецслужб у розколі країни

Виконання законів України про декомунізацію, відповідно до яких повинні бути перейменовані сотні міст, населених пунктів, вулиць і площ, місцями нагадує фарс або, як кажуть сьогодні, «тролінг». Наприклад, у Харкові, міським головою якого на виборах знову став Геннадій Кернес, згідно із законом про декомунізацію перейменували кілька районів міста, наприклад, Дзержинський та Фрунзенський. Перший тепер називається Дзержинським не на честь «залізного Фелікса», а на честь його брата, доктора медичних наук, керівника земської лікарні Харківської губернії і доцента кафедри неврології та психіатрії Харківського університету Владислава Дзержинського. Фрунзенський район перейменували у Фрунзенський, але не на честь радянського полководця Михайла Фрунзе, а на честь його сина Тимура. Жовтневий район перейменували в Жовтневий, на честь Дня визволення України від німецько-фашистських окупантів. Схожі випадки є і в багатьох інших українських містах, що викликає протести місцевих активістів Євромайдану, волонтерів і просто людей, які бажають, щоб топоніміка українських міст по-справжньому, а не фіктивно позбувалася радянської спадщини.

Оксана Забужко

Оксана Забужко

За справжню, а не уявну декомунізацію України виступає і Оксана Забужко – письменниця, поетеса, філософ, есеїст, громадський діяч, патріот України, лауреат декількох східноєвропейських літературних премій, обличчя «жіночого» українського письма. Книги Забужко були вилучені з Бібліотеки української літератури в Москві після арешту її директора під час обшуку з метою виявлення «екстремістської літератури». Останній роман, що вийшов російською мовою – «Музей покинутих секретів». Забужко – прихильниця єдиної України. Кілька разів їздила з гуманітарними місіями на схід України. Походить з родини репресованих інтелігентів із Західної України. Спеціально для Радіо Свобода написала статтю стосовно міфу про «Дом Михайла Булгакова» на Андріївському узвозі. Розмова з Оксаною Забужко записувалася в Києві, в кафе на Софійській площі.

– Ваша стаття про відносини письменника Булгакова та архітектора Листовничого обурила освіченого російського обивателя. Чому ця історія для Вас важлива? Ви про неї згадуєте ще в книзі Ваших бесід з Ізою Хруслінською «Український палімпсест». Що Ви хотіли з'ясувати?

– Навіть не з'ясувати, а просто поставити крапку. Обурення утвореного російського обивателя мені абсолютно не зрозуміле. Російська культура взагалі монологічна, вона з великими труднощами пристає на точку зору іншого, її завжди обурює інакшість.

Оксана Забужко у Києві, вересень 2015-го

Оксана Забужко у Києві, вересень 2015-го

– Ви писали, що Булгаков помстився своєму домовласникові, зобразивши його в карикатурному вигляді в «Білій гвардії» ...

– Я писала не зовсім про це, адресатом статті був, в першу чергу, український булгакознавець і ширше – українська русистика, яка випустила нещодавно книгу з дивною назвою. Письменник завжди стоїть на сторожі дискурсу, він за мовою стежить, за промовою. Книжка, видана Музеєм Булгакова, називалася «Дом Булгакова», що абсолютно некоректно з точки зору не тільки культурологічної, а й просто культурної, з погляду історичної достовірності. Більше того, це черговий «потьомкінський» дом. Це тиражування колоніального дискурсу. Василь Листовничий, розстріляний ЧК в 1919 році, архітектор дуже цікавий, будівлі його збереглися, людина, що заслуговує уваги істориків архітектури, істориків Києва, істориків культури, почесний громадянин міста, киянин у декількох поколіннях, з дуже цікавою сімейною історією впродовж XIX століття. З 1919 року він став «неособою», якщо говорити мовою Оруелла. Культурно він досі не реабілітований, не повернений ні в своє місто, ні у свій будинок. Повторюється нав'язливе тиражування мему «Дом Булгакова». Мільйони людей і в Росії, і в Україні продовжують вірити, що Булгакови – це київська сім'я, корінні кияни, «булгаковський Київ» – це їхнє місто тощо. Насправді ж це абсолютно не так, вони із тих, хто «понаїхав» в кінці XIX століття, це історичний факт. Це історія, яку треба починати не з самого Михайла Опанасовича, а з його батька.

«Дом Булгакова» чи «Дім Листовничого», Андріївський узвіз, Київ

«Дом Булгакова» чи «Дім Листовничого», Андріївський узвіз, Київ

Ми говоримо про присутність тут колоніальних навіть не еліт, тому що складно їх назвати елітами, але, так чи інакше, людей, які були представниками колоніальної адміністрації, колоніального дискурсу, на чому і будувалося їхнє благополуччя. Це був соціальний ліфт для Булгакова-батька: приїхати в провінцію на посаду, зрозуміло. І творчість Михайла Опанасовича (мною, до речі, цілком навіть, у певному сенсі, коханого) з цієї точки зору в Росії ніколи не аналізували. Кому ж аналізувати, якщо не нам тут, в Україні, українським булгакознавцям, які можуть зрушити оптику і показати той ракурс, який зсередини монологічного російського дискурсу не побачити і не розгледіти?

Мене цікавило відновлення історичної справедливості

Мене, насамперед, цікавило відновлення історичної справедливості. Так, будинки міста Києва впродовж ХХ століття і до цього втрачали імена своїх споконвічних власників, автохтонів української еліти, української аристократії, української шляхти, так званого малоросійського дворянства, українських бізнесменів, українських підприємців, українських ремісників, які зрештою й вибудували це місто в епоху Реформації, все це наше міське низове бароко. Саме українське «третье сословие» будувало міста. Нинішнє українське громадянське суспільство багато в чому лише своїм існуванням зобов'язане традиції міської самоорганізації, магдебурзьким правом, врешті-решт, яке представляє важливу частину української міської культури. Все це колоніальні політики викреслювали акуратненько, і поверх цього вписували імена нових власників, а у випадку Михайла Опанасовича, на жаль, навіть не власників, а квартирантів. Я можу додати до того, що написано в статті, в режимі радіо ми можемо говорити якісь речі, які залишилися за кадром. Я застала ще старих киян, які пам'ятали Михайла Булгакова студентом медінституту. Запам'ятали так: українофоб був лютий, антисеміт, до речі, теж.

– Несподіваний портрет, можна сказати, страждальця і класика оновленої російської літератури ХХ століття. Оксано, але у Вашій статті справа не тільки в Булгакові ...

– Справа взагалі не в ньому. Мені зовсім не зрозуміло, чому ця стаття могла викликати обурення.

– Це все одно, що Пушкіна критикувати. Приблизно, як Абрам Терц пише книгу про Пушкіна, і починає: який жах, скинули класика з п'єдесталу.

Мій читацький діалог з Булгаковим у статті, звичайно, присутній, але вона не про Булгакова. Вона про те, що власність, у тому числі культурну власність, у тому числі віджату культурну власність і віджату культурну пам'ять треба повертати на місце

– У мене проблеми з п'єдесталами. У мене письменницьке прочитання: ти бачиш людину, ти бачиш особистість за текстом. Як казав, якщо не помиляюся, Волт Вітмен, текст роздягає його автора, завжди. Якщо ви полюбляєте, щоб у вас під час обіду за спиною стояв лакей, то це буде видно у вашому тексті, це справді так. Письменник – професійний читач, він читає рентгеноскопічно, він вичитує в тексті приховані наміри. У цьому сенсі мій читацький діалог з Булгаковим у статті, звичайно, присутній, але вона не про Булгакова. Вона про те, що власність, у тому числі культурну власність, у тому числі віджату культурну власність і віджату культурну пам'ять треба повертати на місце. І кому це робити, як не нашим русистам, в першу чергу.

– Найближчим часом мова буде йти про матеріальну дерадянізацію України, країна буде звільнятися від радянських символів. Від пам'ятників Леніну звільнилися досить давно, а тепер мова піде про дерадянізацію якого рівня?

– Досить давно? Я б сказала, недавно. «Ленінопад» наймасовіший відбувався під час Майдану і протягом минулого року. Ви здивуєтеся, але виявляється, в Києві досі 12 пам'ятників Леніну стоять на різних заводах, дворах, подвір'ях. Адже на кожному підприємстві він стояв. Брали кількістю, масою, що називається. Це питання, яке вирішити складно було. У кожній країні колишнього радянського блоку протягом 90-х це була дуже важлива частина дискурсу: у Польщі, Чехії, країнах Балтії. У нас це все розтяглося, розмазалося на рівні хронічної хвороби. Іноді потрібна хірургія, іноді потрібно терапевтичне лікування, іноді гомеопатичне. А у нас це відбувалося так: де треба різати, там капали з піпетки, і зрештою хвороба тільки заганялася всередину. Безумовно, проблема є. Наскільки я буду в цьому брати участь, не впевнена. Досить багато є кваліфікованих мистецтвознавців, які допоможуть розібратися, розсортувати цю спадщину тощо.

– Питання в тому, що варто було б зберегти, а що потрібно прибирати? Дискусія йде навколо культурних цінностей, пам'ятника Щорсу, наприклад.

– Це виводить нас на розмову про форматування зґвалтованого культурного, в першу чергу, міського простору. Ми зараз з вами сидимо в центрі Києва в кафе, дуже цікаве місце, буде час – пройдіться. Є дуже цікавий маршрут, який треба вміти зчитувати, і ви побачите, яким чином це місто руйнувалося. Тільки в сталінські часи, в 30-і роки в Києві було підірвано більше 300 церков і монастирів. Враховуючи, що кожен з них був опорною точкою в просторі, то можна сказати, що дійсно зазнав краху весь міський ландшафт. Київ до цього сталінського погрому був зовсім іншим. Ми говоримо зазвичай про Голодомор, але Голодомор – це верхівка, найбільш вражаюча і видима, частина айсберга. Насправді це була широкомасштабна ... Євреї говорять: «Катастрофа». Нам теж якийсь термін треба вигадати. Кажуть: погром культури, руйнування, а я кажу: пацифікація, сталінська пацифікація, сталінське замирення України, уявивши себе в 20-і роки хоч і комуністичною, але самостійною і незалежною, а Радянський Союз, який тоді уявлявся подібним до нинішнього Європейського союзу, більш-менш, першою спробою глобалізації. Це наша Веймарська республіка, умовно кажучи, тривала рочків п'ять-шість максимум, і її треба було задушити, придушити, приборкати і позбавити усіх точок внутрішньої резистентності. І це здійснювалося дуже масовано. Тому надзвичайно наївні спроби протягнути путінські ідеологеми щодо того, як було добре в СРСР: їх автори зовсім не уявляють, що в Україні з цього приводу є абсолютно палаюча пам'ять, яка ще не вистигла. Інша справа, що вона далеко не завжди артикулюється, проблеми з промовляння певних речей, про які нас три покоління вчили мовчати, досі залишаються. Плюс спроби заткнути пельку, зокрема інформаційно, досить напрацьовані, це ми вже виходимо в площину сьогоднішньої інформаційної війни. Але всі ці рани залишилися, і зруйноване місто, в яке його після того, як його підірвали, перетворили.

Київ 1918-го

Київ 1918-го

Подивіться, як відрізняються види старого Києва, його пейзажі, від того, у що він перетворився за період тих самих 30-х років, коли можна було вже будувати скрізь і все, що завгодно. Ми сьогодні повертаємося знову до цієї точки. Мені подобається один сюжет з Нельсоном Манделою. Перші слова, які він сказав натовпу, який його зустрічав біля воріт в'язниці: «Як я говорив, коли мене перебили 20 років тому...»

Насправді нас перебили ці самі 80 років тому. Нам доводиться повертатися сьогодні до тих проблем, проектів, запитань, які ставилися в 20-і роки, але були насильно перервані, кляпом в рот і кулею в потилицю. Так, треба повертати Листовничого, його будинок, повертати Києву, за нагоди, його вигляд. Мова йде не про реставрацію, йдеться про реструктуризацію простору, але всі ці речі вписуються в головну проблему: дерадянізація – це не одномоментний акт, це не кампанія, це довгий процес видужування, який, безумовно, триватиме не одне покоління.

– Ми говоримо про дерадянізацію, про деколонізацію. Чи це процеси, які в Україні відбуваються одночасно? Процеси дерадянізації, як Ви помітили, проходили країни Східної (або Центральної) Європи, країни Балтії, а Україна має особливе положення на цій та пострадянській і постколоніальній карті. Чи можна порівнювати досвід нинішньої України з досвідом країн Балтії або Чехії, Болгарії, Польщі тощо, країн центрального європейського блоку?

– Хороше запитання, його можна обговорювати впродовж серії передач і розмов. Частково, так. Може, це смішно прозвучить, але все-таки ми маємо особливе положення, Україна. Пристрасть імперії утримати Україну будь-якою ціною, як у Леніна: втратити Україну – значить втратити голову. Божевільна пристрасть саме до України: кого завгодно можна відпустити, а Україну не можна! Це болюче питання, ця риторика, я давно про це говорила і писала, і дуже рада, що сьогодні це звучить навіть на рівні буденного дискурсу, а не тільки розмов високочолих в Україні.

Наші еліти українські, малоросійські 300 років тому, 400 років тому створили і створювали протягом століть дуже великою мірою Російську імперію, російського монстра

Ми повинні усвідомлювати, що так, безумовно, наші еліти українські, малоросійські 300 років тому, 400 років тому створили і створювали протягом століть дуже великою мірою Російську імперію, російського монстра. Інтелектуально, якщо дивитися на XVII-XVIII століття, вона була продуктом малоросійських еліт. В Україні тоді почалися всі ці розмови про союз з Московією, причому союз з Московією дійсно був затребуваний, тому що війна йшла на два фронти, війна йшла в Польщі і війна йшла з Туреччиною, про це писав ще Драгоманов у XIX столітті. Так, це були завдання насущні для виживання українців як етносу, як політичної нації. Вихід до моря, витіснення польського панування з українських етнічних земель. Вирішення цих завдань поодинці, таке у нас геополітичне положення – на роздоріжжі доріг, цивілізацій, у відкритому просторі. Як казав покійний професор Сергій Кримський, Україна – це єдина цивілізація (Китай не беремо до уваги, вони зі стіною тільки впоралися), яка витримала натиск степу. У відкритому просторі зупинити степ і створити тут міста і аграрну цивілізацію, просто так, грудьми, що називається, – це дійсно серйозна річ. З цими двома фронтами, союз з Московією здавався меншим злом. У цьому союзі виходить, що з кров'ю, з м'ясом, втратами, які ще не прорахували і невідомо, чи можна їх буде колись прорахувати, але обидва ці завдання все-таки були вирішені. Тобто наші еліти працювали 200 років. Всі ці Безбородьки, які при Катерині Другій розповідали, як приборкувати Туреччину і як ділити Польщу, всі ці Феофани Прокоповичі, які ставали ідеологами Петра Першого... Замикаючим цієї 200-річної місії (релігійної, церковної, освітньої, культурноїй, ідеологічної, у ці найтемніші московські Мокшанські болота, де треба місіонерствувати і займатися просвітництвом) біжить ніхто інший, як Микола Васильович Гоголь, останній у цьому ланцюжку, з амбіцією грандіозною, спільним проектом – створити спільну мову для великоросів і малоросів. Зрештою, йому це вдалося, він створив мову нової російської літератури і російську літературу як таку, яка вийшла з «Шинелі» Гоголя, великою мірою. Краще б вона з Пушкіна вийшла, як казав Євген Маланюк, бо в Пушкіні був легкий, сонячний діонісійський початок, а Гоголь, жахнувшись Петербурга і грандіозного «потьомкінського села», вніс до неї місячний аспект, страх перед «мертвими душами». Це не моя версія, Маланюка переказую.

Старий Київ

Старий Київ

Сам концепт, самі терміни «Малоросія», «Великоросія» – це було створено тут, книжниками лаврського кола, львівського тощо. Це наша інтелігенція все придумала, це наші еліти йшли на службу, не для чинів, а були такі, які й для чинів, але це була ідеологічна місія. Про це досить багато написано в українській класиці, ця тема присутня, але вона ніколи з ХIХ століття, а особливо з ХХ, не піднімалася: за радянських часів взяв гору народницький дискурс, синдром малого народу, пригнобленого. Ми не малий народ, аж ніяк. Ми відповідальні, так. Можна говорити про те, що це принесло низку катастроф, принаймні, дві великі катастрофи української цивілізації: це розкозачення катерининської епохи і сталінське розселянення. Я не кажу вже про втрати численні, людські, про втрати в культурі. Цивілізаційно це великі втрати, але точно, що без нас Росії б не було, ми дали їй культурну легітимацію і європейський паспорт. Це зробили наші еліти своїми власними руками. Тільки на початку XIX століття вони виявили, що результат виходить не зовсім той, на який розраховували: вони-то розраховували на мультикультурну імперію і побажали забрати своє назад. Звідси цей проект Кирило-Мефодіївського братства, вже новий проект модерної України, завдяки якому ми маємо сьогодні незалежну Україну. Після ста років боротьби це все той же проект, який був народжений нашими елітами, чиї предки пішли в малоросійське дворянство і виявили, що проект більше не працює. Двісті років тому сказали: все, ми програли. Щось придбали, більше втратили, граємо в іншу гру. Сьогодні у нас відбувається все відразу. Виходить величезне часове звалище, з усім цим треба розбиратися, і розбиратися в дуже швидкому темпі, в режимі 3D, синхронно.

Жити в цей час дуже важко і виснажливо.Так, це війна, в якій люди фізично гинуть на фронті, але все одно це колись скінчиться, ми з усім цим впораємося. Про це буде дуже цікаво почитати

Жити в цей час дуже важко і виснажливо.Так, це війна, в якій люди фізично гинуть на фронті, але все одно це колись скінчиться, ми з усім цим впораємося, дасть Бог, а я вірю, що ми впораємося, про це буде дуже цікаво почитати.

– Чого чекає зараз Україна від письменниці Оксани Забужко, як вважаєте? Чого письменниця, поетеса, філософ, мислитель чекає сама від себе?

Оксана Забужно в березні 2013-го

Оксана Забужно в березні 2013-го

– Україна – це сильно сказано, Україна різна, в Україні теж є люди, які були б щасливі, якби мене не було. Відчуття, що зараз просто «від негараздів усієї землі я йшла змерзлим делегатом», цитуючи російську поетесу. Є неймовірна кількість запитань. Це відчуття гіперзатребуваності не в своєму автентичному письменництві в епоху гібридних воєн зразка ХХI століття, які здійснюються їздою по мізках, в першу чергу, коли треба спочатку створити в умах абсолютно божевільну картину, а потім можна і не обстрілювати – самі помруть. Так, можна вбивати цілі міста без пострілів, цілі країни. Ми вже вступили в епоху таких тоталітаризмів, в епоху таких війн. Це неооруеллівська епоха, це насправді дуже серйозні загрози, які стоять сьогодні перед усім людством. Мозок homo sapiens використовуватимуть все витонченіше і витонченіше. І ось у цю епоху виходить (я не можу сказати, що мені це подобається, аж ніяк) ця форма письменницької затребуваності, яку я відчуваю, починаючи з Майдану, вона є і вона дуже сильна. Те, що Сартр заангажованістю називав, але це сильніше буде: коли людям просто для душевного здоров'я необхідно, щоб хтось професійно називав речі своїми іменами. А це, виходить, одна з найважливіших речей, істотних і важливих письменницьких кваліфікацій, може бути, поетичних, в першу чергу: називання, адамічна функція поезії, надавання імен речам. Пам'ятаєте, коли Бог до Адама привів «усі звірі польові, усі звірі лісові», коротше, всю живність, щоб Адам дав їм імена. І давати імена сьогодні всім цим гадам морським і звірам польовим, всім цим гадам і звірам свідомості і підсвідомості, які погрожують обрушити все людство сьогодні в пекло «самоубиения», структурувати навмисно хаос, який нам накачують, структурувати реальність словом – це письменницьке. У якій формі воно здійснюється: чи виступ, чи запис, починаючи від постів у Facebook і статей колоночного формату, закінчуючи більш серйозними речами, на які за останні півтора року війни часу не було, вже скоро два, – але ці речі життєвонеобхідні сьогодні людям. І продовжиться боротьба, яку буде вести неототалітаризм у Росії чи в інших країнах, Росія тут просто виявилася першим учнем через особливості своєї історії.

Чи не буде Росії, розвалиться Російська Федерація на більш дрібні державні утворення, ця естафета перейде до когось іншого? Вона неодмінно перейде, бо це вірус, який просто так із цивілізації, якщо вже він є, не піде. Ця війна буде тривати проти слова. Це дуже літературна війна, вона буде тривати проти здібності людей читати і розуміти осмислені тексти, проти об'ємного наративу, шляхом зведення об'ємного наративу до плоского, лінійного, до формату площинного кліпового повідомлення на рівні тих же соцмереж. Так, це буде велика війна за книгу, і вона зараз відбувається, триває, і вона триває на цій території, ось тут, у нас, у Києві. Я ніби одна з клітинок цієї війни за книгу, так можна сказати узагальнено.

Оксана Забужко під час виступупу в Києві

Оксана Забужко під час виступупу в Києві

– Ви завжди були прихильником єдиної України, вам не подобалася ідея того, що схід чи захід країни можна відокремити. Як за допомогою слова можна вплинути на ментальність співгромадян? Наприклад, щоб ті, хто живе у Києві чи у Львові, спробували зрозуміти схід не як таких «совків» і «ватників», які відправилися в обійми Росії, а побачили цю проблему більш складно? Або поки військові дії не закінчаться, діалог між сходом України і заходом неможливий? Або взагалі інакше справи йдуть?

– Звичайно, ви зараз теж говорите штампами російської пропаганди. Ви так говорите, ніби у нас насправді якась громадянська війна між сходом і заходом. У нас, вибачте, російська агресія. І в нас війна України проти неї як народу і як суспільства, в першу чергу, тому що, в першу чергу, це була ініціатива українського громадянського суспільства: опір, рішення воювати і чинити опір. А політична еліта (або вся ця так звана «хунта», як вони кажуть), вони довго вичікували, видивлялися, як це повернеться, як карта ляже, здавати, не здавати, всі ці рішення тяглися за рішенням товариства як таким, тому що воно було дійсно потужним і нездоланним. Тут треба віддати їм належне, якусь чуйку політичну вони все-таки проявили. А те, що це технологія, в якій працювали на поділ країни, Боже ти мій, про це ще писати і писати. Коли я постарію і в мене буде багато часу, правда, я не впевнена, часу стає все менше і менше, чорт візьми, коли у мене буде час написати мемуари, тоді у мене є що розповісти на тему, як я з цією технологією стикалася, починаючи із західного боку, в Європі. Все-таки у мене є ще й інша оптика, як у людини, книжки якої перекладені у 20 країнах і в деяких з цих країн є цілком успішним автором у зарубіжному мейнстрімі. Я подорожую, мене перекладають, запрошують, мені доводиться розмовляти з людьми, з медіа, розуміти ситуацію зсередини. Питання, коли Україна розколеться, мені було поставлене вперше в Німеччині в 2006 році двома людьми абсолютно комічного вигляду: якби хтось хотів би зняти карикатурних персонажів зі спецслужб, їх привели б на кастинг, сказали б, що переграють. Саме таких два мужички до мене підійшли стройовим кроком (коли в тебе є досвід, ти розумієш, хто читач, хто не читач, зрозуміло, що вони прийшли на цю зустріч зовсім не тому, що вони прихильниками творчості Оксани Забужко). Вони діловито у мене запитали, коли саме Україна розколеться? Мої німецькі друзі тоді реготали, до болю комічно це виглядало.

2004 рік – це вперше було запущено, пам'ятайте пісню Кобзона? Нікому не треба пояснювати, як кололи – це якраз щодо сходу України. Одна справа – говорити з людьми в Києві чи у Львові, а інша справа – подорожувати. Я багато їздила нашими містами півдня, сходу, ближче до лінії фронту, так багато за останні півроку я ніколи не їздила з виступами. І крик затребуваності звідти, і благання образи: чому ви до нас раніше не приїжджали? А хто ж нас пускав, вибачте. Усі інформаційні посили і цій частині України здійснювалися з метою переконати їх у тому, що це один з російським народ. Маргіналізація України, української культури та української мови. Регіональне телебачення всюди створено. Коли ти приїжджаєш туди за маршрутом Дніпропетровськ – Запоріжжя – Маріуполь – Кривий Ріг – Одеса, починаєш щось розповідати, вони тобі можуть самі розповісти, вони починають кричати: знаємо, знаємо, краще вірші почитайте. Вони тобі показують документи, де ще, виявляється, в 2001 році з'являлися дискурси: українці «фашисти», «хунта», «рятуй «русский мир» і так далі. Газети, що виходили на Луганщині. У 2004 році в травні у місті Запоріжжі відбувся з'їзд під назвою «Три країни – один народ», за участю депутатів російської Державної думи, Глазьєва в тому числі. Все це було маргінально, воно не потрапляло в мейнстрім інформаційний, але йшло підгортання, інформаційне зомбування. Подумайте, яке чудо, що при всьому тому, що робили, розколу не сталося. А з іншого боку, у Західній Україні пояснювали, що «це вони самі, це їхній вибір, вони хочуть у Росію» і так далі. Так, знаходилися корисні ідіоти, які виступали і говорили: якщо вони хочуть до Росії, давайте віддамо Донбас і Крим Росії. Не від великого розуму всі ці речі. Людей дуже легко ловили на амбіції, особливо тих, які стають лідерами, спікерами, письменники в тому числі, їх дуже легко ловити на его. На жаль, такі прецеденти, такі голоси були. Інформаційна війна велася проти України щонайменше від початку 2000-х років, тобто років 15 щільної інформаційної атаки на Україну, інформаційної атаки на Європу, з тим щоб підготувати західну громадську думку до того, що України як такої немає, що її треба розібрати на частини, тому що половина її прозахідна, а половина проросійська.

Цей штамп таки був вбитий в голови західного обивателя, і лише починаючи з Майдану, пішло відіграватися в протилежний бік. Я це чула під час своїх поїздок десятки разів. Що я одна можу проти Russia Today, її пропаганди, яка дуже масована, дуже вірусна, не завжди обраховується? Я не збираюся перекрикувати російську пропаганду, Боже збав, ми в різних вимірах існуємо. Але в чому мій оптимізм? Після всього, що було зроблено з мізками українців, виявилось, що насправді втрати щодо мізків і людських ресурсів у Криму, на Донбасі, в мирних містах теж (як кажуть у тому ж Харкові чи Одесі, у нас повно «вати») ці втрати виявилися все-таки не настільки значні, щоб завалити країну і розтягти її. Адже все було підготовлено, вони дійсно розраховували, що вони увійдуть, і все це звалиться їм на руки, вся країна впаде, як стигле яблуко розвалиться. Туску віддадуть Галичину, Орбану віддадуть Закарпаття, і все буде абсолютно чарівно. І тут виявилося, що не спрацювало. Чому і як не спрацювало, в чому помилка – це нехай розбираються російські спецслужби, підказувати їм навряд чи варто. На насправді, не розберуться, бо це і є таємниця і загадка людської свідомості, духу. Те, що називається «тайна сия велика есть», і в цю таємницю я дійсно вірю. Чому те, що вийшло зробити з більшістю населення в Росії, не вийшло в Україні, домогтися такого ж результату, притому що працювали досить професійно? Ця країна, яка зараз приходить до тями, випрямляється, прокидається, протирає очі, починає розуміти, як її розколювали, що з нею робили, чому вона виявилася здатна до опору? І скільки вона ще зможе тримати цей рівень опору? Це питання, від вирішення яких, від того, які відповіді ми на них дамо, багато в чому залежить, яким буде ХХI століття не тільки для наших країн.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG