Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 04:41

Ненависть – поганий порадник

Образ здорованя, який гордо походжає вулицею з повною впевненістю у своїй силі та безкарності, але раптом падає, послизнувшись на банановій шкірці, – класика комічного мистецтва. Але ж будь-який образ запозичений з життя, чи не так?

Наприкінці 80-х років я познайомився з Ібрагімом Руговою, лідером косовських албанців. Я був просто зачарований цією особистістю й назавжди запам'ятав наші зустрічі й розмови. Ругова був чудовою людиною, справжнім європейським інтелектуалом. Він був упевнений, що албанці мають опиратися прагненню режиму Слободана Мілошевича позбавити їх навіть залишків автономії у складі Сербії, але був прихильником ненасильницького спротиву. Ругова був видатним організатором. Він фактично створив у Косово паралельну державу, ніяк не пов'язану з владою Бєлграда. Але при цьому сербські силовики залишалися господарями на вулицях Приштини та інших косовських міст, людей заарештовували або просто викрадали, шовіністична пропаганда процвітала... Чи варто дивуватись, що косовська албанська молодь поважала Ругову, проте була впевнена в архаїчності методів «балканського Ганді». Так з'явилась Армія звільнення Косово і почалася справжнісінька війна.

І що Мілошевич? Замість того, щоб знайти спільну мову з Руговою, він із готовністю втягнувся у кривавий конфлікт і вирішив вигнати албанців із Косово. Далі все відомо: операція НАТО, повернення албанців, крах Мілошевича і його безславна смерть у Гаазі, незалежність Косово й боротьба косовських сербів за автономію анклавів, в яких зосередилася меншість населення краю. Та й ще – незалежність Чорногорії і остаточне зникнення Югославії з політичної карти світу. Сьогодні Сербія не має навіть виходу до моря. Ось вам і бананова шкірка.

​Може виникнути питання: чому Мілошевіч, який знайшов у собі сили відступитись від Хорватії і вирішити питання Боснії, виявився таким ідіотом у питанні Косова? А тому що Косово було «його Кримом», сакральним місцем, з якого почався зліт диктатора. І ще один мотив – він просто ненавидів албанців. А ненависть – поганий порадник.

Коли я спілкуюсь із Мустафою Джемілєвим, я завжди згадую про Ібрагіма Ругову. Лідер кримських татар дуже нагадує мені лідера косовських албанців. Джемілєв присвятив своє життя поверненню кримських татар на батьківщину. І він завжди діяв розумними політичними методами. У ситуації, коли Крим був частиною України, ці методи були цілком виправдані. Але російський режим – та ще й шовініст Аксьонов, який опинився на чолі окупаційної адміністрації – взагалі не розуміють, що таке діалог. Путін намагався поспілкуватись із Джемілєвим напередодні анексії Криму – але вже зрозуміло, що він просто розраховував його обдурити. Пересічний неосвічений чекіст, який насилу дослужився до підполковника – обдурити дисидента, справою якого займався особисто Андропов. Смішно! Але Путін дуже сміливий.

Утім, в одному він не помилився. Джемілєв, як був, так і залишився лідером політичного процесу, символом національного представництва кримських татар. Це представництво продовжувало функціонувати, але на сусідніх вулицях російські силовики вже встановлювали диктатуру тупості – заарештовували, репресували, забороняли в'їзд. І чому потрібно дивуватися, що серед кримських татар знайшлися люди, які зрозуміли, що одними політичними методами цього безумства не зупинити. І які хочуть забрати півострів навіть не в окупантів – вони хочуть забрати його у колоністів. Тому що люди, які не думають про майбутнє землі, на якій живуть, які не здатні прорахувати наслідки своїх дій для себе і для Криму – пересічні колоністи, скільки б років тому вони не приїхали до Криму.

​Може виникнути питання: чому Путін, який зміг домовитися з чеченськими кланами, який погодився з фактичною незалежністю не тільки Чечні, але й таких республік, як Татарстан чи Башкирія, не зрозумів необхідності знайти компроміс із кримськими татарами? А тому, що його коник – сакральний «російський Крим», в якому немає місця справжньому півострову з його корінними народами, а є місце тільки для шовіністичного міфу. І ще один мотив – ненависть. Ненависть, можливо, не Путіна – але точно його гауляйтера Аксьонова. А ненависть – поганий порадник.

Я зовсім не буду стверджувати, що в результаті процесів, що почались після радикалізації ситуації в Криму, Путін і Аксьонов опиняться в Гаазі, Росія змушена буде погодитися з незалежністю цілої низки національних республік. І вже тим більше я не стверджую, що Росія втратить вихід до моря – вихід до моря я Путіну гарантую.

Але свою бананову шкірку він уже знайшов.

Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал матеріалу – на сайті «Крим. Реалії»

  • 16x9 Image

    Віталій Портников

    Співпрацює з Радіо Свобода з 1991 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG