Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 14:41

«Якби добровольці не зірвали план Путіна, то Європа й санкцій не вводила б» – оборонець ДАП


Захисники Донецького аеропорту: «Талібан», «Трофім», «Боцман» «Страшний Сержант», «Річ», «Кузьмич», початок листопаду. (Фото надане Михайлом Кучерявенком)

Захисники Донецького аеропорту: «Талібан», «Трофім», «Боцман» «Страшний Сержант», «Річ», «Кузьмич», початок листопаду. (Фото надане Михайлом Кучерявенком)

«Як можна до влади допускати тих, хто розв’язав цю війну?»

Київ – Михайло Кучерявенко, боєць 74-го окремого розвідувального батальйону, обороняв Донецький аеропорт восени 2014 року. Він розповів Радіо Свобода, як чотири місяці добивався, щоб його взяли добровольцем, як вимагав від командування вивести «кіборгів» у грудні, і як тяжко бачити, що багато людей так і залишилися «жертвами» російської пропаганди.

– Ще в березні 2014 року, коли почали «віджимати» Крим, я пішов у військкомат і сказав, щоб забрали мене на кордон, бо щось треба з цим робити. Мені відповіли: «Збирай сумку й чекай». Так я чекав до липня. Чотири рази до них їздив, а вони дивилися на мене, як на ідіота, аж незручно було.

Кажу: «Беріть добровольцем, у мене дід усю війну пройшов артилеристом, був поранений. А я що, не чоловік?!». «Ну, чекай мобілізації», – відповідали мені.

14 липня 2014 року мобілізувався. Коли треба було вносити в списки позивний, я довго думав і згадав свою собаку, думаю, життя собаче, нехай буде «Річ».

У липні-серпні ми так добре їх притисли, думали, що у бойових діях уже навіть не візьмемо участі, приїдемо просто наводити порядок. А бачте, як повернулося.

28 серпня ми вирушили в зону АТО і за два дні вже охороняли блокпост між Мар’їнкою та Олександрівкою, де нині проходять обміни полоненими. У нас були втрати буквально перші півгодини. Я думав: мабуть, нас «програли в карти» і це кінець. Всі, звичайно, були налякані й вважали, що там не сепаратисти, а якісь термінатори воюють.

«Річ» з побратимом із 95-ї бригади, початок листопаду (Фото надане Михайлом Кучерявенком)

«Річ» з побратимом із 95-ї бригади, початок листопаду (Фото надане Михайлом Кучерявенком)

Тоді стався «Іловайськ». Ми мали робити засаду російській колоні, благо, вона до нас не дійшла, бо наші артилеристи її розбили біля Старобешева. Замість запланованих трьох днів, ми там застрягли на місяць.

Аеропорт хоч і був розташований з іншого боку Донецька, але нам було дуже добре видно, як його обстрілюють – кожні 10-15 хвилин «сходили» «гради». Бувало, вечорами дивимось, а там просто заграва стоїть. Ще думали: як у таких умовах можна вижити? І так увесь місяць, що ми там перебували. Нас обстрілювали і їх.

«Спершу в аеропорт їхали тільки ті, у кого не було дітей»

Пам'ятаю, як генералу Наєву подзвонив старший в аеропорту, і Наєв його заспокоював, мовляв, «почекайте ще два дні, все буде добре»

​– Коли вирівнялась лінія фронту, нас змінила 28-а бригада, а ми пішли на реабілітацію. Вийшло так, що у Курахове прилітав Порошенко і наш батальйон його зустрічав. Туди з'їхалися всі начальники секторів.

Пам'ятаю, як генералу Наєву подзвонив старший в аеропорту, і Наєв його заспокоював, мовляв, «почекайте ще два дні, все буде добре». Після цієї розмови генерал наказав нашому комбату зібрати 25 добровольців. За чотири години уже була укомплектована група.

Ми знали, що у десантників дуже-дуже тяжка ситуація. 16 вересня у 79-ї бригади був дуже невдалий заїзд: виїхав російський танчик Т-72 і впритул розстріляв два їхні БТРи. У них там було близько10 загиблих та 20 тяжкопоранених. Тоді командир батальйону з 93-ї бригади разом з офіцером сіли за кермо, вилетіли на злітну і підбили цю Т-72. Здається, той екіпаж тоді згорів.


Друга половина вересня була доволі важким для нас періодом: у терміналі сталася пожежа, вибухнув боєкомплект, згоріла техніка. Капітан сказав, що якби не «Правий сектор», то невідомо, що й було б, бо хлопці вже з життям прощалися.

На допомогу прийшли «правосєки» – вони підняли бойовий дух, вони втримали ситуацію буквально на ентузіазмі, на патріотизмі

Але на допомогу прийшли «правосєки» – вони підняли бойовий дух, вони втримали ситуацію буквально на ентузіазмі, на патріотизмі. Потім на допомогу прийшла 95-а і через кілька днів, приблизно 6 жовтня, заїхали наші бійці.

У перший заїзд я не потрапив. Коли почали формувати групи, командир роти, толковий дуже чоловік, зібрав усіх хлопців і не те що відмовляв, але пояснював ситуацію. Він дуже хвилювався, тому поїхали тільки ті, в кого не було дітей. Так він намагався мінімізувати втрати. Взагалі туди їздили тільки добровольці, ніякого письмового наказу я жодного разу не бачив.

Ми швидко «упакували» хлопців і, якщо чесно, то ми вже з ними прощалися, а вони змирилися з тим, що йдуть на смерть.

Я займався ротаціями: відвозив хлопців у Піски, потім їх звідтіля забирав. Крім того, часто зі своєю групою мотався в розвідці. Тоді по наших артилеристах, які прикривали аеропорт, били «сєпарські» мінометники і заважали тримати оборону всього аеропорту.

Захисники Донецького аеропорту: «Річ» і «Трофім», початок листопаду (Фото надане Михайлом Кучерявенком)

Захисники Донецького аеропорту: «Річ» і «Трофім», початок листопаду (Фото надане Михайлом Кучерявенком)

Ми місяць займалися цими «блукаючими» мінометами, але зрештою їх ліквідували.

«З огляду на істерики «Мотороли» в радіоефірі, втрати у них були значні»

– В аеропорт я потрапив під час третьої ротації і охороняв новий термінал. «Сєпарська» артилерія розбомбила вузол зв'язку і мінометну батарею, тому ми чекали заїзду в Пісках. Бої там йшли безперервно, а сидіти просто так ми не могли, тому допомагали батальйонам «ОУН», «Дніпро-1» і 93-й бригаді. На третю ніч нас несподівано підняли і повезли на «Цунамі», де нас перерахували та доукомплектували. Ми туди багато не брали, бо пацани сказали, що на розгрузку матимемо лише хвилину. Посідали в три БТРи, по сім чоловік в кожен, повідкривали верхні люки, щоб усі не погоріли, якщо влучить снаряд, і поїхали.

Коли виїхали на злітну, БТР набрав такої швидкості (а це ніч, фари вимкнені), що я навіть почав молитися. Пам'ятаю, поставив руку перед очима, щоб якщо броню проб'є, то хоч очі вціліли

Коли виїхали на злітну, БТР набрав такої швидкості (а це ніч, фари вимкнені), що я навіть почав молитися. Пам'ятаю, поставив руку перед очима, щоб якщо броню проб'є, то хоч очі вціліли.

Ми під'їхали до нового терміналу, десантники вже зайняли кругову оборону. Підбіг Мішаня «Поліглот» і ми з ним вилізли на броню розвантажити рюкзаки та ящики з боєприпасами. І тут почалася така стрілянина, що стало світло ніби вдень. «Все, – думаю, – хана! Зараз мене з черги «зріжуть» і все. Якщо вб'ють, то доля така».

Коли заїхали туди, видовище було: все розбите, згоріле. Гнітючості додавало ще й те, що у самому терміналі стояв, м’яко кажучи, не дуже приємний запах. Самі розумієте, у приміщенні 60 чоловік.

Ми зайшли у термінал, наш командир взводу зібрав нас до купи і завів у кімнату: це було вже розбите приміщення, ніяких умов, голий бетон. Спали, де хто впав. Пам'ятаю, було дуже холодно, бо почалися перші морози.

Стрілянина тривала безперервно, «сєпари» навіть не бачили, по чому стріляли, головне, щоб летіло в аеропорт

Наступного ранку ми вийшли на пост. Стрілянина тривала безперервно, «сєпари» навіть не бачили, по чому стріляли, головне, щоб летіло в аеропорт. Я тоді вперше опинився у такій ситуації, коли б'ють рикошетом у стінку. Вони не можуть вийти на лінію прямої стрільби, б'ють у стіну і кулі рикошетом літають по залу, як рій бджіл. Щоб вижити, рухатися треба було надзвичайно швидко.

Ми досвіду ще не мали, все-таки третя хвиля мобілізації, у нас ніде не було таких прямих стрілецьких боїв. У Мар’їнці не в кращих умовах просиділи місяць, але ніби у норах. А тут – картон, сховатися ніде.

Тон задавали десантники з 95-ї і 79-ї бригад, бо пройшли Краматорськ, Савур-Могилу. Ми дивилися на них і розуміли, як себе поводити: коли відповідати, коли провокувати. У таких умовах швидко навчаєшся, бо хочеться жити і, до того ж, виникає чоловічий азарт: невже вони там усі бійці, а ми розмазня?!

Найстрашнішим місцем аеропорту була башта, стоїть, як шапка, у відкритому полі, її впритул розстрілювали. Пам'ятаю, як там почалася пожежа, загорілося якесь сміття. І я кажу десантникам: що робити, як врятувати хлопців? А вони абсолютно спокійно відповідають, що, мовляв, вона горить уже не вперше. Тоді загинув хлопчина з «Правого сектору» «Сєвєр». Капелан отримав поранення.

Справжнє затишшя було під час їхніх виборів 2 листопада. А потім з третього числа як пішло «місиво»... 8 листопада артилерія увесь день обстрілювала Піски, а ввечері вогонь перевели конкретно на термінали. Під'їхали два танки поблизу районного управління внутрішніх справ і дуже «подовбали» новий термінал. Пам'ятаю: дихати нічим, чад, нічого не видно, усюди їдкий запах рваного гарячого металу і так 5 годин поспіль. Я сиджу і розумію, що це артпідготовка до ранкового штурму. Ми розуміємо, що поки вони стріляють, ніхто не зайде у термінал, бій затихне – треба швидко на позиції.

Привозять 40-50 чоловік новеньких, розповідають їм байки, день-два, а потім ті, хто лишався з руками і ногами, кажуть: «ідіть ви в баню з вашими «хохлами»

З огляду на істерики «Мотороли», які ми чули в радіоефірі, втрати у них були значні. Вони ж працювали так: привозять 40-50 чоловік новеньких, розповідають їм байки, що вони вбивають по 100 «укропів» на день і слава чекає на кожного. Ті атакують день-два, а потім ті, хто лишався з руками і ногами, кажуть: «ідіть ви в баню з вашими «хохлами», самі штурмуйте цей аеропорт» і їдуть. І настає два дні відносної тиші: наступальних дій немає, а йдуть просто перестрілки. Потім знову завозять новеньких і через тиждень ситуація повторюється.

«Може, ми стали «кіборгами», бо діяли в темноті на слух»

Наш заїзд був не дуже вдалий, у нас було шестеро вбитих у терміналі і приблизно 13 поранених. Хоча, якщо порівнювати з вереснем і кінцем серпня, тоді втрати були більші, але точно не такі, як озвучують сепаратисти: і тисяча осіб, і 400 осіб.

Складно були туди заїжджати, а ще важче виїжджати. Коли ми виїжджали, було приблизно 11 годин ранку, несподівано для «сєпарів», БТРи вискочили на злітну, два танки прикривали, під'їхали, повантажилися, і вже на зворотному шляху нас накрив гранатометний вогонь, і СПГ, і кулемети. У нас тоді було п’ятеро поранених.

Старшим по терміналу був лейтенант із 74-ї бригади з позивним «Сухар» – дуже розумний, зважений військовий, поки він був, у нас не було жодних проблем. Мені здавалося, що він взагалі не спить, а тільки ходить терміналами.

Прийшов час «Сухарю» з його хлопцями їхати на ротацію і замість нього заїхав майор з позивним «Каракурт». Так от, вранці вони заїхали, а о 16.00 він уже загинув. Його пробила снайперська куля, від плеча до плеча, і зачепила нашого розвідника «Боцмана», який стояв поряд – однією кулею двох.

Ми ж орієнтувалися тільки на шум. Може, через це нас «кіборгами» й назвали
Ходили, рахували кроки: 10 кроків праворуч, 6 ліворуч, 15 вперед, навпомацки, тихенько. Ми так загострили свій слух, що ми могли відрізняти природній шум і шум, який створює людина

Наступного разу вже ми «сєпарську» групу нормально «причесали». Їхній розвідник зайшов на третій поверх і з ескалаторів кидав у наш зал гранати. Ми не знали, що з цим робити. Хотіли щось вигадати, але проблема була у тому, що його ніхто не бачив. Він навіть міг включити ліхтарик, ми ж орієнтувалися тільки на шум. Може, через це нас «кіборгами» й назвали, бо ми були і діяли в темноті. Світла не було, вогнище не запалиш, ліхтарик не ввімкнеш, темніє о третій годині дня, розвиднюється лише о дев’ятій ранку. Ми ходили, рахували кроки: 10 кроків праворуч, 6 ліворуч, 15 вперед, навпомацки, тихенько. Ми так загострили свій слух, що ми могли відрізняти природній шум (вітер, стукіт залізяччя чи гіпсокартону) і шум, який створює людина.

Зал реєстрації у Донецькому аєропорті, 8-й пост, бійці називали його «Драконом», початок листопаду (Фото надане Михайлом Кучерявенком)

Зал реєстрації у Донецькому аєропорті, 8-й пост, бійці називали його «Драконом», початок листопаду (Фото надане Михайлом Кучерявенком)

Наступної ночі «сєпар» знову прийшов, але вже не сам, а з цілою групою. Почався бій, вони кидали сигнальні ракети, підсвічували нас і обстрілювали.

«Трофим», який під час третьої ротації був в аеропорту, схопив 8 гранат Ф-1 і кинув їх за ріг. Це було дуже небезпечно, показуватися взагалі не можна було. Граната розірвалася, з рук «сєпара» вилетіла сигнальна ракета й підсвітила вже їх. От тоді ми їм так непогано «навалили» і чули по рації, що у них поранені й вони ще намагалися когось там витягнути. Ми ж обійшлися без втрат і раділи тому дуже.

Коли гине хтось поряд, зізнаюсь чесно, спочатку думаєш: добре, що не я. А потім починаєш усвідомлювати, розумієш, що назад уже не повернеш цю людину. І в цей момент в стані афекту багато хто лізе витягувати і сам гине, таких багато випадків. Але так само багато людей, які впадають в ступор. Був такий випадок у Пісках, всі ніби вже з досвідом, прилетіла міна і одразу накрила трьох. Лікаря не було, двоє поранених було і всі впали в ступор. Твій друг, брат, а в нього за секунду кістки навиворіт. Не розгубилися тільки двоє, які почали надавати першу медичну допомогу. Інші почали приходити до тями лише через 5-10 хвилин.

Є моменти, які просто не йдуть з голови. Коли йшла боротьба за старий термінал, бій тривав півтори доби, автомати і кулемети тоді просто розплавилися. Напередодні заїхали десантники, вони були необстріляні і старший в аеропорту попросив на допомогу 10 людей з нашого батальйону. Наступного ранку каже: йди, забирай своїх хлопців. Тоді вже рухнули стіни і не було де сховатися, почалася пожежа. Ну, зібралися решта 10, вони забрали поранених, вбитих і вирішили виходити, але хтось сказав, що лишилися ще тяжкопоранений і вбитий, але витягти їх не вдалося. Це страшенно важко загадувати, але коли ми наступного разу прийшли, то побачили, що «сєпари» їх просто повісили. Пацани знову зібрали команду, відбили термінал, замінували його і підірвали.

«Місцеві роблять найчорнішу роботу. Вони вже навоювалися»

У стрілецьких боях, при прямому контакті ми тактично програвали, але не через страх чи ще щось, а тому що не вміли. Вони діли агресивніше, напористіше, рішучіше. Одразу відчувалося, що або це для них звична справа, або їх серйозно навчали.

Усім плануванням, коригуванням, просуванням, запасними позиціями займалися регулярні війська Російської Федерації. Особливо відчувалося, що воюють росіяни, 8 та 9 листопада

Артилерія – це ж ціла наука, де потрібна математика, а таксиста чи «колгоспника й шахтаря» так швидко не навчиш. Вони хіба можуть добре снаряди подавати. А усім плануванням, коригуванням, просуванням, запасними позиціями займалися регулярні війська Російської Федерації. Особливо відчувалося, що воюють росіяни, 8 та 9 листопада. Вони розбили аеропорт на квадрати й щільно та точно їх «відпрацьовували».

Та й полонені свідчили, що всім керують російські офіцери. Місцеві після Дебальцева та аеропорту стоять лише на блокпостах і роблять найчорнішу роботу. Більшість із них – звичайні роботяги, яким «промили» мізки. Потрапляє в полон, і в нього починається така паніка, думає, що йому вуха зараз будуть відрізати. Дивишся на нього – ну, простий мужик, не бойовик і не військовий.

Запитуєш: «Чому воювати пішов?», а він відповідає, що «Нацгвардія – фашисти, усіх повбивають». Ти з ним поговориш, просто поговориш по-людськи, і через дві години він тобі сам усе розповідає: де, хто, скільки стоїть. А як нагодуєш та даси покурити, то вже й готовий за нас воювати. Місцеві вже навоювалися. Все!

Були моменти, коли їх було просто шкода. Одного разу в полон потрапила дівчина, бачу, що вона молода, усього 23 роки, служить у «міліції ДНР», приїхала до матері, там її і затримали. Виявилося, що вона корегувальниця. Що з нею робити? Повезли в СБУ. Там поспілкувалися з нею, кажуть: відпустіть її. Ну, відпустили. Вона повернулася в «ДНР» і через кілька днів дала інтерв'ю: «укропи» – ідіоти, ми їх перемогли». Тоді думаєш: може, ми дійсно ідіоти?

Ми часто беремо «сєпарів» у полон, у телефоні знаходимо всю інформацію, віддаємо СБУ, а ті відпускають. Вони просто не хочуть «рухатися». Система взагалі не налагоджена. Я стільки просив у коменданта з Красногорівки про хорошу групу СБУ. Ми все продумали, вже була така ситуація, що жителі самі почали здавати сепаратистів. Просто треба було вести нормальну оперативну роботу.

Я знаю багато такого, що сепаратист отримує тяжке поранення і їде до батька у Красногорівку. Той його лікує. Питаємо батька, той не зізнається, а ми знаємо, що він у будинку, але ж не можемо увірватися в квартиру. Це кримінал, а у нас немає воєнного стану. Або приїжджає з «ДНР» хлопець без ноги, йде оформляти пенсію і каже, я потрапив під артобстріл під Мар’їнкою, коли їхав до друга, а сам воював проти нас. Отак наша держава годує ту, іншу сторону.

Донецький аєропорт. Листопад 2014 року (Фото надане Михайлом Кучерявенком)

Донецький аєропорт. Листопад 2014 року (Фото надане Михайлом Кучерявенком)

Коли росіяни приїжджають на Донбас, за два-три місяці переконуються в тому, що це «війна-брехня», і багато хто їде назад. Залишаються люди з порушеною психікою, яким просто війна цікава. Серед них багато людей, які пройшли не одну війну. Такі в аеропорту кричали не одну ніч: «хохли, здавайтеся». Причому чути, що з Кавказу.

Десантники з 95-ї бригади розповідали, як під Амвросіївкою після «Іловайського котла» поклали наших полонених і навіть не розстріляли, а розкатали БТРом. І тоді питання: хто з нас фашист? У мене просто не вкладається таке в голові!

Пропаганда робить свою справу. Десантники з 95-ї бригади розповідали, як під Амвросіївкою після «Іловайського котла» поклали наших полонених і навіть не розстріляли, а розкатали БТРом. І тоді питання: хто з нас фашист? У мене просто не вкладається таке в голові! Навіщо це?

«Начальник розвідки назвав нас боягузами»

– Ще в грудні ми зрозуміли, що «Донаеропорт» довго не простоїть, що рано чи пізно його здадуть. Одразу скажу, що на рівні аеропорту, на його території, оборона була побудована більш-менш нормально. Мінометники з 93-ї бригади – справжні аси, працювали точно, чітко, після першої команди. Зв'язок був налаштований, комунікація між підрозділами більш-менш також. Артилеристи 55-ї бригади прикривали, танкісти з 93-ї також, молодці, дуже допомагали.

А водії з 79-ї і 93-ї бригад, які на БТРах завозили – це ті, хто заслуговує поваги в першу чергу. Вони робили по 2-3 ходки туди й назад за добу: вночі, без світла, під найжорсткішими обстрілами. Що говорити, коли після поїздки бронетранспортер ставав на ремонт?!

Ми всі розуміли ще задовго до трагедії, що все буде приблизно так, як і трапилося, і що кожен заїзд може бути останнім, але добровольців завжди вистачало для ротації, адже там були наші брати і їх потрібно було міняти

Ми всі розуміли ще задовго до трагедії, що все буде приблизно так, як і трапилося, і що кожен заїзд може бути останнім, але добровольців завжди вистачало для ротації, адже там були наші брати і їх потрібно було міняти.

Коли пішли «договірні заїзди» з ретельним оглядом рюкзаків і кишень, наші бійці відмовилися їхати в ДАП – це ганьба, коли тебе ворог обшукує як злодія! Ми запропонували заходити, як і раніше з боєм, а інакше ніхто не поїде! А начальник розвідки сектору обізвав нас боягузами. І ми поїхали, ми терпіли цю ганьбу, це приниження, коли ворог копається у твоїх речах.

У діях нашого командування мало раціоналізму, бо вони звикли фарбувати бордюри замість того, щоб займатися військовими справами.

Коли я сказав полковнику: «Або робіть щось, або виводьте людей», він відповів: «Ти що, сержант, найрозумніший? Ти думаєш, я дурень, а ти Ванга?»

У жовтні-грудні ситуація загострилася і стало все дуже погано. Коли я сказав полковнику: «Або робіть щось, або виводьте людей», він відповів: «Ти що, сержант, найрозумніший? Ти думаєш, я дурень, а ти Ванга?». Все, це і вся розмова. І все ж таки минуло півтора місяця, і все сталося так, як ми попереджали.

Коли рухнув аеропорт, у нас був шок, багато хлопців лишилися там. Скажу одразу, не звичайні військові зазнали поразки, а програло командування, бо у них немає війни, вони п'ють каву в своїх кабінетах.

Ми передивлялися багато «сєпарського» відео, хотіли зрозуміти, де їх позиції, як вони діють. Скажу чесно, дивитися це нестерпно. Ще з вересня в аеропорту в холодильнику лежали два трупи сепаратистів. Хлопці їх підібрали, щоб вони при нас не розкладалися, навіть коли курили, то всі щілини затикали бичками, щоб запах не просочувався. Дивлюся: вони відкривають цей холодильник і кажуть, що «укропи» свої трупи не забирають. Але ми знаємо, що там не наші хлопці лежали, ми своїх не залишали.

У нашого «Кузьміча», росіянина за походження, тоді така істерика почалася, ми ледве його заспокоїли, ледь ноутбук не розбив. Боляче на це дивитися.

«Добровольців держава не побачила і не оцінила»

У нас є волонтери і є добровольці, які приїхали з бейсбольними битами на Донбас, в бою здобули собі зброю і зірвали план Росії

​– У нас є волонтери і є добровольці, які приїхали з бейсбольними битами на Донбас, в бою здобули собі зброю і зірвали план Росії.

Бо якби план Росії вдався, то Європа навіть не вводила б санкції. Навіщо, бо половина країни майже добровільно відійшла б до Росії.

Я зараз прийшов на «гражданку», приходжу на роботу і з'ясовується, що наш технолог був мінометником у 93-й бригаді, тобто він мене прикривав, я підійшов до нього і просто подякував. Я був вражений нашими артилеристами, як вони прикривали нас, і ти розумієш, що це не кадрові військові, не професіонали. Тут я зустрічаю танкістів, десантників, піхоту, ми розмовляємо і виявляється, що ми були в одних і тих самих місцях, але жодного разу не перетнулися. І я розумію, що герої ходять між нами, там немає якихось «рембо» чи професіоналів. Усі вчилися на ходу, усе з коліс.

Так боляче усвідомлювати, що найрішучіших, найсміливіших і найбільш мотивованих людей, першої і другої хвилі мобілізації, просто згноїли в «котлах». Добровольців держава не побачила і не оцінила. А насправді усе залежить від людей, які сидять на передку, де ситуація змінюється щохвилини. Все залежить від того маленького сержанта, кулеметника, екіпажу танка.

Найприкріше, що наш маленький батальйон, що тримав оборону ДАП майже 4 місяці, який не призначений тримати або штурмувати такі об'єкти, бо ми – розвідка, наше спорядження і озброєння набагато легше, ніж у десантників або у піхоти! Про нас жодного разу не згадали і досі не нагородили жодного захисника ДАП. У квітні знайшли останній труп нашого бійця Сергія Іщенка в розвалинах ДАП. Тіло не віддавали 4 місяці, робили ДНК тощо. Коли вдова поїхала до заступника міністра оборони з проханням похоронити тіло, то він заявив, що 74-го розвідувального батальйону в аеропорту не було. І ви уявляєте, ми тепер маємо доводити, що ми там воювали, збирати докази: прикази, фотографії.

Прикро, коли 4 місяці сидиш безвиїзно, приїжджаєш на 2-3 дні у Дніпропетровськ, а тут пиво п'ють. І вони всі політологи, усі стратеги і вони дають тобі поради, розповідають, що війну почав Порошенко чи ще хтось, що можна було домовитися, питають: «ну, скільки ти убив людей?» – це виводить з рівноваги. Люди, особливо у східних областях, досі не орієнтуються в ситуації, вони не розуміють, що в нас іде війна. А тим більше ті, кого вона не зачепила, хто не воював, у кого ніхто не загинув.

У нас на заводі працює 60-річна жінка, її онук десантник з 25-ї бригади воював в Луганському аеропорту. Він отримав дві контузії, а вона ходить і розповідає, що винні американці

У нас на заводі працює 60-річна жінка, її онук десантник з 25-ї бригади воював у Луганському аеропорту. Він отримав дві контузії, а вона ходить і розповідає, що винні американці.

На сході тисячі людей загинули! Тисячі! І у мене в голові не вкладається, як такі як Вілкул, як Кернес, які війну закликали, ходять по землі цій?! Як можна допустити до влади тих, хто розв'язав війну і саджати тих, хто воював за Україну?

Я ненавиджу слово «кіборг», ніколи не носив шеврон «кіборга» і мало кому розповідаю, що я там був. Там загинули мої побратими, ДАП здали, а потім командування сказало, що об'єкт втратив свою стратегічну важливість. До цього він 8 місяців був їм потрібен! Зараз там «сєпар» ходить по кістках моїх братів!

Так було в Дебальцевому, Іловайську і Савур-Могилі!

Якщо треба буде , я буду одним з перших. А зараз я поки тут, у тилу, займаюся волонтерством. Справу не закінчено. І от що тривожить війна триває.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG