Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 22:55

Не випадково Путін демонстративно розпочав анексію Криму й Севастополя саме під час Сочинської Олімпіади

(Рубрика «Точка зору»)

Політична поведінка Володимира Путіна з моменту перетворення його на публічного політика характеризується кількома головними рисами. Перша – свідоме, демонстративне і викличне наслідування стилю діяльності знаних диктаторів ХХ століття. Друга – постійне намагання тим чи іншим способом принизити лідерів і народи інших держав, у тому числі й дружніх до Росії. Третя – намагання реалізувати марення та комплекси підлітка з пітерської підворітні, які муляли йому впродовж кількох десятиліть нудної, а нерідко і принизливої роботи зі «стукачами» у Східній Німеччині в ролі офіцера КҐБ середньої ланки та носієм валізки з документами при мері Пітера Собчакові.

Усе це зав’язане в один клубок, через який «червоною ниткою» проходить прагнення не просто зробити Росію одним із провідних гравців на світовій арені, як нерідко інтерпретують діяльність Путіна, а самому особисто стати таким гравцем, використавши росіян як живу підпорку власної величі. Якщо у самодержців Російської імперії завжди була надмета – передати у спадок ще потужнішу державу, якщо радянські генсеки намагалися поширити у світі ідеї комунізму і розсунути межі «соціалістичної співдружності», то нинішній «кремлівський чекіст» працює не на ідею чи на Вічність – він працює на себе.

У цьому якраз і полягає головна загроза Urbi et Orbi, світу та самій Росії.

Принизити всіх, ствердити себе

З самого початку свого правління Путін грав як на стереотипах і забобонах масових категорій росіян (імперська велич, радянські здобутки, реальні та – більшою частиною – уявні, незрівнянна російська культура тощо), так і на різних формах русофільства (аж до схиляння перед російським комунізмом) значної частини західної інтелектуальної спільноти й політикуму. Ніяких особливих зусиль для цього докладати не доводилося; йшлося про речі, давно добре відомі та проаналізовані ще в дослідницьких центрах КҐБ СРСР. І при цьому вочевидь особливу насолоду головному «кремлівському чекісту» давало збиткування з усіх, з кого було тільки можна. Одним із перший його демонстративних кроків у цьому плані стало повернення гімну СРСР із ледь модифікованими словами. «У дівоцтві» цей гімн звався «Пісня про партію більшовиків», і, крім апеляції до великодержавного російського плебсу, така реінкарнація сталінського гімну вочевидь мала на меті насолити екс-президенту Єльцину, який був проти цього кроку. Ну, а змусити західних лідерів стояти струнко під сталінський гімн – хіба це не кайф?

Крім того, перше десятиліття свого перебування при владі Путін відверто копіював Муссоліні. Той також полюбляв їздити верхи, гасати на мотоциклі, стояти біля штурвалу бойового корабля, пілотувати нові літаки та кататися на гірських лижах в Альпах. Й оголеним торсом дуче постійно хизувався. Тільки ж «накачав» його італійський диктатор не у спортзалі, а в молоді роки, працюючи каменярем на будівництві доріг. І авто водив не просто так, а насправді випробовуючи нові моделі… А от разом зі стерхами не літав, за амфорами не пірнав, тигрів не мітив – це вже «художня самодіяльність» Путіна, який вочевидь занудьгував у ролі «альфа-самця». Проте що цікаво: весь світ, крім шопти інтелектуалів, мовчки проковтнув цю стилістику, і при цьому російського президента високочолі політологи звали то «уособленням нової хвилі соціал-демократії», то «реформатором-еволюціоністом», то «відкритим назустріч світу лідером нової Росії». Звісно, серед цих аналітиків вистачало добре підгодованих персонажів, але й «корисні ідіоти» були також.

Київ, 27 жовтня 2010 року

Київ, 27 жовтня 2010 року

Іншим неабияким успіхом у знущанні з демократичного світу стало 9 травня 2005 року, коли на річницю завершення Другої світової війни у Європі чимало лідерів Заходу приїхало до Москви – туди, де ця війна планувалася й розпалювалася. Так, у силу конфлікту двох червонопрапорних диктаторів СРСР виступив на боці антигітлерівської коаліції, але ж перед цим загарбання нацистами значної частини Європи стало прямим наслідком союзу Гітлера і Сталіна. Схоже, лише зажерливість Сталіна, який хотів згоди Гітлера на встановлення радянського контролю за Балканами, Чорноморськими протоками, Іраном та Іраком (тобто за нафтою), стала на заваді приєднанню СРСР до вісі «Берлін-Рим-Токіо», про що велися переговори восени 1940 року. Але Путіну вдалося змусити Захід забути це, водночас запустивши потужну пропагандистську «машину зневаги», згідно з якою СРСР начебто самотужки «зламав хребет фашистському звірові», тоді як західні союзники тільки робили вигляд, що воюють з нацистами…

А згадаймо саміт НАТО в Бухаресті у 2008 році, де Путін розказував усілякі нісенітниці про Україну – мовляв, такої країни не було і бути не може, і просто-таки світився від щастя, коли лідери Заходу не знали, що відповісти…

Марнославний і небезпечний

На початку свого третього президентського терміну Путін потішив чи не всі свої задавнені комплекси та випробував усі принади, які давав йому статус «національного лідера». Що далі? Економічні проблеми як такі його ніколи не цікавили; запас міцності, створений на початку 2000-х зусиллями таких реформаторів, як Касьянов і Кудрін, давав змогу якийсь час ігнорувати нездатність економіки до новацій. Росія фактично була віддана на відкуп наближеним до Путіна персонажам із чекістсько-олігархічних груп, а надвисокі світові ціни на нафту та газ, здавалося, гарантували безбідне майбутнє. Що б таке зробити, чим ще потрясти світ і розвіяти нудьгу? І Путін змінює свій стиль – він стає, за влучною характеристикою московського історика Бориса Соколова, «Гітлером і Сталіним в одному флаконі».

А це означало війну (куди більшого масштабу, ніж грузинська 2000-го), це означало прямі територіальні анексії, це означало відвертий переділ Європи.

Не випадково Путін демонстративно розпочав анексію Криму й Севастополя саме під час Сочинської Олімпіади, щоб іще раз принизити Захід, який «верховний стерх» Росії, схоже, вважав збіговиськом політичних нікчем і нездар. Але він помилився. І помилявся з самого початку.

Москва, 16 квітня 2015 року

Москва, 16 квітня 2015 року

Захід далеко не такий однорідний, як це уявили собі Путін і його команда. Не всі з самого початку путінського правління були в захваті від нього, скільки б мільярдів Кремль і Луб’янка не витрачали на підкуп західних політиків і журналістів. Наразі політичними союзниками Путіна у Європі залишилися хіба що неонацисти та неосталіністи (цілком логічний альянс прихильників тоталітарних ідеологій, які вбачають у Путіні ледь не месію). А серйозні дослідники на замовлення урядових структур західних держав почали, нарешті, проводити дослідження психічного стану глави російської держави, виявляючи у нього то «форму аутизму», то «синдром Аспергера», то «загальмованість розвитку в дитинстві», а то й параною (як-от у Сталіна…).

Іншими словами, виникла й усталилася межа реалізації путінських забаганок.

А тут ще й ціни на нафту впали…

Що далі? Чи змириться Путін із цією ситуацією, залишившись «месією для обраних», чи в ім’я ствердження власної величі (і щоб розвіяти «велику нудьгу») спробує піти ва-банк, тим самим ставлячи світ на межу катастрофи?

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG