Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 04:39

Женевська конвенція. Як судити Росію за воєнні злочини?


Політична карикатура Олексія Кустовського

Політична карикатура Олексія Кустовського

За те, що кримчани сидять без світла, має відповісти окупант, як і за злочини, скоєні проти цивільного населення в Криму

(Рубрика «Точка зору»)

Суперечка довкола морального аспекту відключення Криму від електроенергії чомусь залишає в стороні один важливий чинник. Мова про Женевську конвенцію 1949 року, серед підписантів якої зазначена, зокрема, і Росія. Документ під назвою «Про захист цивільного населення під час війни» окремим розділом регламентує дії окупантів на захопленій території, їхнє ставлення до місцевого населення тощо. Незалежно від того, як буде вирішене надалі саме енергетичне питання, Росія мусить відповісти за злочини, скоєні нею на території Криму.

Буква закону

Статті 55-60 Женевської конвенції від 1949 року перераховують той життєвий мінімум, яка мусить забезпечити держава-окупант: продукти і предмети гігієни, санітарні матеріали і все необхідне для відправлення релігійних служб. Держава-окупант має взяти під свій захист дитячі заклади і лікарні, прийняти гуманітарну допомогу ззовні, не намагаючись скоригувати її призначення.

Безперебійне постачання електроенергії прямо не вписане в обов’язки окупанта, проте дух і літера Женевської конвенції говорить про одне: всеохопний, повномасштабний захист прав цивільного населення має бути гарантований і забезпечений за всяку ціну. «Якщо постачання для всього населення окупованої території або її частини є недостатнім, держава-окупант повинна погодитися на заходи з надання допомоги населенню і повинна сприяти здійсненню цих заходів всіма наявними в її розпорядженні способами», – говорить стаття 59-та.

Отож, підсумуємо: Росія є державою-окупантом, котра анексувала український півострів Крим в березні 2014 року. З цього моменту вона взяла на себе зобов’язання щодо забезпечення населення Криму всім необхідним. В тому числі, й електроенергією. Для реалізації цього зобов’язання Росія мала майже рік і вісім місяців, проте не здійснила жодного кроку задля підтримання потреб анексованої території на належному рівні. Якщо вона не здатна забезпечити ці потреби сама, її обов’язком є звернення до третьої сторони або відмова від захоплених земель.

Іншими словами, ставши окупантом, Росія отримала не тільки територію, на яку вона здійснила інтервенцію, а ще й відповідальність за збереження цієї території та її населення. Те, що Росія не хоче або не може впоратися з цим завданням, не є проблемою України.

«Русский мир» і всі його принади

А тим часом, якщо абстрагуватися від електроенергії, державі-окупанту, що взяла під свою владу Кримський півострів, можна закинути значно вагоміші злочини. Це – переслідування кримських татар, незаконні арешти та обшуки, викрадення людей, вбивства та замахи на вбивство, а також – як підсумок – понад 10 тисяч біженців тільки серед представників цієї етнічної групи.

«Жорстка дискримінація і беззаконня щодо кримських татар, особливо, викрадення і вбивства молодих людей, примусові заклики молоді до вступу в армію з перспективою відправлення на війну зі своїми братами-українцями, повна відсутність демократичних свобод і відсутність будь-яких перспектив для молодих людей в окупованому Криму змушує багатьох знову покидати свою батьківщину і переселятися на материкову частину України», – зазначає колишній голова Меджлісу кримських татар Мустафа Джемілєв. Його наступник Рефат Чубаров заявляє про «новий варіант геноциду», який змушені переживати кримські татари.

Між тим зрозуміло, що Женевська конвенція забороняє жорстоке поводження з цивільним населенням захопленої країни, а тим паче – його винищення. Щодо примусової служби в армії, то статтею 51 накладено табу на схиляння населення окупованої території до участі у збройних силах окупанта.

Окрім замахів на людські життя, Росії можна (і необхідно) інкримінувати інші злочини. Заволодіння чужим майном на анексованій території, фальсифікація виборів, утиски прав і свобод журналістів, масове винищення вільної преси, зокрема, закриття медіахолдингу АТР, позбавлення ліцензій десятка кримських ЗМІ, які були змушені припинити існування.

«Всякі заходи, спрямовані на те, щоб викликати безробіття або обмежити можливість роботи для трудящих на окупованій території з метою змусити їх працювати на державу-окупанта, забороняються», – говорить 52-а стаття Конвенції. Тоді як 54-а стаття не дозволяє застосовувати санкції до посадових осіб, якщо ті відмовляються від колаборації з ворогом.

Окремим рядком слід згадати й злочини в царині свободи совісті – наслідком вторгнення Росії до Криму стало те, що з 1400 релігійних громад, які мали реєстрацію, лише 11 отримали можливість переоформити її після 2014 року. Тоді як «духовна допомога служителям культу» є прямим обов’язком країни-окупанта згідно з 58-ю статтею Женевської конвенції.

Злочин і кара

Після всього сказаного постає закономірне питання: якою є міра відповідальності за порушення Женевської конвенції, і чи існує практична можливість притягнути Росію до суду? Відповіддю є і «так», і «ні». Кожна сторона, яка не дотримується Конвенції, проголошується військовим злочинцем та несе покарання за злочини проти людства.

Із 2002 року рішення щодо військових злочинів виносить Міжнародний кримінальний суд, заснований на основі Римського статуту 1998 року. Проте, річ у тім, що низка країн, а серед них і Росія, не підписали договір про його визнання. Крім цього, Російська Федерація досі не ратифікувала підписаний нею в 2000 році Римський статут. Щодо України, то вона підписала договір, але не ратифікувала Статут. Але юрисдикцію Міжнародного кримінального суду Україна визнає.

Одностайності всередині української керівної верхівки щодо ратифікації Римського статуту, на жаль, немає. РНБО виступає проти ратифікації, вважаючи, що це слід робити або синхронно з Росією, або ж не робити зовсім. Логіка тут така: у 2008-му Грузія ратифікувала Римський статут, а Росія – ні. Грузія, таким чином, добровільно стала фігурантом можливих судових процесів, які не забарилися. Адже і по цей час Міжнародий суд у Гаазі приймає позови від громадян, котрі отримали громадянство у Південній Осетії і претендують на відшкодування збитків від дій грузинської влади.

Ситуація парадоксальна, але це факт: саме Росія, яка напала на Грузію, виступає її обвинувачем. Подати зустрічні позови Грузія не може, ініціювати розслідування скоєних Росією злочинів не може також, адже Росія не є підписантом Римського статуту. Відтак частині українських чиновників не хочеться, аби подібна історія повторювалась.

Проте існує також і альтернативна точка зору. Вона полягає в тому, що, по-перше, підписуючи Угоду про асоціацію з ЄС, ми взяли на себе зобов’язання, зокрема, й щодо ратифікації Римського статуту. Крім того (і це вже по-друге), важливо створити механізм, який дозволить переслідувати російських злочинців. Враховуючи «специфіку» цієї держави, така можливість стане у нагоді ще не раз.

Хай там як, а риску під цією дискусією підвела Верховна Рада, яка ухвалила заяву до Міжнародного кримінального суду (МКС) щодо визнання його юрисдикції. Де-факто це означає, що Україна дозволяє МКС виступати у ролі третейського судді, визнає правомочність його ухвал тощо. Ця новація, щоправда, іще ніяк не відображена у Конституції України, і довкола цього моменту розгортається окрема дискусія, заглиблюватися в яку я, тим не менш, зараз не стану.

Отож, щоб остаточно розв’язати, в тому числі, й енергетичне питання, Україні слід привести своє законодавство у відповідність до підписаних нею міжнародних договорів, а відтак, апелюючи до положень Женевської конвенції та можливостей, які надає МКС, вимагати оцінку діям Росії. Тільки так можна припинити будь-які спекуляції щодо цієї проблеми.

Михайло Поживанов – голова Фонду муніципальних реформ «Магдебурзьке право», народний депутат України 4-х скликань

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG