Київ – Від коктейлів «Манхеттен» до «коктейлів Молотова» – такий шлях бармена зі Стаханова, добровольця батальйону «Айдар» з позивним «Хартман». З початку Революції гідності він намагався збагнути, що саме вивело десятки тисяч українців на Майдан – тож поїхав до Києва, щоб поспілкуватися з майданівцями. А з середмістя столиці України весною минулого року вирушив на Донбас, щоб захищати рідну землю і рідне місто. «Харман» і зараз впевнений, що весь Донбас буде українським, хоча для цього треба добряче повоювати і попрацювати, сказав боєць Радіо Свобода.
Після перших жертв на Майдані, які я побачив по телебаченню, зробив власні висновки з того, що відбувалось тоді у Києві, і вирішив їхати на Майдан
– Після перших жертв на Майдані, які я побачив по телебаченню, зробив власні висновки з того, що відбувалось тоді у Києві, і вирішив їхати на Майдан. То була моя перша вилазка туди. Крім того, якось сидів на одному з форумів в інтернеті, читав про апокаліпсис, кінець світу, почав спілкуватись з одним з відвідувачів цього форуму. І так склалось уже у реальному житті, що ми у Києві познайомились і він пізніше став моїм командиром в «Айдарі». З міркувань безпеки я не можу його імені назвати, скажу лише, що він – прекрасний командир, справжній воїн!
– Тобто, це було випадкове знайомство?
– Так, спершу в інтернеті, а потім на Майдані. Там було фантастично, я роздивлявся навкруги і думав: а це ж справжні «воїни світла»! Без зброї, але сильні духовно, переконані у своїй правді і у своїй правоті. І якби не ці риси, притаманні українським чоловікам, якби не ця готовність «душу і тіло» покласти за свободу, за Україну, ситуація на Донбасі весною 2014 року склалась би значно гірше для Києва.
– І це Вас надихнуло піти захищати Україну?
Я сам з Донбасу. Я розумів, що там сепаратистів вистачає, до того ж, там у нас патерналізм і повага до сили
– Так. Я сам з Донбасу. Я розумів, що там сепаратистів вистачає, до того ж, там у нас патерналізм і повага до сили. А влада у Києві побоялась взяти відповідальність і силою розігнати сепаратистські мітинги, зачистити захоплені російськими найманцями адміністративні будівлі в Донецьку і Луганську. А пересічні українці не побоялись спершу на Майдан вийти, а потім сформувати добровольчі батальйони і піти захищати Україну. Ми з новими друзями з Майдану певний час міркували, до котрого з добровольчих формувань пристати, відправили у розвідку в «Айдар» двох хлопців. Вони там все подивились і повідомили, що «Айдар» – те, що нам треба. І таким чином я опинився з побратимами в «Айдарі», звісно, пройшовши спершу військовий вишкіл.
– Чи можна вважати, що Ви докорінно змінили своє життя?
– Власне, це не зміна, а життєвий розвиток. Я написав заяву в «Айдар», розрахувався з роботи, здав в оренду квартиру, яку знімав, і поїхав на військові тренування. А звідти шлях лежав до Луганщини в складі батальйону. Перше місце розташування було у селі Половинкине, це вже потім були будні у місті Щастя...
– А як місцеві мешканці зустріли «айдарівців», чи виникали якісь проблеми?
Якщо бути чесним, на той час чи не від кожного другого місцевого можна було очікувати ножа у спину
– В принципі, я і сам з Донбасу, сказати б, корінний «донбасянин». Специфіку населення знаю, тому був насторожі, намагався з місцевими не контактувати. Тому що, якщо бути чесним, на той час чи не від кожного другого місцевого можна було очікувати ножа у спину. Люди були незадоволені, розгублені, тому що в їхні домівки прийшла війна з усіма жахливими і трагічними наслідками. Хоча якщо узагальнювати ситуацію, то більшість місцевих – це інертне населення, яке визнає силу. Тобто у кого зброя – той і влада. Тож місцевим було однаково, кого слухати: чи то «Айдар» зі зброєю вулицями походжає, чи сепаратисти.
– А як Ваша родина поставилась до Вашого вибору?
Моя сім’я катастрофічно розкололась. Моя хресна побажала мені легкої смерті. Бабця повністю від мене відмовилась
– Моя сім’я катастрофічно розкололась. Моя хресна, враховуючи, що я їй, як-не-як, але рідня, побажала мені легкої смерті. Бабця (по її лінії) повністю від мене відмовилась, мовляв, знати не знаю. Мої батьки попервах мене не підтримували, але бодай намагалися зрозуміти. А пізніше, на щастя, мама з татом все-таки виїхали з окупованої частини Донбасу і переїхали у «велику Україну», як у нас кажуть.
– Чим Ви особисто зараз займаєтесь?
Намагаюся «вибити» те, що мені належить, відповідно до закону, але поки що бігаю безрезультатно
– Нашою вітчизняною бюрократичною системою. Не секрет, що учаснику АТО, який воював у добровольчому батальйоні, складно отримати відповідний статус з першого разу, так би мовити. Чиновники, окремі, люблять, коли до них бійці регулярно ходять. От і я папери оформляю, по кабінетах ходжу. Намагаюся «вибити» те, що мені належить, відповідно до закону, наприклад, клаптик землі та компенсацію за поранення. Ну, і двох рабів, звісно. Але поки що бігаю безрезультатно, процес триває.
