Луганський політолог і письменник-фантаст Сергій Чебаненко у газетній статті 1990 року у деталях передбачив війну на Донбасі. Зокрема – «революційне захоплення влади жителями Донбасу», яким «забороняють розмовляти рідною мовою» створені пропагандою кровожерливі «бандерівці». А також формування «робочих дружин», підтримку України з боку світової спільноти і тоді ще не реалізований у Придністров’ї сценарій для Донбасу. В інтерв’ю з Сергієм Чебаненком говоримо про особливості луганського політичної ситуації, які дозволили все це передбачити, та про теперішні прогнози для Луганщини та Донеччини.
– Пане Чебаненко, у 1990-му навіть до незалежності був рік. Упевнений, більшість читачів «Молодогвардійця» ані на мить не вірили у можливість війни між Україною й Росією. Що вас підштовхнуло до такої думки?
– Наприкінці осені 1990 року ймовірність поділу СРСР на незалежні держави була очевидна. Ще влітку 1990-го почався «парад суверенітетів», який ініціювали політичні еліти майже в усіх республіках (Радянського Союзу). Йшло поступове перетікання влади з союзного центру в республіки. Розросталися національно-визвольні рухи.
Щодо війни між союзними республіками – перед очима був конфлікт між Вірменією та Азербайджаном у Нагірному Карабасі. Тому й склався сценарій, описаний у статті «У нас це неможливо!». (У рукописі, до речі, назва закінчувалась знаком запитання.) На жаль, це здійснилося в Молдові та Придністров’ї, в Грузії і Абхазії, в Югославії.
Держави, як великі системи, дуже неповороткі і консервативні у виборі шляхів розвитку. Маючи більш-менш повну інформацію і бачення загальних тенденцій, зовсім нескладно зробити прогноз на майбутнє.
– Розкажіть трохи про політичну обстановку в Луганську у той час.
– Політична система на Луганщині в 1990 році була ще дуже простою.
Була КПРС-КПУ – не стільки партія, скільки частина системи управління союзною державою і Української РСР. У КПРС-КПУ виділялися «праві» і «ліві». Перші хотіли управляти по-старому – як за Брежнєва і Черненка. Другі (а разом з ними і частина комсомольських функціонерів) відчували, що «Перебудову» можна перетворити на володіння управлінським і – головне! – фінансовим капіталом. Частина «лівих» – так звані «націонал-комуністи» – хотіли ще й назавжди дистанціюватися «від Москви і Горбачова».
Були в Луганську і радикальні «незалежні комуністи» – «Єдність за марксистсько-ленінські ідеали».
З іншого боку політичного спектру Луганщини існували численні «демократи». Вони ділилися на дві великі групи: «націонал-демократи» і «загальнодемократичний рух».
Перші – це були громадська організація Народний рух України та Українська республіканська партія – виступали за негайне надання незалежності України. «Загальнодемократичний рух» складався з Луганської асоціації виборців, «Меморіалу», «Зеленого світу» та «Демократичної платформи».
Чітких меж між партіями і громадськими організаціями не існувало. Часто одна людина могла бути одразу в кількох організаціях (за винятком партій).
– Народний рух Луганщини, який говорив про «автономію Донбасу» у разі непідписання нового союзного договору, – наскільки реальною силою він був?
– Мітинги Народного руху Луганщини були багатолюдними – до 5000 учасників (в «запрошенні» на них дуже допомагав апарат КПУ-КПРС).
У жовтні 1989-го в луганській пресі було опубліковано листа ініціаторів створення нової громадської організації – Народного руху Донбасу (пізніше на установчій конференції була затверджена інша назва: Народний рух Луганщини).
Автори наголошували, що нова громадська організація «не є альтернативою Народному руху України», але пропагандистський задум був очевидний. На Луганщині структури Народного руху України ще не оформилися, і частина партапарату КПУ-КПРС намагалася «перехопити ініціативу» у демократів, створити маріонеткову «демократичну» організацію. (Це не єдина така організація – були й «Інтердвіженіє» тощо).
Рух не допускав «діяльності у своїх лавах антисоціалістичних, екстремістських, націоналістичних сил і формувань». Підкреслювалося, що у вирішенні багатьох питань рух «співпрацює з партійним апаратом» КПРС-КПУ. Програмними засадами Народний рух Луганщини називав «сприяння реальному відродженню регіону на основі різних форм загальнонародної власності», «затвердження справжнього народовладдя».
– Ви писали: аби людей вдалося вивести на вулиці з вимогою відокремитися від України, необхідний образ кривавого ворога, який забороняє говорити рідною мовою. І в зображення «петлюрівсько-бандерівської змови» з узагальнених демократів свій внесок уже зробила, як писали Ви в 1990 році, «певна частина обласної преси». Наскільки цілеспрямованою була робота над образом ворога в наступні роки? Чи можете Ви сказати, хто координував її в регіоні і яка мета була при цьому?
– Докладним аналізом піар-кампаній обласної влади на Луганщині в 1991-2014 роках я ніколи не займався. Тому мені складно судити, наскільки опрацьованою була ця діяльність і хто конкретно нею керував.
Однак принцип «розділяй і володарюй» в Україні ніхто не відміняв. Кращий ворог – це той, який існує десь далеко: тоді цим жупелом можна як завгодно довго лякати народ без побоювання нарватися на спростування або відповідну реакцію. Що й робилося.
– Коли Ви зрозуміли, що описаний Вами майже чверть століття тому сценарій розгортається на Донбасі?
– Вже в першій декаді березня 2014 року стало зрозумілим, що грають на Луганщині відразу кілька сил: «зовнішні сили», тодішнє керівництво України, обласна влада, «неформальні громадські сили».
Загострення ситуації на Луганщині серйозно підштовхнули «відхід» Криму до Росії і позачергові президентські вибори в Україні. Стало зрозуміло, що в найближчій перспективі миром все це не закінчиться, а очікуваного багатьма «переходу» регіону до складу Російської Федерації не буде.
Отже, лишався єдиний варіант: Луганщина як невизнане квазідержавне утворення з усіма політичними, військовими, соціально-економічними та іншими наслідками. Придністров’я, Югославія, Абхазія, Південна Осетія… Проте хіба історія коли-небудь вчила будь-кого?
– І які Ваші прогнози? Якою буде доля «Окремих районів Луганської та Донецької областей»?
– Найімовірніший варіант – заморожування конфлікту приблизно у стані кінця грудня 2015 року. Повернення до України зразка початку осені 2013 року вже не буде – ані політично, ані економічно, ані морально. Змінилося і суспільство, і люди – і в Україні, і на Донбасі.
Сценарії «Входження регіону в Росію» і «Негайне повернення Донбасу в Україну в результаті військової операції» можливі тільки ціною дуже великої крові – аж до глобальної війни. Головні «гравці» цих сценаріїв не в Києві і не в Луганську, а зовсім в інших країнах. Чи потрібна їм глобальна війна? Гадаю, що ні.
Крім того, вже склався впливовий прошарок управлінців і в Україні, і в Росії, і на Донбасі, яким саме нинішній стан справ вигідний політично і економічно. У кишені почало добре «капати»!
Дай Бог, щоб на Сході перестали стріляти, встановили чітку демілітаризовану зону, які-небудь псевдодержавні кордони («лінії розмежування»). Потрібно відновити – нехай навіть і з блокпостами – залізничний рух між Україною та Донбасом і поштове сполучення. Перестати мучити мирне населення «пропускними системами», які постійно змінюються, «блокадами» та «санкціями», що часто призводять до абсолютно зворотних результатів.
Україні ж зараз перш за все потрібні соціально-економічні реформи, боротьба з корупцією, модернізація системи управління державою
Я не маю ілюзій: боротьба триватиме на «таємних фронтах», можливі диверсії і провокації, працюватиме пропаганда з обох боків. Але поганий мир кращий від хорошої війни.
Україні ж зараз перш за все потрібні соціально-економічні реформи, боротьба з корупцією, модернізація системи управління державою. Успішні реформи і поступове поліпшення рівня життя – кращий спосіб боротьби за уми людей на Сході України.
І я вірю, що все у нас вийде.
