Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 01:33

Майже всю ніч ми не спали. По телевізору постійно крутили кадри нападу, говорили про перекриття кордонів

(Рубрика «Точка зору»)

Мій перший візит до Парижа припав на день теракту 13 листопада і тиждень після нього. Реакція французів нагадала мені події у лютому 2014-го в Києві. У чомусь дії парижан були подібні до українців, а у чомусь відмінні.

Увечері того трагічного дня ми йшли вулицею в центрі Парижа та почули жахливий жіночий крик. Хтось з перехожих пішов на нього. «Париж велике місто, тут різне буває, особливо в п’ятницю ввечері», – пояснили мені знайомі. Дорогою додому ми дивувались великій кількості поліцейських машин та швидких. Аж поки одній актрисі не задзвонила мама дізнатись, чи все гаразд. І розповіла про теракт.

Майже всю ніч ми не спали. По телевізору постійно крутили кадри нападу, говорили про перекриття кордонів, а французи обговорювали, як запросити до себе людей, які не змогли потрапити додому, бо транспорт у Парижі повністю зупинився. Інші знайомі в цей час сиділи в кафе. Вони плакали і сміялися, вигадуючи, хто і навіщо влаштував ці теракти. Ми з українським колегою одразу припустили, що можливо це Росія намагається розколоти Європу зсередини і відволікти від війни на сході України. І як французи не бояться запрошувати до себе незнайомців, це ж можуть бути терористи.

Наступного ранку ми вийшли на вулицю. Було малолюдно, більшість магазинів зачинена. Але в пекарні була черга за свіжими багетами та круасанами. Ми зайшли на каву у сусіднє кафе. Там теж було багато людей. Було відчуття, що це як на Майдані – страшніше тим, хто дивиться на події по телевізору або в інтернеті, аніж перебувати безпосередньо на місці подій.

Хоча паризька мерія радила не виходити на вулицю, вдень на центральній площі Парижа вже було кількасот людей. Вони приносили квіти, свічки, плакати. На найбільшому, який повісили на підніжжя Статуї Республіки, було від руки написано: «Я маю залишатись людиною». Там же ще залишались написи «Я Шарлі», «не боїмося». З України без проблем прилетіла ще одна артистка. Громадський транспорт вже працював, хоча музеї та інші державні заклади були зачинені.

Наступними днями життя поверталось до звичайного ритму. Першими яскраво засвітились торговельні центри. Реклама нової частини «зоряних війн». Відкрився Лувр та інші популярні культурні установи. Поступово черги стали такими ж великими, як завжди. Охоронці на вході в приміщення просили показати сумки і просили вибачення за клопіт. Знайомі французи обурювались безглуздістю таких перевірок, бо охоронці не могли торкатись чужих речей, були без зброї. Й навіть, якби знайшли людину з поясом шахіда, що б вони зробили?

До місць терактів постійно приходили люди зі свічками, квітами, фотографіями. Атмосфера нагадувала вулицю Інститутську у Києві після Майдану. Всі переважно мовчали та фотографувалися. Інколи хтось починав зі сльозами розповідати про загиблих знайомих чи родичів.

На площі Республіки з кожним днем ставало все більше людей. Теж було безліч квітів, свічок, плакатів. Хтось писав на землі крейдою слова співчуття. Кілька людей співали і розповідали про Ісуса. Більш молодий і численний натовп співав популярні пісні французькою та англійською мовами. Інколи вони пускали «хвилі», як на стадіоні. А найбільше місця займав простір для вільних обіймів. Люди тримали таблички з відповідним написом, інші підходили, обіймали їх та плакали. Мусульманські жінки розповідали журналістам, що вони тікали з рідних домівок саме через таких маніяків, фанатиків і іслам тут ні до чого. Час від часу всі кричали: «Свобода! Рівність! Братерство!» і співали Марсельєзу.

Якось поліція хотіла забрати одного чоловіка арабської зовнішності з натовпу на площі Республіки. Люди почали обурюватися і захищати хлопця. Правоохоронці відступили. В іншій ситуації раптом всі побігли у паніці. Як з’ясувалося потім, хтось почув, як одна жінка закричала, нібито побачивши автомат, інші казали, що хтось кинув петарду.

Телебачення продовжувало накручувати ситуацію. Але на радіо та в соціальних мережах почали жартувати про теракти, політиків та мусульман. Неподалік одного з місць нападу стояв чоловік із зав’язаними очима і табличкою «Я мусульманин, кажуть, що я терорист. Я довіряю вам, а ви довіряєте мені? Обніміть, якщо так». І багато парижан його обіймали.

Частина французів виступає проти введення надзвичайного стану та проти «війни з тероризмом». Вони вважають винними у трагедії французьких урядовців, які створили такі умови в країні, що молоді люди не знаходять собі місця у власній країні. Нагадаю, що більшість підозрюваних у скоєні терактів є громадянами Франції. Кілька людей публічно відмовилась йти на офіційну церемонію поховання у Палаці інвалідів. Батько загиблої 17-річної Лоли Узуня написав відкритий лист французькому уряду, в якому звинуватив керівників Франції у провальній політиці на Близькому Сході та створенні гетто у певних районах країни протягом останніх 40 років.

На вулицях знов стало велелюдно. Знову засвітилась Ейфелева вежа. Вечорами в кафе та театрах було важко знайти вільні місця. «Терористи хочуть нас залякати, змінити наші цінності, спосіб життя. Але не треба боятися, життя продовжується і ми визначаємо як», – спокійно пояснювали мешканці Парижу.

Євген Насадюк – журналіст Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG