Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 19:47

«ДНР» і «ЛНР» – лише маріонетки Кремля. І Кремль знає, що ми це знаємо. І Європа, і Америка, і весь цивілізований світ знає це також

(Рубрика «Точка зору»)

Новий постійний представник України при ООН Володимир Єльченко заявив про намір запросити на окуповану частину Донбасу делегатів ООН, а відтак – приступити до залучення миротворців Організації для згортання конфлікту. Сказане Єльченком корелює з ідеєю президента Петра Порошенка спертися на допомогу миротворчих сил Євросоюзу. Цю потребу Порошенко озвучив 30 грудня 2015 року під час розмови з «нормандською четвіркою». Єльченко виступив із заявою трохи згодом. Подібна одностайність не виключає того факту, що обидва високопосадовці – і президент, і постпред в ООН – розуміють нездійсненність такої місії. І все-таки акцентують на ній. Чому?

Чому «блакитні каски» навряд чи з’являться в Україні

Миротворчий контингент ООН має свій чітко прописаний функціонал. Війська ООН приводять у дію тоді, коли війна між двома країнами вже де-факто завершена, вона ще тліє, але вже не горить і потребує того «пожежника», котрий ліквідує останні місця займання. Миротворці Організації Об’єднаних Націй з’являються тоді, коли вже підписана мирна угода; вони, по суті, виступають гарантами її дотримання. І тими рефері, котрі розводять по кутках останні «гарячі голови».

У середині 1990-х ООН зробила спробу відійти від заявленої концепції: вперше в історії Організації миротворчі війська відправилися туди, де, по-перше, не був завершений збройний конфлікт, а, по-друге, не була отримана згода сторін на присутність місії ООН. Досвід виявився плачевним, і операції у Руанді (1994 рік) та у Боснії (1995-й) завершилися повним провалом, а також масовою різнею, якій миротворці ООН не зуміли запобігти. Утім, проблема навіть не у тому, що дії останніх були неефективними. Проблема у повній юридичній невизначеності подій на частині території Донбасу.

Зайве нагадувати, що офіційно Україна провадить там антитерористичну операцію. АТО – внутрішня справа країни, яку спіткало нашестя терористів,тож для розв’язання цієї проблеми війська ООН не кличуть. Не рятує ситуацію і те, що всім зрозуміло, хто саме є причиною війни на Донбасі. Участь у ній Росії є навіть не секретом Полішинеля, а відомою всім істиною, але істиною, цнотливо винесеною за дужки.

Україна підтримує дипломатичні стосунки з Росією, російські товари на полицях наших крамниць хоч і супроводжуються відповідними позначками, але все одно продовжують там перебувати. На переговорах у Мінську Росія буцімто виконує місію медіатора, тоді як основними опонентами Української держави виступають посланці угруповань «ДНР» та «ЛНР». Отож, чи не з ними, бува, воює Україна?

Ми знаємо, що вони – лише маріонетки Кремля. І Кремль знає, що ми це знаємо. І Європа, і Америка, і весь цивілізований світ знає це також. Але формально у нас немає ані війни, ані суперника. Відтак підписувати мирну угоду, яка передує припиненню вогню і запрошенню «блакитних касок» ООН, ні з ким. І це перша й основна причина, через яку Україна не може офіційно залучити сили ООН. Не забуваймо і про право вето Росії, тим паче, що прецеденти застосування такого права в стінах ООН мали місце зовсім нещодавно. І Єльченку відомо про них не гірше, аніж будь-кому іншому.

Але уявимо, що Україна зуміла б обґрунтувати свій запит на миротворчу місію, а Росія проґавила б момент, коли на подібне рішення можна накласти вето. Чи відправилися б у цьому випадку сили ООН чи Євросоюзу в Україну? Ні.

На Сході України з тією чи іншою інтенсивністю триває справжня війна. А миротворчі сили ООН не беруть участі у війнах. В ідеалі вони взагалі не мають застосовувати зброю; для того, щоб відкрити вогонь, їм потрібні більш ніж поважні причини. Наприклад, коли у 2011-му в Кот-д’Івуарі дії бойовиків загрожували життю мирних мешканців, головнокомандувач місії особисто віддав наказ відкрити вогонь на ураження. Але такі випадки є, радше, винятком, аніж правилом.

Між тим на Донбасі стріляють щодня. Ми знаємо це зі зведень військових, які, на превеликий жаль, стали вже буденністю. І якщо під обстріл потрапить місія ООН, це означатиме, що мав місце прояв агресії проти країн-членів ООН, і що «постраждалі» держави можуть утворити коаліцію для проведення більш рішучої та жорсткої операції зі знищення терористичних угруповань. Так, як це було, приміром, в Афганістані та в Іраку.

Але Росія не Ірак, і Плотницький із Захарченком не ватажки «Ісламської держави». По них і по бурятських танкістах неможливий локальний удар. Країни-члени ООН не стануть ув’язуватися у війну з Росією. І не пошлють своїх бійців брати участь у прямому зіткненні з Путіним. Втім, така загроза не виникне навіть потенційно – Росія ніколи не погодиться на присутність миротворців ООН на Донбасі.

Що стоїть за розмовами про миротворчу місію?

Власне кажучи, Росія та її донецько-луганські посіпаки вже встигли висловитися проти миротворчих місій на Сході України. Невдоволення такої перспективою продемонстрував і делегат Росії при ООН Віталій Чуркін, і маріонеткові угруповання «ДНР»/«ЛНР», в особі, зокрема, так званого «прем’єра» «ДНР» Дениса Пушиліна. Пушилінсько-чуркінські контраргументи полягають у тому, що миротворчі місії не вписані в тіло Мінських угод, а відтак суперечать їхньому духу та букві.

Те, що ці панове відчули дискомфорт, уже є дуже добрим. Вони попалися на гачок того плану, який, можливо, виношує Порошенко: продукувати якомога більше мирних ініціатив і провокувати Росію на постійні брутальні відмови від них. З точки зору стратегії Україна все робить правильно: вона відтіняє власну миролюбність, відкреслюючи тупу злобу й агресію свого противника, не зацікавленого у пошуках компромісу.

До того ж, поїздка делегації ООН у прифронтову зону не є неможливою. Це завдання-мінімум, над яким дійсно може попрацювати Єльченко. Чим більше міжнародних агентів сформує об’єктивну картину того, що відбувається на нині окупованій частині Донбасу, тим буде краще. До того ж, запрошення представників ООН сприятиме тому, аби вкотре актуалізувати питання про позбавлення Росії права вето. Діалог на цю тему можна продовжити і в польових умовах.

Політика – це мистецтво можливого і неможливого теж. Подекуди між цими поняттями існує досить умовний кордон. Декларації про намір мають право на існування, якщо їх озвучення служить благу Україні. А залучення третьої сторони в конфлікт між іншими двома – ідея слушна сама по собі. Навіть якщо її втілення наразі не є здійсненним.

Михайло Поживанов – голова Фонду муніципальних реформ «Магдебурзьке право», народний депутат України чотирьох скликань

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG