Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 15:30

«Світлична повісила в офісі обрис покаліченої у таборі руки свого брата» – Дулерайн


Колишній шеф Нью-йоркського бюро Української редакції Радіо Свобода Юрій Дулерайн розповів про людей, з якими працював, про походження свого псевдоніма

Два центри – у Мюнхені й у Нью-Йорку – Українська редакція Радіо Свобода мала до середини 90-х років. Бюро у Нью-Йорку протягом майже двох десятиліть очолював Юрій Дулерайн, відомий слухачам в ефірі як Василь Шулькевич. Під час свого перебування у Києві у рамках презентації книги «Київські нотатки» Юрій Дулерайн розповів Радіо Свобода про людей, із якими працював, походження свого псевдоніма й чудову українську мову Віктора Некрасова.

Побоювання [розпочинати роботу на Радіо Свобода] були, але не тому, що це – «ворожий голос». Я цей «ворожий голос» чув у Києві, ловив, як міг. Віктор Некрасов, мій добрий приятель, мене завжди просив, щоб я знайшов йому те місце, де можна почути попри «заглушку». Я, як правило, завжди знаходив. У нього був такий портативний «Хітачі».

Я весь час слухав і «Бі-Бі-Сі», і Радіо Свобода, і «Голос Америки». Інших джерел інформації у нас практично не було

Я весь час слухав і «Бі-Бі-Сі», і Радіо Свобода, і «Голос Америки». Інших джерел інформації у нас практично не було. З іноземних газет можна було купити, звичайно, Rudé právo («Червоне право») – чеське комуністичне видання, газету чеської Компартії. Або якусь польську Trybuna Ludu («Народну трибуну»), партійну газетку. З капіталістичних країн – хіба що L'Humanité, газету французької Компартії, яку поціновували дуже високо за те, що там був дуже гарний папір – він годився для туалету. Бо ніхто не знав, що існує така річ, як туалетний папір у рулонах. (сміється)

Я боявся іншого. Були чутки, що там – радянські агенти, КДБ, що там усі – радянські шпигуни. Ніяких там шпигунів не було. Був там один на моїй пам’яті Олег Туманов – у Мюнхені, не в Нью-Йорку. Але так – шпигунів не було. Були якісь залишки зі старої еміграції. І не всі – «чисті», скажемо так. Це у російській редакції.

Чому я пішов в українську редакцію? Як співав Булат Окуджава, «хоть флора там – все та же, да фауна не та». Все-таки фауна в українській редакції була для мене сприятливіша

Чому я пішов в українську редакцію? Як співав Булат Окуджава, «хоть флора там – все та же, да фауна не та». Все-таки фауна в українській редакції була для мене сприятливіша. Насамперед, тому, що босом української редакції там, у Нью-Йорку, був Микола Герус. Чиста, світла, порядна і надзвичайно професійна людина. Добрий, інтелігентний. Він закінчив Нью-йоркський університет, був театральним актором в українському театрі. Він мені ставив голос перед мікрофоном – я раніше ніколи не мав такого досвіду. Тобто я мав досвід перед мікрофоном у Києві, звичайно, але це був зовсім інакший досвід і це був зовсім інакший світ. Тут усе було зовсім інше – тут усе було вільне. Розкутість цінувалася передусім.

Про свій псевдонім

[З тиском через роботу на Радіо Свобода] доводилося стикатися вже пізніше. Це вже було у 1983 році, коли журналі «Новини кіноекрану» надрукував на мене пасквіль, розкрив мій псевдонім. Псевдонім мій був Василь Шулькевич.

Чому Шулькевич? Таким було дівоче прізвище матері моєї дружини Ірини. Це був попівський рід: її дід був священиком при церкві Кам’янець-Подільської тюрми, а якийсь прапрапрадід був дячком, який вчив Шевченка грамоті і лупив його халявою за те, що він ходив [справляти потребу] не на двір, а на горище.

Я взяв псевдонім Шулькевич, щоб натякнути своїй тещі. (сміється) Мене вона дуже не любила за те, що я забрав її Ірину і повіз за океан.

Про що писав попервах

Людей практично не було. [Станом на 1974 рік] був Василь Іванович Гришко. Один із ідеологів українського націоналізму, він писав свої довжелезні і, на мій погляд, понурі статті, де обстоював українську демократію, доводив, що ОУН не вся була пронацистська, що були люди, які були за демократію. Це не було дуже цікаво.

Коли Микола Герус мене прийняв у своєму офісі, він мені сказав: «Юрку, пишіть, що хочете». Уявіть, ви приходите у редакцію, готові брати на себе будь-яке завдання, а вам кажуть: проявляйте ініціативу, пишіть про те, про що ви хочете розповідати.

Раз на тиждень у мене були нариси про Київ – про той Київ, якого немає у путівниках, куди гіди не заводять туристів, і цей Київ – схований, підпільний, демократичний

Я вхопився за це діло і почав серію нарисів «Чи знаєте ви Київ?». То був серпень 1974 року. Бачите, як давно – так довго не всі живуть. (сміється) І я це робив в ефірі живцем протягом кількох місяців. Раз на тиждень у мене були нариси про Київ – про той Київ, якого немає у путівниках, куди гіди не заводять туристів, і цей Київ – схований, підпільний, демократичний, Київ демократичних націоналістів, тих, кого я знав. Мені було дуже приємно працювати.


Потім, щоправда, у мене була неприємність. Миколу Геруса забрали до Мюнхена, де він став шефом всієї редакції. Перед тим, які піти, він прийняв на роботу такого Леоніда Лимана. Це було нещастя мого життя, тому що він був абсолютно непридатний ні до чого, але Герус почувався перед ним чимось зобов’язаним. Щоб ця людина робила щось корисне, я взяв книгу Ричарда Пайпса, великого історика з Гарварду, який написав книгу про Радянський Союз, історію Росії під владою більшовиків, і він перекладав це українською мовою. Це йшло щотижня і це мене рятувало якимось чином. А потім з’явилися люди з Києва.

Про склад Української редакції у Нью-Йорку

Прийшла Ліна Белюц, яка була в ефірі Галиною Мовчан. Ліна, коли прийшла, вся тремтіла, бо це ж – Радіо Свобода, це ж вороги. Вона не була дисиденткою, просто емігрувала разом зі своїм чоловіком. Я їй дав роботу. У неї був дуже приємний голос. Але радянська російська й українська школи – це школи мелодраматичного читання. Вона була актрисою у театрі в Чернівцях, тож це було мелодраматичне читання. Ми її вчили перед мікрофоном бути розкутою, доносити не потужністю голосу, а модуляціями. Це окрема розмова. Ліна – чудова, гарна людина, у нас працювала.

Прийняв я також Льва Зелленгера. Блискучого фельєтоніста і сатирика. Я підозрюю, що він, може, сам у собі не знав цього таланту, поки я не став витягувати з нього розповіді про Тернопіль. Він із західної України, його дід був якимось членом Компартії у західній Україні, сидів за це в радянській тюрмі там – цікаве історичне підґрунтя його родини. І він писав, засновуючись на своєму власному досвіді, про те, що він пережив у Києві, в Тернополі, як він бачить сьогодення радянської України. Але все – під кутом гумору і не дуже в’їдливої, але іронії. Він уміє якось так підходити до свого предмету, що зберігається відчуття поблажливості і доброзичливості.

Потім прийшов Сашко Народецький. Він приїхав із Києва, а сам він – із Боярки. В ефірі він був Олекса Боярко. Він був актор і режисер, пізніше знімався в американському фільмі «Москва на Гудзоні». Сашко Народецький приніс із собою записи, які робив у Ватикані, записував вірші Шевченка. Він почав говорити – і відразу «запахло» радянською артистичною школою. Я сказав, що «кіна не буде», якщо ви хочете працювати так, як працюють люди на Заході, ви мусите змінитися. І він змінився. Він писав, хоч на початках невдало, але у нього був хист і потенціал. Він зрештою виробився і почав працювати добре.

Потім їх усіх забрали до Мюнхена від мене – і Ліну Белюц забрали, і Левка Зелленгера, і Сашу Народецького.

Була у нас також Марта Скорупська. Працювала дуже активно. У неї вимова була своєрідна – вона канадська українка. Марта гостро відчувала себе українкою, демократкою, ми дуже тісно здружилися. Вимова у неї була добра, але не за стандартами підручника вимови перед мікрофоном, скажемо так. Марта Скорупська була у нас до кінця, поки не закрили бюро [у Нью-Йорку] у 1994 році.

Працював позаштатно чудовий письменник Юрій Лавриненко. Він жив у Парижі, і в 30-х роках він там видав книгу «Розстріляне Відродження». Оцей термін, який став класичним, він його вигадав

У мене працював позаштатно чудовий письменник Юрій Лавриненко. Я не думаю, що в Україні його багато хто знає. Він жив у Парижі, і в 30-х роках він там видав книгу «Розстріляне Відродження». Оцей термін, який став класичним, він його вигадав. Це була книга про поетів, прозаїків, драматургів, які загинули від репресій у радянський час.

Гості почали приїздити. Приїздив Борис Рогоза, редактор тодішньої «Літературної України». Він казав – а це було ще до розвалу Радянського Союзу, але коли вже якась горбачовська «перебудова» почалася – що сам нас слухає, що йому дуже подобається. Це – редактор радянської газети. Він просив, щоб ми більше говорили про літературу, про мистецтво тощо.

Приїжджав Микола Руденко – письменник, колишній політв’язень.

Про Надію Світличну

Коли я взяв Надійку на працю, то перше, що вона зробила, – повісила собі на стіну в офісі обрис покаліченої у таборі руки свого брата Івана

[Наприкінці 70-х] почали з’являтися дисиденти з України. Першою треба назвати людину, яку я прийняв на працю і полюбив, як рідну сестру. Це була Надійка Світлична, яка тільки-но відсиділа 4 роки у Пермському концтаборі за правозахисну діяльність, за те, що вона поширювала хроніку поточних подій, за те, що вона допомагала своєму братові Івану Світличному – блискучому українському поетові, теж репресованому. Коли я взяв Надійку на працю, то перше, що вона зробила, – повісила собі на стіну в офісі обрис покаліченої у таборі руки свого брата Івана.

Ми з нею працювали разом. По-перше, я її зустрічав в аеропорту Кеннеді, коли вона приїхала зі Івасиком-немовлям. Українська громада її прийняла. Треба сказати, що всілякі люди були в українській громаді – і демократично налаштовані, і шовіністично налаштовані. Але Надійку, яка була ніби світським уособленням Мадонни з немовлям, – вони зібрали гроші і купили їй хату в Ірвінгтоні, штат Нью-Джерзі.


Надійка працювала без розкладу, з ранку до вечора, тому що їй боліло те, що робилося в Україні, те, що саджали її друзів – таких, наприклад, як Валерій Марченко. Вона була представницею Гельсінської групи за океаном, вона взяла на себе цей обов’язок. Вона писала [про порушення прав людини], робила хроніку з різних джерел (зокрема й із радянських), і писала про те, що робиться за «залізною завісою». У Надійки був природній дар диктора, тому що вона була природня, їй не треба було вироблятися, перероблятися з іншої школи на західну. Вона це прийняла, всмоктала в себе дуже просто й енергійно. І це було так усе натурально, що її голосом можна було просто заслухатися. Ми вдвох робили програму, читали її хроніку, розповідали про речі, які кояться в Україні.

Зокрема про те, що робилося з Гелієм Снегирьовим, видатним українським письменником. Я знав Гелія. Після смерті були видані його книжки. Але не це зробило його ворогом номер один радянської влади, а його звернення, його публіцистичні листи до Брежнєва, до Картера, де він називав Радянський Союз страшною колимагою, яка зверзається з гори, начинена атомною зброєю, що світ мусить розуміти, що треба бути напоготові, що треба знати свого ворога. Брежневу він писав, що не хоче бути громадянином Радянського Союзу, який пригнічує і поневолює український народ. І каже, що, мовляв, ганьба ваш герб, колосся для якого ви купуєте у США, ганьба ваша конституція, на яку ніхто не звертає увагу. Коли його заарештували, слідчі КДБ на Володимирській сказали йому: «Так, наробили ви нам шкоди, Гелію Івановичу». Зрештою вони його замучили і вбили.

Про генерала Григоренка

Генерал Петро Григоренко. Під старість гостро відчув себе українцем. У Москві, говорив російською. А приїхав у Нью-Йорк – і відчув себе українцем

Приїхав генерал Петро Григоренко. Фантастична людина, неймовірна людина. Велетенського зросту лисий дядько. Під старість він гостро відчув себе українцем. Він був російський генерал. Він воював, командував дивізією, викладав в академії Генерального штабу. Він жив у Москві, говорив російською. А приїхав у Нью-Йорк – він прилетів туди з дружиною і двома дітьми – і відчув себе українцем, сказав: «Мене звуть Петро Григоренко». Він почав практикувати українську мову, читав, приходив до нас, я йому допомагав.

У нього взагалі там була цікава історія, коли він приїхав, зустрічали його сотні кореспондентів, з усіх кінців світу. Його випустили лише за тієї умови, що він не робитиме шкоди престижеві Радянського Союзу. І він ухилявся, як міг, від гострих запитань, крутився, як сало на сковорідці, знаєте. Але потім Ден Разер, який був ведучим останніх вістей каналу CBS, запитав його просто в лоба: «Генерале, а чи це правда, що в Радянському Союзі дисидентів, здорових психічно і морально, саджають до психушки?» Генерал помовчав, вагався, а потім не витримав і сказав: «Так, саджають». І його позбавили радянського громадянства.


Про Некрасова в ефірі Радіо Свобода

Ми з Некрасовим були старими друзями. Я до нього прийшов ще наприкінці 1963-го року. Ми подружилися, хоча яка, здавалося б, могла б бути дружба: єдиною позитивною рисою мого характеру, з погляду Некрасова, було те, що я ненавидів режим. Я поїхав [із СРСР], він поїхав наступного року після мене. Але я поїхав сам – бо інакше міг поїхати в інший бік, «у пітьму», замість Європи чи США, тому що я був «на замітці» в органах. Некрасов поїхав 1974 року і відразу зв’язався зі мною.

Некрасов володів українською чудово! Причому це я кажу без знижок

Коли він приїхав у Нью-Йорк вперше, це було десь у 1977 році, приїхав на запрошення нашого радіо. Він і раніше давав інтерв’ю, робив нариси. Коли він приїхав до нас, я йому кажу (я його називав «Віка»): «Віко, ти ж володієш українською!». Некрасов володів українською чудово! Причому це я кажу без знижок. Микола Герус, який був суворим ревнителем українського слова, він би його не допустив, якби Некрасов говорив поганою українською мовою.

Ми з ним сіли перед мікрофоном удвох, без будь-якої підготовки, говорити про що хочеш. Я запитував: «Що ти скажеш про цю Брунгільду, яку поставили над Дніпром?» (маючи на увазі Батьківщину-матір) «Що скажеш про Київ Щербицького, цього українського гауляйтера?» Він говорив про могилу Невідомого солдата, про своїх друзів, яких саджали, зокрема Івана Дзюбу.

Коли він повернувся назад до Парижа, то в Парижі він уже записувався сам у Сьоми Мірського у нашому паризькому центрі. Він там працював, і записувався – я підкреслюю – самотужки, ніхто його не виправляв і все було гаразд. Він говорив про Гелія Снегирьова, про Ваню Дзюбу, про Івана Світличного. На українському полі він був присутній від 1977 року.


Розповідь записала Олена Ремовська

(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG