Київ – У київському Національному художньому музеї відкрили виставку «Мистецтво українських шістдесятників. Можливість музею». Вона стала продовженням книги, присвяченій мистецтву тих років. В експозиції представлені близько ста робіт 23 художників. Кураторки Ольга Балашова, Лізавета Герман і Марія Ланько намагаються змінити звичний погляд на шістдесятників як жертв режиму і наголошують насамперед на творчих пошуках митців – часто дуже несподіваних і вигадливих. Саме мистецтво того періоду, кажуть авторки проекту, має розпочати експозицію музею українського сучасного мистецтва – якого в Україні й досі не існує.
Експозицію виставки в НХМУ відкриває барвиста робота Алли Горської й Віктора Зарецького – ескіз мозаїки «Стяг перемоги» для музею «Молода гвардія» в Луганській області. Це набагато більш експресивна річ, аніж дозволяв радянський канон. Навіть вивчаючи роботи, створені на державне замовлення, стає зрозуміло, наскільки мислення художників виходило за межі соцреалізму, пояснює Лізавета Герман.
Шістдесятники оформлювали книги, публічні простори: будівлі, автобусні зупинки тощо. І навіть у цих роботах втілювали творчі ідеї, які мали небагато спільного з офіційним мистецтвом. Наприклад, монументаліст Валерій Ламах відомий як автор мозаїк на фасадах шести будинків біля станції метро «Політехнічний інститут» та оформлення Річкового вокзалу. Але працею життя художника була так звана «Книга схем» – філософсько-естетична праця, в якій він намагався описати різні періоди мистецтва через систему схем і знаків. В експозиції представлені лише дев’ять схем із п’ятитомного рукопису.
Окрема частина експозиції присвячена художникам, які довгий час працювали з одними тими самими мотивами. Так, у творчості Григорія Гавриленка це жіночий образ, у Велена Барського – колажі. Ольга Балашова каже: такий метод – це своєрідний «діалог із самим собою». Адже художникам бракувало професійного спілкування – побачити свої експерименти за знахідки в одному просторі з іншими митцями було практично неможливо. Художники часто працювали паралельно, навіть не знаючи одне про одного.
Літери для тунгусів і кольорові вірші
Багато шістдесятників експериментували з абстракцією, однак, як зазначає Ольга Балашова, за абстрактними формами майже завжди стояли конкретні речі. Найяскравіший приклад такого «абстрактного реалізму» – «кольоропис» Флоріана Юр’єва, серед іншого, автора «Тарілки» на «Либідській».
«Він створив мову, засновану на кольорі. Матір Юр’єва була тунгускою. Тунгуси не мають власної письменності, й художник хотів створити її для них. Це була справа його життя, у 70-х Юр’єв захистив дисертацію з цієї теми. – Ольга Балашова вказує на дві невеликі абстракції: – Одна з цих робіт – «Стравінський», а інша – «Бах». Коли Юр’єв показує ці твори, то просить назвати, який з них який. Усі завжди безпомилково вгадують, і тоді він переможно вигукує: «Ну, то який же це абстракціонізм? Це ж реалізм!»
Флоріан Юр’єв також зображав вірші, наділяючи кожну літеру власним кольором. Наголошені голосні таким чином розташовуються симетрично. Утім, зауважує Ольга Балашова, за спостереженнями художника, не усі поети писали «музикально». Наприклад, вірші Шевченка утворюють гармонійну симетрію – на відміну від творів Пушкіна.
Дошки замість фарб
Деякі художники намагалися наслідувати західних абстракціоністів. Наприклад, на Карла Звіринського вплинув Поллок – причому не самі роботи, яких він не бачив, а метод, про який він почув. «У кінці 50-х у Москві була виставка американського мистецтва. Це був короткий момент потепління відносин між двома наддержавами. Звіринський начебто почув про Поллока у програмі російської служби BBC. Але міг лише уявити, як той створював свої картини. Й оскільки у Звіринського навіть не завжди були фарби, він почав використовувати як матеріали залізо, дошки тощо», – розповідає Лізавета Герман.
Інформація про західне мистецтво надходила в Радянський Союз у різні способи – через іноземні журнали, несподівані виставки західних митців (так, у Москві в 1956 році виставляли Пікассо – як комуніста). Тодішні художники ставилися до неї, як до повітря, каже Ольга Балашова. Зрозуміти це зараз, у часи інформаційної насиченості, дуже важко.
«Минуло лише 50-60 років, але вже дуже багато втрачено»
Кураторки виставки наголошують, що показуючи в НХМУ саме ці роботи, аж ніяк не претендують на вичерпність – радше представляють хрестоматійних авторів. Вони вважають, що саме шістдесятники мають починати історію українського сучасного мистецтва.
«Це поширена практика – починати відлік від повоєнного часу. Ця виставка якраз піднімає питання про створення такого музею. Адже часовий розрив доволі невеликий – 50-60 років, вже дуже багато втрачено або недоступно, через те, що роботи вчасно не музеєфікували та не дослідили», – каже Марія Ланько. Зараз більшість робіт шістдесятників перебувають у приватних колекціях. Та й сама експозиція лише на половину складається з творів із музейних фондів.
На виставці діятиме паралельна програма: кінопокази від Центру Довженка, події музичної агенції «Ухо», зустрічі з художниками тощо. «Мистецтво українських шістдесятників. Можливість музею» триватиме до 21 лютого.
