Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 16:33

Передбачити в деталях війну на Донбасі було легко ще 25 років тому – Чебаненко


Сергій Чебаненко, начальник управління внутрішньої політики Луганської міськради, заспокоює мітингувальників з ПСПУ. Березень 2005 року. Фото Юрія Кривенка

Сергій Чебаненко, начальник управління внутрішньої політики Луганської міськради, заспокоює мітингувальників з ПСПУ. Березень 2005 року. Фото Юрія Кривенка

«Луганський Нострадамус» пророкує замороження конфлікту на Донбасі і вважає головною зброєю поліпшення життя в Україні

Луганський політолог і письменник-фантаст Сергій Чебаненко у газетній статті 1990 року у деталях передбачив війну на Донбасі. Зокрема – «революційне захоплення влади жителями Донбасу», яким «забороняють розмовляти рідною мовою» створені пропагандою кровожерливі «бандерівці». А також формування «робочих дружин», підтримку України з боку світової спільноти і тоді ще не реалізований у Придністров’ї сценарій для Донбасу. В інтерв’ю з Сергієм Чебаненком говоримо про особливості луганського політичної ситуації, які дозволили все це передбачити, та про теперішні прогнози для Луганщини та Донеччини.

– Пане Чебаненко, у 1990-му навіть до незалежності був рік. Упевнений, більшість читачів «Молодогвардійця» ані на мить не вірили у можливість війни між Україною й Росією. Що вас підштовхнуло до такої думки?

– Наприкінці осені 1990 року ймовірність поділу СРСР на незалежні держави була очевидна. Ще влітку 1990-го почався «парад суверенітетів», який ініціювали політичні еліти майже в усіх республіках (Радянського Союзу). Йшло поступове перетікання влади з союзного центру в республіки. Розросталися національно-визвольні рухи.

Стаття Сергія Чебаненка про ймовірність війни на Донбасі вийшла у грудні 1990 року

Стаття Сергія Чебаненка про ймовірність війни на Донбасі вийшла у грудні 1990 року

Щодо війни між союзними республіками – перед очима був конфлікт між Вірменією та Азербайджаном у Нагірному Карабасі. Тому й склався сценарій, описаний у статті «У нас це неможливо!». (У рукописі, до речі, назва закінчувалась знаком запитання.) На жаль, це здійснилося в Молдові та Придністров’ї, в Грузії і Абхазії, в Югославії.

Держави, як великі системи, дуже неповороткі і консервативні у виборі шляхів розвитку. Маючи більш-менш повну інформацію і бачення загальних тенденцій, зовсім нескладно зробити прогноз на майбутнє.

– Розкажіть трохи про політичну обстановку в Луганську у той час.

– Політична система на Луганщині в 1990 році була ще дуже простою.

«З бараків соцтабору до квартир європейського дому». Мітинг за незалежність у Луганську, 1990 рік. Фото із vk.com – lugansk_advice

«З бараків соцтабору до квартир європейського дому». Мітинг за незалежність у Луганську, 1990 рік. Фото із vk.com – lugansk_advice

Була КПРС-КПУ – не стільки партія, скільки частина системи управління союзною державою і Української РСР. У КПРС-КПУ виділялися «праві» і «ліві». Перші хотіли управляти по-старому – як за Брежнєва і Черненка. Другі (а разом з ними і частина комсомольських функціонерів) відчували, що «Перебудову» можна перетворити на володіння управлінським і – головне! – фінансовим капіталом. Частина «лівих» – так звані «націонал-комуністи» – хотіли ще й назавжди дистанціюватися «від Москви і Горбачова».

Були в Луганську і радикальні «незалежні комуністи» – «Єдність за марксистсько-ленінські ідеали».

Компартія тоді навіть почала визнавати Голодомор. «Ворошиловградская правда» від 9 лютого 1990 року. Фото із vk.com – luhansk_in_xx_century

Компартія тоді навіть почала визнавати Голодомор. «Ворошиловградская правда» від 9 лютого 1990 року. Фото із vk.com – luhansk_in_xx_century

З іншого боку політичного спектру Луганщини існували численні «демократи». Вони ділилися на дві великі групи: «націонал-демократи» і «загальнодемократичний рух».

Перші – це були громадська організація Народний рух України та Українська республіканська партія – виступали за негайне надання незалежності України. «Загальнодемократичний рух» складався з Луганської асоціації виборців, «Меморіалу», «Зеленого світу» та «Демократичної платформи».

Встановлення першого хреста – березового на місці сталінських розстрілів у Луганську. Суча балка, 1991 рік. Фото із vk.com – luhansk_in_xx_century

Встановлення першого хреста – березового на місці сталінських розстрілів у Луганську. Суча балка, 1991 рік. Фото із vk.com – luhansk_in_xx_century

Чітких меж між партіями і громадськими організаціями не існувало. Часто одна людина могла бути одразу в кількох організаціях (за винятком партій).

– Народний рух Луганщини, який говорив про «автономію Донбасу» у разі непідписання нового союзного договору, – наскільки реальною силою він був?

– Мітинги Народного руху Луганщини були багатолюдними – до 5000 учасників (в «запрошенні» на них дуже допомагав апарат КПУ-КПРС).

У жовтні 1989-го в луганській пресі було опубліковано листа ініціаторів створення нової громадської організації – Народного руху Донбасу (пізніше на установчій конференції була затверджена інша назва: Народний рух Луганщини).

Автори наголошували, що нова громадська організація «не є альтернативою Народному руху України», але пропагандистський задум був очевидний. На Луганщині структури Народного руху України ще не оформилися, і частина партапарату КПУ-КПРС намагалася «перехопити ініціативу» у демократів, створити маріонеткову «демократичну» організацію. (Це не єдина така організація – були й «Інтердвіженіє» тощо).

Листівка до грудневого референдуму 1991 року про незалежність, виготовлена «Интердвижениєм» за участі Володимира Корнілова. Фото із сайту dosie.su

Листівка до грудневого референдуму 1991 року про незалежність, виготовлена «Интердвижениєм» за участі Володимира Корнілова. Фото із сайту dosie.su

Рух не допускав «діяльності у своїх лавах антисоціалістичних, екстремістських, націоналістичних сил і формувань». Підкреслювалося, що у вирішенні багатьох питань рух «співпрацює з партійним апаратом» КПРС-КПУ. Програмними засадами Народний рух Луганщини називав «сприяння реальному відродженню регіону на основі різних форм загальнонародної власності», «затвердження справжнього народовладдя».

– Ви писали: аби людей вдалося вивести на вулиці з вимогою відокремитися від України, необхідний образ кривавого ворога, який забороняє говорити рідною мовою. І в зображення «петлюрівсько-бандерівської змови» з узагальнених демократів свій внесок уже зробила, як писали Ви в 1990 році, «певна частина обласної преси». Наскільки цілеспрямованою була робота над образом ворога в наступні роки? Чи можете Ви сказати, хто координував її в регіоні і яка мета була при цьому?

– Докладним аналізом піар-кампаній обласної влади на Луганщині в 1991-2014 роках я ніколи не займався. Тому мені складно судити, наскільки опрацьованою була ця діяльність і хто конкретно нею керував.

Однак принцип «розділяй і володарюй» в Україні ніхто не відміняв. Кращий ворог – це той, який існує десь далеко: тоді цим жупелом можна як завгодно довго лякати народ без побоювання нарватися на спростування або відповідну реакцію. Що й робилося.

От і вшанування вже тисяч жертв репресій. На відміну від пам’ятника десятку ніби закатованих «бандерівцями» у центрі. Фото із vk.com – luhansk_in_xx_century

От і вшанування вже тисяч жертв репресій. На відміну від пам’ятника десятку ніби закатованих «бандерівцями» у центрі. Фото із vk.com – luhansk_in_xx_century

– Коли Ви зрозуміли, що описаний Вами майже чверть століття тому сценарій розгортається на Донбасі?

– Вже в першій декаді березня 2014 року стало зрозумілим, що грають на Луганщині відразу кілька сил: «зовнішні сили», тодішнє керівництво України, обласна влада, «неформальні громадські сили».

Загострення ситуації на Луганщині серйозно підштовхнули «відхід» Криму до Росії і позачергові президентські вибори в Україні. Стало зрозуміло, що в найближчій перспективі миром все це не закінчиться, а очікуваного багатьма «переходу» регіону до складу Російської Федерації не буде.

Отже, лишався єдиний варіант: Луганщина як невизнане квазідержавне утворення з усіма політичними, військовими, соціально-економічними та іншими наслідками. Придністров’я, Югославія, Абхазія, Південна Осетія… Проте хіба історія коли-небудь вчила будь-кого?

– І які Ваші прогнози? Якою буде доля «Окремих районів Луганської та Донецької областей»?

– Найімовірніший варіант – заморожування конфлікту приблизно у стані кінця грудня 2015 року. Повернення до України зразка початку осені 2013 року вже не буде – ані політично, ані економічно, ані морально. Змінилося і суспільство, і люди – і в Україні, і на Донбасі.

Сценарії «Входження регіону в Росію» і «Негайне повернення Донбасу в Україну в результаті військової операції» можливі тільки ціною дуже великої крові – аж до глобальної війни. Головні «гравці» цих сценаріїв не в Києві і не в Луганську, а зовсім в інших країнах. Чи потрібна їм глобальна війна? Гадаю, що ні.

Крім того, вже склався впливовий прошарок управлінців і в Україні, і в Росії, і на Донбасі, яким саме нинішній стан справ вигідний політично і економічно. У кишені почало добре «капати»!

Дай Бог, щоб на Сході перестали стріляти, встановили чітку демілітаризовану зону, які-небудь псевдодержавні кордони («лінії розмежування»). Потрібно відновити – нехай навіть і з блокпостами – залізничний рух між Україною та Донбасом і поштове сполучення. Перестати мучити мирне населення «пропускними системами», які постійно змінюються, «блокадами» та «санкціями», що часто призводять до абсолютно зворотних результатів.

Україні ж зараз перш за все потрібні соціально-економічні реформи, боротьба з корупцією, модернізація системи управління державою

Я не маю ілюзій: боротьба триватиме на «таємних фронтах», можливі диверсії і провокації, працюватиме пропаганда з обох боків. Але поганий мир кращий від хорошої війни.

Україні ж зараз перш за все потрібні соціально-економічні реформи, боротьба з корупцією, модернізація системи управління державою. Успішні реформи і поступове поліпшення рівня життя – кращий спосіб боротьби за уми людей на Сході України.

І я вірю, що все у нас вийде.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG