Доступність посилання

logo-print
02 грудня 2016, Київ 20:12

Путінізм-медведизм – суміш чекізму, православ'я, бандитизму, окультизму


Політична карикатура

Політична карикатура

«Путінізм-медведізм – не ідеологія, це психіатричне захворювання»

(Рубрика «Точка зору»)

Наприкінці 80-х років мене занесло в Челябінськ, велике уральське місто в Росії, пов'язане з військовою промисловістю та іншим виробництвом, яке поставило населення міста в особливий статус. Я знав, що мої знайомі жили в цьому місті в достатку і за радянськими мірками цілком забезпечено. До середини 80-х років з магазинів стали зникати звичні продукти, поступово найпопулярнішими словами в лексиконі радянських людей стали «дефіцит», «дістати», «блат», «спецмагазин». В останньому ще були продукти – для номенклатури. У челябінському гастрономі №1 на проспекті Леніна, крім баночок із майонезом і кількою в томаті, більше нічого не було. Величезні вітрини були стерильно чистими, як помисли перших більшовиків.

Щоб зрозуміти, що сталося з продуктовим кошиком радянського споживача, досить почитати про те, з чого почався дефіцит. Після приходу до влади дорогого Леоніда Ілліча Брежнєва, СРСР періодично воював у різних заморських країнах, посилаючи туди танки, літаки й обмежені контингенти «військових фахівців». Цинкові труни приходили, але не так багато – родичі раділи, якщо батьки, сини і внуки поверталися живими, або отримували пристойні пенсії, якщо гинули. Про ті подвиги було мало відомо – ними не хвалилися, але після відряджень офіцери приїжджали додому на новеньких «волгах», а дружини хвалилися дефіцитними обновками. У 1979 році Політбюро ЦК КПРС вирішив згадати про те, що заповідав товариш Ленін – про «світову пожежу», і рушили до Афганістану.

До того часу в афганській столиці періодично, як це прийнято у комуністів, відбувалися палацові перевороти: Кабульська номенклатура билася за дармову радянську допомогу, і у вересні 1979 року Хафізулла Амін вбив свого колегу Нор Мухаммада Таракі. Кремль не те щоб любив Таракі, але використовував вбивство як привід для «інтернаціональної допомоги», як радянською мовою тоді називалася окупація. Десант радянського спецназу захопив палац Аміна, роззброїв охорону і прибив господаря, який живим радянським керівникам не був потрібний. На його місце з Душанбе був терміново доставлений Бабрак Кармаль, здається, так і не протверезілий після чергової пиятики в таджицьких ресторанах. До нового 1980 року прибули перші частини «обмеженого контингенту» радянських військ, через кілька місяців їх чисельність становила близько 120 тисяч солдатів і офіцерів 40-ї армії збройних сил СРСР, а також співробітники КДБ. На озброєнні «обмеженого контингенту» були 672 танки, 1594 БМП, 2862 БТРи, 2136 гармат і мінометів, 326 вертольотів, 160 бойових і транспортних літаків, 18 тисяч 153 автомобілі. Частини розміщувалися в 25 гарнізонах, в яких було 45 житлових військових містечок.

Ніякі вмовляння Радянського Союзу, ніякі протести світової громадськості або міжнародних організацій ні до чого не приводили: кремлівські старці стояли на своєму – «ми рятуємо афганську демократію». Звичайно, Кремль не говорив про те, скільки мільйонів афганців були змушені тікати з країни, за 9 років військових дій були вбиті більше 1,5 мільйона осіб, зруйнована вся інфраструктура. Натомість СРСР будував містечка та мікрорайони, в яких жили афганці, які працювали на прорадянський маріонетковий режим, але вся країна методично руйнувалася авіацією та артилерією. За постріл з кишлаку – знищувався весь кишлак, за участь у русі моджахедів – родичі зазнавали репресій і позасудових страт. Спротив зростав щодня, і через дев'ять років радянська армія змушена була ганебно тікати з Афганістану, в 1989 році. А через два роки зник і Радянський Союз.

Захід і передусім США втомилися вмовляти Кремль вивести війська і припинити вбивати афганців заради купки кабульської номенклатури – Бабрака Кармаля, який поступово спивається, і Мохаммада Наджібулли, який прийшов у 1986 році йому на зміну. Москва продовжувала витрачати величезні гроші на окупацію, шаленіючи від дармових нафтодоларів. На підтримку кабульського уряду з бюджету СРСР щорічно витрачалося 800 мільйонів доларів США. На утримання 40-ї армії і ведення бойових дій із бюджету СРСР щорічно витрачалося від 3 до 8,2 мільярдів доларів США. Єдиною можливістю зупинити війну стали санкції. СРСР і так був за «залізною завісою», спорудженою Леніним у 1919 році, але без американської допомоги не обходився, а жалісливий Вашингтон допомагав голодуючим у 20-х і 30-х роках, озброєнням і продовольством під час Другої світової війни. Тепер США вирішив покарати Кремль серйозними санкціями, почавши переговори з країнами-виробниками нафти.

На початку 80-х років світові ціни були у межах 21,59 – 31,77 доларів за барель. До середини 80-х років вдалося знизити ціни до 12,51 в 1986 році, і наступні роки, аж до виведення радянських військ ціни коливалися не вище 15,86 доларів за барель. Зростання цін почалося тільки в 2000 році, від чого вже очманів Путін. Дармові гроші текли в компанії, контрольовані друзями та соратниками Путіна. Як і шанувальники марксизму-ленінізму, нові кремлівські жителі теж хотіли не розвивати власну країну, не покращувати соціальне життя людей похилого віку, не будувати нові школи та університети, мости і дороги, а – воювати. Тепер у країні був путінізм-медведизм – дивна ідеологія, суміш чекізму, православ'я, бандитизму, окультизму і вигаданої історії «великої країни», якої ніколи не було, але як у казці про Буратіно – про неї мріяли. Путін, швидше за все, теж пишався – він бачив себе вождем захопленого населення, яке не хоче щось будувати і творити, але завжди традиційно любить воювати.

Якщо без уточнень порівняти те, що відбувалося впродовж 15 путінських років і 18 років правління Брежнєва, то багато збігається, окрім залізної завіси, її при Путіні поки немає. Але Путін домігся головного, на чому тримався марксизм-ленінізм – на брехні, він відновив традицію пропаганди, за допомогою якої домігся майже повної слухняності росіян. Як заворожені вони дивилися на свого худого вождя, який сам нічого не вмів, але багато обіцяв. Путін, як хлопчик Нільс, якому дістається чарівна сопілка, за допомогою якої він, подібно хамельнському щуролову, виманює щурів із замку. Так Путін виманює росіян на війни – в Чечню і Грузію, Україну і Сирію. Нічого іншого, окрім обіцянок. Він продовжує знущатися, наказуючи чавити продукти бульдозерами, а вони зачаровано йдуть за новими обіцянками. Немає одягу – не страшно, немає продуктів – наплювати.

Путінізм-медведизм – не ідеологія, це психіатричне захворювання, при якому в населення геть зникає бажання думати, аналізувати і чинити спротив знущанням. Тридцять років тому санкції розвалили величезну радянську імперію – Путін знає, але повторює ті самі помилки. Він знову воює, знову вбиває людей і руйнує міста. Він отримав санкції, які зруйнують Росію, але навряд чи зупиниться – психіатрія набула форми епідемії, вірусу, носієм якої став сам Путін.

Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, викладені у рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Оригінал матеріалу –​ на сайті «Крим.Реалії»

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG