Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 00:11

«Я допомагаю своїм землякам, але там інакше вважають» – волонтерка з Луганська


Родина Василевських (фото зі сторінки у Фейсбук Вікторії Василевської)

Родина Василевських (фото зі сторінки у Фейсбук Вікторії Василевської)

Вікторія Василевська практично весь свій час витрачає на волонтерську діяльність у центрі на Фроловській 9/11, до якого колись сама зверталась за допомогою як переселенка

Київ – Родина Василевських переїхала з Луганська до Києва влітку 2014, коли бойові дії тільки починали розгортатися у місті. Тоді Вікторія та Вадим Василевські вирішили покинути все своє майно, квартиру, в якій щойно завершили ремонт, роботу, щоб урятувати від війни трьох своїх дітей, найменшому було півтора року. Вікторія вже понад рік займається волонтерською діяльністю – допомагає таким самим переселенцям, як і вона. Але через свою діяльність луганка не змогла приїхати додому на похорон матері, бо їй натякнули, що назад вона може не вернутися.


Вікторія Василевська розповідає, що не чекали розвитку бойових подій, а тільки дізнались, що в місто зайшла військова техніка, вирушили до Києва. Вирушали в найбільшу спеку, щоб військових на блокпостах було менше.


Від того часу Вікторія тричі поверталась до рідного міста за речами. Вирішила, що безпечніше, якщо поїде сама, без чоловіка.

Останній день, коли ходили поїзди

Перша її поїздка припала на останні дні існування залізничного сполучення із її рідним містом. Пізніше вже Вікторія дуже пошкодувала про своє рішення, бо саме коли люди чекали на поїзди, почався обстріл залізниці.

Люди тільки заскочили в поїзд, він відразу почав рух, не чекав жодної секунди. Провідник скомандував, щоб всі лягли на підлогу, накрилися матрацами і ще півгодини ми так лежали на підлозі

«Люди були нажахані – кидали сумки, дітей, бо обстріл був божевільний. І дивом так сталося, що почали подавати мій поїзд, один з трьох, і весь потік людей ринувся до нього. Люди тільки заскочили в поїзд, він відразу почав рух, не чекав жодної секунди. Провідник скомандував, щоб всі лягли на підлогу, накрилися матрацами і ще півгодини ми так лежали на підлозі. Коли від’їхали подалі, то різна реакція в людей була: хтось плакав, в когось істерика починалась, хтось радів. Я набрала чоловіка і сказала, що все нормально, я на безпечній території», – згадує луганка.

Під час другого її візиту було затишшя, але зранку почалися обстріли околиці. Вікторія була спантеличена і спостерігала з балкону за тим, як вибухають будинки, проте сусідка їй зробила зауваження, що ховатися треба у ванній кімнаті. Під час третього повернення було тихо, але люди стали дуже насторожені, і навіть знайомі радили їй покинути місто, казали, що «всі бачать по телевізору, чим ти займаєшся в Києві», згадує Вікторія Василевська.

Вирішальна зустріч

Займається луганка в Києві волонтерством. Вона допомагає переселенцям в одному з найбільших центрів, який розташований на вулиці Фролівській 9/11. Шість днів на тиждень Вікторія Василевська працює на громадських засадах.

«Відверто кажу, що я сюди приходжу, бо перебуваю у декретній відпустці до 6 років із третьою дитиною. Отримую декретні гроші, виплати для переселенців, і мій чоловік влаштувався на роботу наступного ж дня, як приїхав до Києва», – пояснює своє рішення мати трьох дітей.

Про те, що може зайнятися волонтерством, Вікторія на початку свого перебування в Києві, не здогадувалась. Так сталося, що сама змушена була звернутися по допомогу одного дня, коли всі діти серйозно захворіли, а купити дорогі ліки сім'я не могла.

Того року мої діти не бачили влітку ні черешні, ні полуниці
Єдина, хто відгукнулася тоді – Леся Литвинова, не питаючи вік дітей, чи я з чоловіком, який бік я підтримую, а просто сказала написати в повідомленні список ліків. Наступного дня вранці вона стояла з усіма медикаментами

«Того року мої діти не бачили влітку ні черешні, ні полуниці. Це був перший дзвіночок, коли я зрозуміла, що мені доведеться звернутися по допомогу. На той момент була шалена кількість різних фондів. Причому про них я не чула більше ніколи. Набираєш, оператор ввічливо спілкується, питає твої дані, дехто просив записати дані зі свідоцтв. Півтора року минуло, і жоден з тих фондів не зателефонував. Єдина, хто відгукнулася тоді, – Леся Литвинова (засновниця волонтерського центру на Фролівській 9/11 — ред.), не питаючи вік дітей, чи я з чоловіком, який бік я підтримую, а просто сказала написати в повідомленні список ліків. Наступного дня вранці вона стояла з усіма медикаментами. Крім того, вона привезла дитяче харчування та памперси, іграшки, бо з назв ліків було зрозуміло, що дитина маленька. І, дійсно, це все було дуже необхідно», – відзначає переселенка.

Друга зустріч із Лесею Литвиновою стала вирішальною для Вікторії Василевської – вона сама захотіла допомогти, побачивши який величезний обсяг роботи виконують декілька людей. Доки старша дочка наглядала за найменшою дитиною, мама допомагала у волонтерському центрі. Спочатку приходила декілька днів на тиждень, згодом почала працювати всі шість днів. За півтора року Вікторія Василевська виконувала роботу у всіх відділах, які існують у центрі. Зараз вона відповідальна за роботу з переселенцями та волонтерами, крім того, впродовж останніх чотирьох місяців є ще й оператором гарячої лінії. Вона розуміє, як важко буває людям просити про допомогу, бо сама колись збиралась із силами, щоб зателефонувати.

Багатьом людям складно зателефонувати і промовити цю фразу: «Я переселенець з Донбасу, чи можна звернутись за допомогою

«Складно, коли ти розумієш, що тобі треба звернутися по допомогу. Ще складніше, коли у тебе в руках уже є номер телефону і необхідно його набрати, але ти не знаходиш тих самих слів, фраз. Як сприйматимуть це з того кінця телефону? Багатьом людям складно зателефонувати і промовити цю фразу: «Я переселенець з Донбасу, чи можна звернутись по допомогу?». І я їх дуже розумію. Дехто каже, що їм нічого не треба, лише б тільки курточку для дитини або ліки. Це жахливо, насправді. Ти розумієш, що люди жили і могли все це собі дозволити, все це мати без чиєїсь допомоги», – зазначає Вікторія Василевська.

Волонтерство закрило шлях додому

Вікторія не уявляє, як склалося б її життя на новому місці, якби не волонтери і діяльність у центрі, де в неї з'явилися друзі і гарний колектив. А в перемінах життя бачить нові можливості, зізнається переселенка. Проте її діяльність закрила для неї шлях додому, що стало дуже болісним для волонтерки. Нещодавно в неї померла мама, яка жила в Луганську, і Вікторія не змогла потрапити на похорон.

Я допомагаю своїм землякам, щоб їм було легше. Але там інакше вважають. Коли все скінчиться і я зможу повернутися додому, все одно я буду зрадницею там, тому що поїхала

«Я набрала сусідку і сказала, що хочу виїжджати, що спробую виїхати через Росію, тому що перепустки не робила. На що вона мені розповіла, що сусіди дуже агресивно налаштовані проти мене, і це може закінчитися бідою. Люди, на жаль, зникають там. Поставивши на ваги: бути доброю дочкою, але тут можуть залишитися троє дітей без мами… Ти розумієш, що їхати додому всього дванадцять годин, але навіть не можеш туди поїхати. Я допомагаю своїм землякам, щоб їм було легше. Але там інакше вважають. Коли все скінчиться і я зможу повернутися додому, все одно я буду зрадницею там, тому що поїхала. Там багато хто вважає себе героєм лише через те, що не залишили своє місто», – ділиться волонтерка.

Нові можливості

Так сталося, що і чоловік, і старша дочка родини Василевських змушені були покинути власні досягнення і починати все спочатку.Чоловік Вікторії Василевської Вадим – спортсмен, у Луганську працював головним тренером у спортклубі. Як професійний бодібілдер неодноразово представляв Україну на змаганнях, завоював титул чемпіона Європи, є суддею міжнародного класу, ділиться з Радіо Свобода його дружина. Роботу в столиці знайшов швидко, влаштувався у спортивний центр, завоював довіру клієнтів у короткий термін і, вже перебуваючи в Києві, здобув золото на чемпіонаті України.

Вікторія разом із чоловіком Вадимом, професійним бодібілдером (фото зі сторінки у Фейсбук Вікторії Василевської)

Вікторія разом із чоловіком Вадимом, професійним бодібілдером (фото зі сторінки у Фейсбук Вікторії Василевської)

Чоловіки набагато складніше переживають цей момент. Він був упевнений у завтрашньому дні, ми заводили третю дитину, бо знали, що можемо собі це дозволити

«Чоловіки набагато складніше переживають цей момент. Він був упевнений у завтрашньому дні, ми заводили третю дитину, бо знали, що можемо собі це дозволити. А це був довгоочікуваний син, тому чоловік дуже радів. Він дуже переживав, що ми не зможемо йому дати те, що могли би дати вдома. Чоловіки дуже важко переживають ці моменти, але знову ж таки, поруч повинна бути жінка, яка може його підтримати. Треба дивитись на це, як на те, що в тебе є нові можливості», – пояснює луганка.

Старша дочка Настя входила в збірну України з художньої гімнастики, коли родина жила в Луганську. У Києві для неї мали зберегти це місце, але коли переїхали до столиці, батьки зрозуміли, що школу олімпійського резерву фінансово не потягнуть, поки шукали іншу, дитина тимчасово зупинила тренування, згадує мати. Випадково батько Насті дізнався про нову можливість для дочки – вступити до команди черлідінгу. З того часу Настя разом із командою стали чемпіонками Європи, світу, також брали золото і в Україні, ділиться її мати.

Анастасія Василевська із бронзовою нагородою чемпіонату Європи з черлідінгу (фото зі сторінки у Фейсбук Вікторії Василевської)

Анастасія Василевська із бронзовою нагородою чемпіонату Європи з черлідінгу (фото зі сторінки у Фейсбук Вікторії Василевської)

«Тренер з Луганська забрала всю команду з десяти дівчат віком 14-16 років і перевезла їх до Києва. Хтось із батьками, хтось без них зміг переїхати. Федерація надала їм гуртожиток. Настю запросили на огляд, вона підійшла», – зазначає мама.


«Дива на кожному кроці»

Вікторія не шкодує про квартиру, яка залишилась, зазначає вона в коментарі для Радіо Свобода. Хоча перед тим, як у Луганську розгорнулись військові дії, родина щойно завершила ремонт і утеплила стіни. Всі збереження витратили на це та на відпочинок закордоном напередодні. При цьому волонтерка не припиняє дякувати долі за ти дива, які з нею трапляються і які вона бачить у житті.

У мене траплялись дива на кожному кроці. Торік 31 грудня в мене був телефонний дзвінок вранці і запитали, що мої діти писали у листах до Діда Мороза. Дівчина представилась і сказала, що хоче бути нашим Дідом Морозом. О десятій вечора вона вже подзвонила в двері з тими подарунками, які замовили діти

«У мене траплялись дива на кожному кроці. Торік 31 грудня в мене був телефонний дзвінок вранці і запитали, що мої діти писали у листах до Діда Мороза. Дівчина представилась і сказала, що хоче бути нашим Дідом Морозом. О десятій вечора вона вже подзвонила в двері з тими подарунками, які замовили діти. У мене була чудова приятелька Лілія, яка протягом трьох місяців допомагала мені матеріально. Я не знаю, як вона мене обрала, але вона просто мені допомагала. Минулого року на Різдво ми їздили у Львів до людей, яких до цього ніколи в житті не знали. Після допису на Facebook від Лесі нас запросила Людмила до Львова, її дочка виявилась екскурсоводом, сама господиня займається стародавнім одягом, і ми Різдво зустрічали в стародавніх вишиванках минулих століть, які коштують шалених грошей. Класно і чарівно! І в мене багато було таких моментів», – розповідає переселенка.

Вікторія Василевська продовжує практично весь свій час витрачати на волонтерську діяльність у центрі на Фролівській 9/11. Що таке «волонтерське вигорання» вже відчула на собі, адже і її сім'я і вона сама втомилися від нескінченного потоку роботи та покладених на себе обов'язків. Допомогли впоратися із цим тренінги та психологічні семінари.


Зараз кількість волонтерів, задіяних у центрі значно зменшилася, порівняно з минулим роком, так само як і обсяги допомоги від громадян. Проте найбільшим відкриттям для себе на новому місці волонтерка з Луганська вважає саме киян та гостей міста – їхню щедрість і готовність прийти на допомогу після допису у соцмережі.

Зараз, паралельно зі своїми обов'язками, Вікторія Василевська ініціювала дитячий майданчик, на якому проводить із дітьми різноманітні заходи.

Серед волонтерів центру багато переселенців: один із таких за віком не може вступити до лав армії, а допомогу в центрі вважає гідною альтернативою, розповідає Вікторія Василевська. За півтора року волонтери прийняли 14 тисяч людей, обслужили 55 тисяч заявок, повідомляє вона.

Волонтерський центр допомоги ВПО «Фролівська, 9/11» є проектом громадської мережі підтримки та захисту народу України «Свої».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG