Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 22:43

Кадиров. Опудало внутрішнього використання


Московська область, 25 серпня 2015 року

Московська область, 25 серпня 2015 року

Нервозність Рамзана – від безперспективності. У Путіна закінчуються гроші, потім – влада, а йому доведеться відповідати. Навіть не за російськими законами, а за кавказькими. Це набагато страшніше

Рубрика «​Точка зору»​

Іноді Рамзан переграє – починає лаяти Барака Обаму або Анґелу Меркель. Так, ніби вони прочитають його слова і, як мінімум, злякаються. Прочитає одна людина – це точно, це – Володимир Володимирович на прізвисько «Аллах». Його так назвав сам Рамзан, коли довелося відповідати, звідки у нього стільки грошей. Багатьом тоді довелося злякатися такого богохульства, думали, що муфтій Чечні обуриться або муфтій повище, наприклад, Талгат Таджуддін. Але ніхто нічого не сказав. Ні Обама, ні Меркель, ні Таджуддін. Так, ніби нічого й не трапилося – звідкілясь вітерець подув і стих.

Так навіщо все це? У сучасній російській мові є таке слово – «понти». Це коли немає нічого особливого ні в зовнішності, ні всередині, ні знань, ні подвигів, ні досягнень, але заявити про себе хочеться. Насправді «понти» – природна поведінка сучасних російських політиків, які говорять пишномовні слова про Росію – «велика», «могутня», «непереможна». Щоб підкреслити себе в процесі могутності Росії, кажуть, що вона, нарешті, «з колін встає». «Понти» – війна в Грузії, «понти» – війна в Україні та Сирії. За «понтами» – нічого, порожнеча, ніхто, починаючи з Путіна, не може пояснити – навіщо ці війни, що вони дадуть для розвитку Росії, чи збільшиться економічний потенціал. Нарешті, чи з'явиться власна авіапромисловість або автомобільна, і така, щоб не сміялися, а конкурентоспроможна.

Найбільші «понти» останніх шістнадцяти років – Рамзан. Власне, Рамзан з'явився в якості керівника Чечні трохи пізніше, але він був завжди поруч з батьком, був начальником його охорони, яка несподівано опинилася 9 травня 2004 року в Москві, а не на грозненському стадіоні «Динамо». Ахмат Кадиров був підірваний закладеним заздалегідь вибуховим пристроєм, який не могла не пропустити служба безпеки, її очолював син, Рамзан. Через деякий час Рамзан з'явився на екрані в м'якому спортивного вигляду одязі, понуро стояв поруч з Путіним, який говорив чергові слова про трагедію.

Путін замінив Рамзану батька, з яким вони були майже ровесники. У Путіна, напевно, вже був план дій у Чечні. Грошей у скарбниці було навалом, і він вирішив, що заспокоїти бунтівну Чечню можна, купивши її. Не Чечню як республіку, а тим більше, не чеченців. Натомість, можна було купити Рамзана. Через три тижні після загибелі Ахмата у власному ліжку був знайдений мертвим старший брат Рамзана Зелімхан. Він, на відміну від молодшого брата, ніде особливо не з’являвся, служив старшиною в спецроті. Рамзана знали більше – він миготів поруч із батьком, особливо коли Ахмата призначили муфтієм Чечні в 1995 році. Рамзана бачили з Шамілем Басаєвим, він стояв поруч з Дудаєвим, з Асланом Масхадовим. З тими, кого він зараз називає «шайтанами». Ніяких подвигів він не вчиняв, хоча фраза про те, що «першого росіянина він убив в 16 років», вигідна, швидше за все, йому: раніше для ореолу слави, зараз – для «понтів». Принаймні, ті, хто по-справжньому воював проти російської армії, пригадати його зі зброєю, коли він ішов в атаку, не можуть. Тепер вони сміються над мундиром генерал-майора та іконостасом орденів і медалей. Інші сміються над званням академіка і титулами «почесного доктора», хоча сам Рамзан, який так і не закінчив середню школу, в інтерв'ю Анні Політковській не зміг згадати спеціальності, за якою він навчався у філії Московського інституту бізнесу в Гудермесі, але має декілька почесних звань професора. Нібито захищав докторську дисертацію. На честь нього названі 10 вулиць і один провулок. Якби не вік – 40 років, можна подумати, що перед нами літній заматерілий представник славної комуністичної номенклатури, за традицією обвішаний орденами і медалями, обласканий колегами, який із нетерпінням чекає пенсії.

Саме ця якість і привернула Путіна і тих, хто опікувався Чечнею, – «понти» і марнославство, пристрасть до грошей і чинопочитання. Здавалося б, Ахмат, який закінчив Ісламський інститут у Ташкенті, мав виховати сина в ісламських традиціях скромності та відрази до жадібності. Але вийшло навпаки. Мабуть, Путін чи хтось із ФСБ, хто спостерігав за хлопчиком, особливо після того, як Ахмат переметнувся до «федералів», помітив схильність до «понтів». А далі все пішло по накатаній чекістській методиці. Путіну в Чечні потрібна була надійна людина – щоб чеченці надалі не сміли піднімати голови і не вимагали незалежності. Тактика насправді стара, з часів Кавказької війни в 19-му столітті. Сорок з гаком років російська імперія намагалася схилити чеченців та інших жителів Північного Кавказу до співжиття. Найчастіше воювали, але траплялося, що підкуповували і вмовляли. Рамзан належить до останньої категорії – не зміг встояти перед спокусою розпоряджатися сотнями мільярдів рублів, що надсилаються Москвою без затримки. Вмовляти, як виявилося, особливо й не треба було.

Кремль хотів відкупитися за зруйноване у двох війнах, але чи зможе відкупитися від пам'яті десятків тисяч осіб, убитих, покалічених і зниклих безвісти з 1994 року? З якого дива в 2004 році 28-річний молодий чоловік отримує звання Героя Росії, не зробивши жодного подвигу? І з якого дива через два роки він стає президентом Чечні? Не маючи ні досвіду державної діяльності, ні реальної освіти, ні підтримки населення. Навпаки, чеченці вельми болісно ставляться до зрадників, тим більше, коли вони переметнулися до тих, з ким воювали десять років, а за великим рахунком – 200 років.

Путін дав Рамзану карт-бланш, що дозволяє тому робити все, що заманеться, в обмін на удаваний спокій і занадто дорогий добробут. Рамзан почав зачищати Чечню від неугодних, передусім, правозахисників і журналістів. Кого залякував, когось знаходили вбитим. Будь-яке розслідування закінчувалося покаранням або других, або третіх виконавців, але жодне слідство і поодинокі суди не намагалися виявляти замовника. У Росії вже стало звичним вважати «висяки» замовленням влади, яка не зацікавлена в розслідуванні тих злочинів, до яких сама причетна. Російське суспільство вже настільки дозріло для авторитаризму, що вбивство інакомислячого почало вітатися, як це було в 30-х роках під час сталінського терору. І Рамзан якраз згодився в ролі виконавця «волі народу», тобто Путіна.

Карт-бланш передбачав не лише величезні грошові витрати, не лише безмежний терор, а й право на будь-яку поведінку. «Кадирівець» у Москві з пістолетом на поясі або з автоматом в автомобілі – звичне явище. Путін породив явище, яке важко прокоментувати, з точки зору Кримінального кодексу або Конституції. Сотні тисяч чеченців, які живуть в еміграції – в Європі, Америці або в Туреччині та Йорданії – дивляться на події в Чечні як на цікаву історію про те, як можна за допомогою нафтодоларів і беззаконня тримати в страху населення, що залишилося. Путін створив абсолютно новий вид кавказця, для якого не існує ні сучасних законів, ні адату, ні шаріату, на який він посилається. Такий диктатор на довірі – у головного диктатора.

Хотів Путін чи ні, але Рамзан перетворився на найближчу до нього людину, навіть без його згоди. Навряд чи Путін припускав, що з керівника невеликої республіки виросте людина, яка думає, що всі її бояться. Оскільки ніхто його не осмикує з Кремля, це свідчить або про мовчазну підтримку «академіка», або про втрачену можливість осадити Рамзана, який вже зарвався. Одна справа – лякати своїх земляків, публічно ображати жінок і чоловіків, роздягаючи їх до трусів, що вважається тяжкою образою, про яку пам'ятатимуть кілька поколінь його родичів. Інше – звертатися з образами до президента США або канцлера Німеччини. Сюжет з байок Івана Крилова. Якщо Путін мовчить, значить, йому це вигідно, треба, щоб Рамзана боялися.

Але росіяни ще вміють поважати. Не того, хто справедливий і розумний, а того, хто бреше і погрожує. На інтернет форумах сперечаються – наскільки Путін дозволить Рамзану займатися внутрішньою політикою. Деякі навіть всерйоз стверджують, що Рамзан цілком здатний стати президентом Росії. Ніким він ніколи не стане: генеральська форма та іконостас з медалей – це все, що йому дозволено. Крім загальноросійського фактора не варто упускати і такий – внутрішньокавказький, зі своїми традиціями, стосунками і гірськими законами. Сила Рамзана в підтримці Путіна, а далі – невідомість, порожнеча. Нервозність Рамзана та його геополітичні потуги від безперспективності. Він розуміє, що у Путіна закінчуються гроші, потім закінчується влада, а Рамзану доведеться відповідати. Навіть не за російськими законами, а за кавказькими. Це набагато страшніше.

P.S. За повідомленням телеканалу «Грозний ТВ», 22 січня на мітинг на підтримку Рамзана прийшли більше 1 мільйона людей, тобто все населення республіки і прилеглих районів Російської Федерації. Представник РПЦ, Благочинний Наурського району отець Амвросій зі сцени звернувся до Рамзана: «Ваше превосходительство».

Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG