Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 10:22

Душа Росії: діагноз тяжкої недуги з дистанції у століття


Політична карикатура Олексія Кустовського

Політична карикатура Олексія Кустовського

Оцінка Росії філософом, киянином за народженням і духом, Миколою Бердяєвим. Чи відбулися зміни за 100 років?

(Рубрика «Точка зору»)

Торік у вирі політичних пристрастей непоміченою проминула знаменна, як на мене, дата – минуло 100 років відтоді, як у 1915-му знаний російський і європейський філософ, киянин за народженням і духом Микола Бердяєв опублікував есе «Душа Росії». У цьому есе мислитель, який у роки Першої світової політично підтримував владу з її гаслом «війни до переможного кінця», а водночас у світоглядному сенсі був опонентом цієї влади, ґрунтовно проаналізував й афористично сформулював сутнісні риси російської державності та культури, надавши підсумкам свого аналізу вигляду антиномій. Нагадаю, що антиномія є сукупністю двох тверджень, які за своїм змістом взаємно виключають одна одну, але обидві мають доказове підґрунтя й аргументи на свою користь.

Цю форму для характеристики російського буття Бердяєв обрав не випадково – йшлося про реальні непримиренні суперечності між «двома Росіями», які унаочнили себе ще у ХІХ столітті, а на початку ХХ століття вилилися у криваве з’ясування відносин між сторонами цих реальних антиномій. Ясна річ, ішлося не про те, що Ленін назвав «пролетарською» та «буржуазною» Росією (це була лише одна, і не найголовніша грань проблеми), а про речі значно глибші, метафізичні, а водночас і реально-буттєві, які в кінцевому підсумку диктували головні інваріанти розвитку Росії.

А коли йдеться про інваріанти, визначені таким проникливим мислителем, як Бердяєв, якому київське походження та причетність до різних культурних кіл (скажімо, його старший брат Сергій був українським поетом і публіцистом) надавали можливість з дистанції споглядати ідеологічні настанови Москви та Петербурга, то ці інваріанти варті й нашої уваги. Втім, судіть самі.

Найбільш націоналістична країна світу – це Росія

Зрозуміло, що антиномії Бердяєва містять і позитивну сторону – вона дійсно існувала, чесноти російської культури не вигадка, що наочно підтвердили ті сто років, які минули після написання «Душі Росії». Але яку вагу мав цей позитив, яку частку в російському бутті він охоплював? Інколи – незначну, а інколи – просто мізерну. Домінувала ж упродовж століття після написання есе та сторона антиномії, яка далі буде описана словами самого Бердяєва.

Отже: «Росія – найбільш націоналістична країна у світі, країна небачених ексцесів націоналізму, гноблення підвладних національностей русифікацією, країна національного вихваляння, країна, в якій усе націоналізовано аж до всесвітньої церкви Христової, країна, що вважає себе єдиною покликаною і що відкидає всю Європу, як гнилля та породження диявола, приречені на загибель. Зворотним боком російського смирення є надзвичайна російська зарозумілість. Найсмиренніший і є найвеличніший, наймогутніший, єдиний покликаний. «Російське» і є праведне, добре, щире, божественне. Росія – «свята Русь». Росія грішна, але і в гріху своєму вона залишається святою країною – країною святих, що живе ідеалами святості. Вол. Соловйов сміявся з упевненості російської національної зарозумілості, яка виявляла себе в тому, що всі святі говорили по-російськи. Той же Достоєвський, який проповідував вселюдину і закликав до вселенського духу, проповідував і суто бузувірський націоналізм, цькував поляків і євреїв, заперечував за Заходом будь-які права бути християнським світом. Російська національна зарозумілість завжди виражається в тому, що Росія поціновує себе не тільки як найбільш християнську, а і єдину християнську країну світу. Католицтво зовсім не вважається християнством. І в цьому завжди було одне з духовних джерел помилкового ставлення до польського питання. Росія, за духом своїм покликана бути визволителькою народів, надто часто бувала гнобителькою, і тому вона викликає до себе ворожнечу і підозрілість, які ми тепер повинні ще перемогти. Російська історія породила виняткове явище – цілковиту націоналізацію церкви Христової, яка визначає себе, як вселенську. Церковний націоналізм – характерне російське явище».

І ще цитата: «Російський народ у масі своїй ледачий в релігійному сходженні, його релігійність рівнинна, а не гірська; колективна смиренність дається йому легше, ніж релігійний гарт особистості, ніж жертвування теплом і затишком національного стихійного життя. За смирення своє отримує російський народ в нагороду цей затишок і тепло колективного життя. Такий народний ґрунт націоналізації церкви в Росії <…>. Сама християнська любов, яка посутньо духовна і протилежна зв’язкам за плоттю і кров’ю, натуралізована в цій релігійності, перевернулася в любов до «своєї» людини. <…> На неосяжній російській рівнині підносяться церкви, піднімаються святі і старці, але ґрунт рівнини ще натуралістичний, побут іще язичницький».

Не забуваймо, читаючи цей текст, що Бердяєв – посутньо християнський філософ, але він – мислитель, який завжди був опонентом офіційної церкви, намагаючись докорінно реформувати релігійне і все духовне життя Росії. Чи могло це вдатися? Шансів було обмаль, але філософ не втрачав віру…

Поневолення проти правосвідомості, зрівнялівка проти свободи

А тепер детальніше про російське суспільство і його властиві риси. «Росія – країна нечуваного сервілізму і моторошної покірності, країна, позбавлена усвідомлення прав особистості, країна, яка не захищає гідності особистості, країна інертного консерватизму, поневолення релігійного життя державою, країна міцного побуту і заважкої плоті. Росія – країна купців, занурених у заважку плоть, користолюбців, консервативних до нерухомості, країна чиновників, які ніколи не переступають меж замкнутого та мертвого бюрократичного царства, країна селян, які нічого не бажають, окрім землі, і приймають християнство цілковито зовні і корисливо, країна духовенства, зануреного в матеріальний побут, країна обрядовірства, країна інтелігентщини, інертної і консервативної у своїй думці, зараженої найбільш поверховими матеріалістичними ідеями. Росія не любить краси, боїться краси, як розкоші, не хоче ніякої надмірності. <…> Всі наші стани, наші основні, ґрунтові прошарки: дворянство, купецтво, селянство, духовенство, чиновництво, – всі не хочуть і не люблять сходження; всі воліють залишатися в низинах, на рівнині, бути «як усі». Скрізь особистість пригнічена в органічному колективі. Ґрунтові прошарки наші позбавлені правосвідомості і навіть гідності, не хочуть самодіяльності та активності, завжди покладаються на те, що інші все за них зроблять. І наш політичний революціонізм якимось чином невільний, безплідний та інертний думкою. Російська радикально-демократична інтелігенція, як прошарок кристалізований, духовно консервативна і чужа істинної свободи; вона захоплена швидше ідеєю механічної рівності, ніж волі».

У чому ж Бердяєв убачав вихід? Наприкінці 1917-го він додав до сказаного раніш: «Ми повинні будемо засвоїти собі певні західні чесноти, залишаючись росіянами. Ми повинні відчути і в Західній Європі ту ж вселенську святиню, якою і ми самі були духовно живі, і шукати єднання з нею».

Чи зверне увагу Росія на цей рецепт філософа бодай іще через століття?

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG