Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 20:00

Чому ми так багато знаємо про ворогів і так мало про героїв?


Плакат Юрія Неросліка

Плакат Юрія Неросліка

Чи може у свідомості українців існувати героїчна українська армія без солдат-героїв і офіцерів-героїв?

(Рубрика «Точка зору»)

Є один простір, з якого нам ніяк не вибратись, де б ми не жили. Цей простір називається інформаційним. Багатьом з нас вдається не дивитися телевізор, не читати газет, не слухати радіо. Але варто відбутися чомусь важливому з нашої точки зору, і все – ми шукаємо інформацію, щоб дізнатися, як можна більше, щоб зрозуміти чи просто вгамувати свою цікавість, щоб опинитися в змозі обговорювати цю тему з друзями та колегами і, найголовніше, утвердитися в своїй думці з цього питання.

Звичайно, в нинішній час і телевізор, і радіо, і газети може легко замінити інтернет, і багато хто з нас із будь-якому питання забираються в надра мережі і витягують звідти інформацію, аргументи, події та тлумачення подій. Деякі довіряють всім джерелам, інші, обпікшись на інформації, отриманої з невідомих сайтів або зі сторінок ФБ, вибирають для подальшого втамування спраги інформаційних знань тільки джерела, що заслуговують довіри. Інші, самі того не усвідомлюючи, вибирають ті джерела, включаючи і телеканали, які підтверджують думки і переконання кінцевого одержувача інформації. Таким чином всі ми стаємо, хочемо того, чи не хочемо – і передавачами інформації, і її джерелами, і, звичайно, її споживачами. Але мова тут піде не про здатність кожного з нас бути інформатором-тлумачем усього, що відбувається в нашій країні і в усьому світі, а про вплив на нашу свідомість тих особистостей та інституцій, які займаються інформацією професійно і тим самим формують громадську думку.

Україна вже два роки живе в стані нервового пошуку і такого ж нервового споживання інформації. Цю жагу інформації, бажання дізнатися новини або отримати підтвердження своїм власним думкам добре розуміють редактори газет і телеканалів, адміністратори новинних сайтів. Тому вони з радістю підіграють нашій цікавості, вивішуючи такі радикальні і часто далекі від контенту заголовки, що людина відразу внутрішньо вигукує: «А! Ось воно!» і поспішає відкрити запропоновану новину. Військові дії в країні ще більше підштовхнули мас-медіа до пошуків героїв і антигероїв новинних подій.

Крим і Донбас. Герої і антигерої

Всі з нас, хто стежив за окупацією Росією Криму в лютому-березні 2014 року, відразу згадають історію полковника Юлія Мамчура, що сміливо і без зброї з українським прапором в руках і зі своїми солдатами зайшов на територію українського аеропорту Бельбек, на той час вже практично захопленого російською армією. Ця картинка і історія були настільки ефективні і зрозумілі, що автоматично стали класичним прикладом героїзму. Таким цей випадок і залишиться в підручниках історії і в пам’яті. Було ще кілька схожих випадків героїзму українських військових у Криму. У той же час за весь час анексії Криму не було виведено жодного образу ворога! Ворог був безликий, анонімний, без шевронів і погонів – просто «зелений чоловічок». От і вийшло, що хоч і програли в цій ситуації українські герої, але програли героїчно і запам’яталися саме своїм героїзмом. А «славу» анонімних «зелених чоловічків» привласнив собі Володимир Путін, ставши по-суті і де факто головним ворогом у битві за Крим.

Коли ж почалася Донбаська драма, поведінка українських медіа раптом змінилася і вони, немов схаменувшись, почали наввипередки створювати образ ворога, вибудовуючи його з реальних персонажів сепаратистського і «русского» світів, конкретизуючи його і доводячи його до карикатури. Багато антигероїв цього часу дійсно самі по собі були карикатурні, але, звичайно, не всі.

Українські ж герої подій у Донбасі стали відомими українцям більше завдяки YouTube, через який вони самі розповідали про свої реальні і не зовсім реальні подвиги. Відразу самовисунулися в медійний простір «герой війни», депутат Олег Ляшко, комбат Семен Семенченко і кілька волонтерів. Природно, що і командир «Правого сектора» Дмитро Ярош одразу увійшов до лав українських медійних героїв. Але на цьому, можна сказати, проникнення нових особистостей на медійну дошку пошани зупинилося, а до деяких із «вивішених» раптом з’явилося чимало запитань від тих же українських журналістів.

Йшли бої, українські солдати і добровольці гинули, захищаючи Україну, а нам від мас-медіа діставалися або списки загиблих без їхніх історій, без героїзації їхньої боротьби і подвигів, або просто доповіді про кількість 200-х і 300-х. Замість цього нам розповідали про життя і хобі Гіркіна (Стрєлкова), про весілля і багатоженство «Мотороли» і про його біографію, про пригоди «Гіві», про отамана Козіцина, про «Лешего», про «Бетмена» (Бєднова), про отамана Мозгового, про «Беса» (Безлера). Результат цього медійного перекосу я відчув на собі, коли в розмові з іноземними журналістами зміг назвати пару волонтерів і не зміг розповісти про конкретні подвиги конкретних військових і добровольців. У пам’яті збереглися тільки знакові місця боїв: Іловайськ, аеропорт, Дебальцеве. Вийшло, що конкретним й іноді карикатурним ворогам – представникам сепаратистського і «русского» світів протистоїть безлика армія солдатів і волонтерів. Немов зворотне відображення ситуації в Криму, коли конкретним українським героям протистояла армія безіменних «зелених чоловічків». Чи може у свідомості українців існувати героїчна українська армія без солдат-героїв і офіцерів-героїв? Мені здається що ні. Поки ж, завдяки нашим українським мас-медіа ми більше знаємо про ворогів Української держави, ніж про її захисників і героїв.

Андрій Курков – письменник, журналіст, кіносценарист

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG