«Якби Кремль адекватно оцінював світову ситуацію, то навряд чи Путін пішов би на війну в Україні» – Шевцова

Євген Аронов

У 2016 році президент Росії Володимир Путін продовжить зміцнювати свій режим. Про це Радіо Свобода розповіла відомий політолог, експерт дослідницького інституту Брукінгса у Вашингтоні Лілія Шевцова. За її словами, система має ще достатньо резервів, щоб у 2016 році запобігти колапсу влади, але, додає вона, кількість невдоволених збільшується.

– Мені здається, можна спрогнозувати основну траєкторію на наступний рік – траєкторію і світового порядку, тобто основних концепцій розвитку зовнішньої політики, і основну траєкторію руху Росії. Звичайно, неможливо визначити події. Це було б просто ворожінням, яке може викликати просто круті повороти або розвороти, зсуви. Але можна визначити, принаймні, рух поїзда, хоча те, що станеться в самому поїзді, сказати важко, особливо в ситуації сьогоднішнього дня. І вона варта уваги. Адже сьогодні фактично зруйнована рівновага світового розвитку. Розсипається стабільність. Колишній статус-кво зникає. Порушуються колишні правила гри і міжнародної системи управління, я говорю і про ООН, і про Раду безпеки ООН з правом вето, які блокують будь-які необхідні рішення. І Світова організація торгівлі, і всі регіональні системи співробітництва та безпеки, від Асоціації держав Південно-Східної Азії до Євразійського союзу – все в стані паралічу.

– Що стосується Європи, то її механізми ухвалення колективних рішень сьогодні в далеко не найкращому стані, що дуже бентежить. Адже саме на розкол загальноєвропейських інститутів спрямовані основні зусилля Кремля?

– Триває криза нинішньої моделі ліберальної демократії. І вона позначається на тому, що ЄС втратив драйв, втратив місію. І фактично ЄС сьогодні підміняє хто? Канцлер Ангела Меркель. Мимоволі, не бажаючи того, вона зробила з Німеччини світову наддержаву…

Якщо ми поглянемо на нашу систему самодержавства, яка оновилася за останні 20 років, ця система відкидає безліч альтернативних оцінок ситуації. І відкидає зрештою оцінку адекватну! Останнім часом Кремль припустився низки найсерйозніших помилок в оцінці ситуації, на основі яких там ухвалювалися кардинальні рішення в 2014-2015 роках.

Я досі вважаю, що якби у Кремля була адекватна оцінка світової ситуації, політики провідних західних гравців, то навряд чи Путін пішов би на анексію Криму, навряд чи Путін пішов би на війну в Україні. Тому що, очевидно, в концепції Кремля була закладена впевненість, що провідні західні лідери проковтнуть це так само, як вони проковтнули російсько-грузинську війну, розчленування Грузії.

І ось тут ми підходимо до одного з найважливіших питань: як Кремль оцінює силу, можливості, потенціал Заходу? Судячи з усього, десь, напевно, до 2011-2012 років Путін і правляча команда в Кремлі дійшли висновку, скажімо, «шпенглерреалізму», що епоха Заходу завершилася. І цей висновок був закладений в основу оновленої концепції російської зовнішньої політики в 2013 році. І неодноразово Сергій Лавров говорив про те, що можливості Заходу себе вичерпали, «настав наш час». Очевидно, 15 років спілкування Володимира Путіна із західними лідерами, починаючи з Берлусконі, Ширака, Саркозі, Шредера, звичайно, Блера, потім з Кемерона і, нарешті, Обами, привели його до одного простого і невибагливого висновку: «Вони слабаки! Вони з'їдять те, що ми запропонуємо їм у нашому меню! На них можна не зважати».

До певної міри, звичайно, Путін правий: Захід перебуває в стані кризи. Лідери Заходу навряд чи можуть зробити якийсь вагомий внесок в оновлення і міжнародних відносин, і самої моделі ліберальної демократії. Але криза на Заході не вперше! Захід долав свої кризи у 30-ті роки минулого століття, і в 70-і роки. І виявляється, криза, можливо, є єдиним реальним механізмом оновлення і західної моделі суспільної системи. Мабуть, в Кремлі переоцінили глибину кризи. Вони зробили помилку! І Захід зміг консолідуватися, до речі, несподівано для мене, досить швидко впродовж минулого року. Захід досі залишається в рамках єдності щодо пакету санкцій проти Росії, який повинен змусити Москву дотримуватися мінських домовленостей..

Я думаю, що вже десь до середини 2014 року і вже абсолютно точно до осені 2014 року в Кремлі було ухвалене рішення – знайти будь-які способи вийти з ізоляції, повернутися за стіл переговорів, до діалогу з Заходом. І, очевидно, Путін і кремлівська команда усвідомили, що якщо Росія хоче бути наддержавою, або навіть регіональною державою, якщо Росія хоче зберегти статус, своє значення і навіть вагу, наприклад, у тій самій Раді безпеки ООН, вона повинна терміново «виходити з лепрозорію», в який сама себе загнала війною з Україною. І до речі, Мінські угоди, «Мінськ-2» – це була формула пролобійована самим Путіним. Це була формула пошуку компромісу із Заходом щодо України. Пошук шляху – завершення російської авантюри в Україні, щоправда, на російських умовах.

А Сирія і «сирійський гамбіт», як ми називаємо тепер чергова пригода Кремля – цього разу на Близькому Сході, мала абсолютно чітке триєдине завдання. По-перше, прорвати ізоляцію Росії і спробувати змусити Захід і навколишній світ забути про «українські пригоди». По-друге, легітимізувати і відтворити військово-патріотичну мобілізацію влади в Росії. Очевидно, за цього режиму Кремль не зможе вийти за межі цієї легітимації, тобто перейти з воєнного часу, повернутися назад у мирний час. По-третє, це спроба нав'язати Заходу, а також світові своє бачення світопорядку, який полягає у вимогах визнати право Росії на власну інтерпретацію основних принципів міжнародних відносин, тобто сувернітету, територіальної цілісності та інших принципів. Ось це – триєдине завдання Кремля в Сирії…

Але ж як багато факторів починають працювати на підрив російської стабільності, на підрив стійкості цієї системи! Звичайно ж, це фактор нафти, про який говорять усі. Російський бюджет досі ґрунтується на цифрі 50 доларів за барель. А якщо буде 35, а якщо 30? То бюджет летить до бісової матері, а з ним, власне, і інвестиції, і споживання. Будь-які сподівання на зростання виробництва. Крім цього, починають працювати і інші фактори. У російської влади немає ідеї, яка була, до речі, у радянської влади, позитивної, конструктивної ідеї, яка могла би мобілізувати суспільство на позитивне майбутнє. У російської влади немає чинників, які б змусили населення бути готовим до самопожертви. Це, між іншим, дуже важливий фактор, який може підтримувати цю систему і цю владу.

Тільки 16 відсотків росіян, незважаючи на їхню підтримку лідера, готові до певних обмежень і самопожертви, щоб підтримати владу. А крім цього, є просто відсутність фінансування економіки, експортних галузей, відсутність можливості брати кредити за кордоном. Це, між іншим, не просто стагнація, це криза російської економіки. І мілітаризація свідомості не рятує. Тому що тимчасова мілітаризація, поверхнева, існує – підтримка дій Росії в Сирії, як підтримка дій Росії раніше в Україні, – але вона дуже швидко буде вичерпуватися. Тому що росіяни не хочуть війни.

– А є ще фактори, що ослаблюють сучасний російський режим?

– Існує ще два чинники, які працюють проти Путіна. Один – це російський «клас рантьє», який живе у глобалізованому світі, який інтегрований у західне суспільство через банки, дітей, через свої котеджі, через «Лондонград». Цей «клас рантьє» – це той клас, якого не було в радянській системі. У радянській системі політичний клас був готовий до виживання в рамках ізоляції і в рамках «залізної завіси». Клас, який складається з Усманова, з Алекперова, з генерального прокурора Чайки, і всіх інших представників російської бюрократичної еліти, з банківськими вкладами у Швейцарії, не готовий жити в Північній Кореї! Вони не готові до самопожертви. Вони не готові до закриття кордонів. Виникла ситуація, коли Путін, з його мілітаристською складовою, перестав бути гарантом – ось це дуже важливо! – виживання свого політичного класу. Який поки ще тільки думає, наскільки він незадоволений шефом, але який вже незадоволений. Але який поки ще й не готовий ризикувати відкритим проявом невдоволення…

Але між іншим, існує ще один фактор – це репресивний апарат, російські силовики, які в різних політологічних досліджень розглядаються як одна з опор нинішнього політичного режиму, що, дійсно, так і є. Росією, між іншим, ніколи не правили преторіанці! Росією завжди правили цивільні… Силовики дійсно роблять набагато більший акцент на репресивні методи, і будуть це робити в найближчому майбутньому. Але одночасно вони послаблюють систему…

Те ж саме відбувається у нас. Слідчий комітет Росії, Генпрокуратура Росії, силовики на всіх рівнях – від регіону до маленького містечка – їм усім дали карт-бланш на придбання власності. І в останнє десятиліття відбувається величезний переділ власності, коли основним власником є силовий сегмент політичної еліти, який об'єднує в своїх руках репресивний ресурс, влада і власність. Таким чином, об'єднавши владу, власність і репресії, виявляється, що вони менше здатні і готові захищати цю державу. Вони захищатимуть тільки себе будь-яким способом. Вони будуть захищати свою здатність мати рахунок в якомусь «Райффайзенбанку» в Австрії, але не Путіна і його особисту владу. Це дуже цікаво – як це все буде проявлятися протягом 2016 року.

У 2016 році, підсумовує Лілія Шевцова, ми побачимо продовження путінського експерименту з відшукання нових методів зміцнення режиму, які укладаються в складну формулу: бути проти Заходу, всередині Заходу і разом із Заходом одночасно. У системі є ще достатньо резервів, в тому числі фінансові, щоб у 2016 році запобігти колапсу влади, по всій довжині якої, проте, вже пішли тріщини, які проявляються то в протестах далекобійників, то в глухому невдоволенні «класу рантьє», тобто груп, які ще нещодавно були опорою режиму. А ще Лілія Шевцова також дуже сподівається, що в 2016 році, на тлі глибокої економічної кризи, росіяни нарешті почнуть краще відрізняти реальні загрози від уявних.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода