Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 00:54

Погано, що підтримка зменшилась: навіть за перемир’я бійці потрапляють у шпиталі – волонтер


(©Shutterstock)

(©Shutterstock)

«Коли вперше йшла до поранених, мама й тато казали не дивитись на поранення, а дивитись бійцю у вічі» – школярка, яка допомагає у госпіталі з весни 2014-го

Київ – «Сестрички», «доці», «наші сонечки» – так у Центральному військовому госпіталі поранені (залежно від віку і настрою) називають двох сестричок-волонтерів – 16-річну Тетяну і 17-річну Анастасію Ткачових. Вперше дівчата прийшли до госпіталю допомагати пораненим навесні 2014 року, разом з батьками, Володимиром та Інною Ткачовими. Найбільш складними, пригадують дівчата, були літо 2014 року і зима 2014-2015 року, коли «борти» з пораненими ішли постійно. А чи не найбільше сестрам запам’ятався їхній перший волонтерський день у шпиталі. Про це, про допомогу пораненим вони розповідають Радіо Свобода.

Тетяна Ткачова: Наш перший «госпітальний» день розпочався, як на мене, доволі дивно. Спершу до госпіталя пішла наша мама, ми її провели. Пройшлися, подивились довкола (по території госпіталю – ред.) і поїхали додому. А вже назавтра ми пішли разом з мамою, допомагали пости у соціальних мережах виставляти – чого потребує госпіталь, чого не вистачає пораненим. І нам це сподобалось, ми активно почали мамі, таткові, іншим волонтерам допомагати. Тоді було сім волонтерів на більш як сорок бійців у відділеннях, тож вистачало роботи. Ми з Настею бігали по відділеннях, приносили у палати їсти хлопцям, заходили просто поговорити з ними, і нам сподобалось, з’явилось чітке бажання допомагати!

Пункт прийому допомоги у Київському госпіталі. Тетяна Ткачова

Пункт прийому допомоги у Київському госпіталі. Тетяна Ткачова

Я все дивувалась, що нам люди довіряють, що стільки всього привозять

Анастасія Ткачова: А мене у перший день здивувало, що звичайні люди приносять у госпіталь хто їжу домашню, хто ліки. А дехто своїми машинами завозив і нам передавав речі, дорогі медикаменти. І я все дивувалась, що нам люди довіряють, що стільки всього привозять і хочуть пораненим допомогти. І у мене була віра, що все піде потроху на краще – інакше бути не може, тому що є люди, готові допомогти воїнам. Тоді волонтери збирались у маленькій кімнатці, колишньому аптечному кіоску, і туди люди носили різне, і ми там все збирали, і дуже швидко ця маленька кімнатка перетворилась на щось середнє між товарним сховищем та аптекою. Хтось холодильник привіз, ми туди продукти харчування і ліки для поранених складали.​

– А як поранені реагували?

Тетяна Ткачова: Поранені дивувались, ніяковіли, дякували. Ми їх підбадьорювали, а якщо до хлопців приїздили родичі (дружини чи мами), ми їм намагались допомогти теж, бо якщо чиясь старенька мати не киянка або дружина приїхала доглядати пораненого чоловіка з іншого міста, то їм треба було знайти місце для ночівлі. Волонтери теж цю проблему взяли на себе.

Анастасія Ткачова: Бійці дякували, дехто соромився брати їжу, але ми залишали на тумбочці біля ліжок. Влітку 2014 року волонтери завдяки звичайним людям обладнали холодильники у палатах, також туди мікрохвильовки і телевізори потроху завозили.

Волонтерська родина: Анастасія, Тетяна, Володимир та Інна Ткачови

Волонтерська родина: Анастасія, Тетяна, Володимир та Інна Ткачови

А у вас яка реакція була, коли ви бачили покалічених бійців, страшно не було?

Мені мама і тато, коли я вперше йшла до поранених, казали не дивитись на поранення, а дивитись бійцю у вічі, тому що в очах душу видно

Тетяна Ткачова: Мені було страшно, це правда. Мені мама і тато, коли я вперше йшла до поранених, казали не дивитись на поранення, а дивитись бійцю у вічі, тому що в очах душу видно. Батьки переживали, що ми з Настею якось неадекватно зреагуємо, побачивши покалічене тіло, але ми якось одразу внутрішньо підготувались. І вже разом з мамою і татком зустрічали «борти» (медичні літаки та автомобілі «Швидкої допомоги», які перевозять поранених з зони воєнних дій до шпиталів – ред.) з пораненими. Звісно, що серце стискалось, коли бачили молодих хлопців з ампутованими кінцівками, але ми не плакали, тримали себе в руках.

Анастасія Ткачова: Спершу страшно, але зараз нормально на такі речі реагуєш. Просто важко звикнути, що через війну здорові, енергійні люди отримують поранення, каліцтва.

Як починалась волонтерська служба у Київському військовому госпіталі. Червень 2014 року

– Дівчата, раніше чи пізніше хлопці одужують. Чи ви підтримуєте контакти з тими, кому допомагали під час лікування?

Тетяна Ткачова: Так, і ми намагаємось не втрачати «з поля зору» бійців, і вони самі по можливості приїжджають підтримати тих, хто лікується у госпіталі зараз. Наприклад, Олександр Чалапчій, його чи не весь світ знає, він обидві ноги втратив, але швидко встав на протези, має свій бізнес і ще й побратимам допомагає.

Ми часто телефонуємо десантнику Руслану Ярошу, ми з батьками до нього в гості їздили, тут за нього всі волонтери переживали, коли його лікували. Русік мав важке поранення і у 2014 році довго лікувався у госпіталі. Ще боєць був, який дуже довго був у госпіталі. Спершу його поклали до реанімації, пізніше у травматології лікарі його довго у прямому сенсі ставили на ноги. У нього донька маленька – Вікторія, Вікуся, їй тоді 9 місяців виповнилось, і доки дружина бійця з ним поруч була у палаті – я Вікусю бавила. Це було маленьке янголятко, якому виповнилось нещодавно 2 роки. І вона дуже весела, життєрадісна, я її дуже люблю, а вона мене.

Сюжет про Олександра Чалапчія на ГромабськомуТБ:

У бійців з батальйону «Донбас» складні поранення і контузії були, а тепер вони знову на передовій

Анастасія Ткачова: Віка досі питає своїх батьків: «Де моя Таня, де моя няня?» А взагалі-то, ми з усіма намагаємось не втрачати контакти, хто може з хлопців – заходить до шпиталю, розповідає, хто чим займається. Заходили бійці з батальйону «Донбас», у них складні поранення і контузії були, а тепер вони знову на передовій. Під час ротації бійці заходили поспілкуватися з нами і ходили по палатах, щоб поранених підбадьорити. А один солдат з «Донбасу» нещодавно прийшов, щоб познайомити нас зі своєю дружиною. Юрко Весельський, якого ушпиталили з перебитими ногами, з нами спілкується часто, як і інші хлопці.

– Це вже дружба родинами, мабуть…

Тетяна Ткачова: Взагалі, дружба сім’ями – це норма! Наша мама хрестила дитину одного бійця, наприклад. І він іноді до нас приходить і або малу приводе з собою, або мамі звітує, як її похресниця росте, вже їй півроку виповнилось. Мама дуже тішиться! А маленька Віка, коли я телефоную її батькам або вони мені, радісно кричить «няня!»

– Психологічний стан у поранених різний, чи вам доводилось стикатися з неадекватними реакціями, наприклад?

Нам психологи, які працюють з пораненими, кілька порад одразу дали. З власного досвіду скажу, що коли сідаєш поруч з пораненим, варто представитись і пояснити, що ти волонтер

Тетяна Ткачова: Нам психологи, які працюють з пораненими, кілька порад одразу дали. А з власного досвіду скажу, що коли заходиш до палати або сідаєш поруч з пораненим, варто представитись і пояснити, що ти волонтер. Спілкування, вміння вислухати і почути – це дуже важливо для порозуміння. Не все одразу, контакт поступово налагоджується. Трапляється, що приходять жінки і просять, щоб ми їм порадили, з ким з поранених можна посидіти і поспілкуватись. Ми пояснюємо, що у шпиталі лікують бійців з ампутованими кінцівками, з роздробленими кістками, і що то тяжко бачити. «Я не боюсь», – каже жіночка, а коли заходить до палати й бачить ці поранення, то починає плакати. Це неприйнятно, це стрес і для неї, і найбільше – для поранених!

Анастасія Ткачова

Анастасія Ткачова

Анастасія Ткачова: Так, треба спілкуватися, слухати і чути. Якщо ж ми бачимо, що поранений неадекватно поводиться, ми до нього не підходимо і кличемо лікарів. Адже є поранені у пригніченому стані. А є такі, хто хоче свої спогади розповісти, поділитися тим, що йому болить і так далі. Тато радив не дивитись на поранення, а дивитись в очі. Поранений солдат, солдат з ампутованими кінцівками чи без ока – він не інвалід, він сильна людина, він сильний воїн, його не треба жаліти, його треба підтримати. Ці чоловіки – вони герої!

– Тетяно, чи Вас підтримують однокласники? Настя, як до Вашого волонтерства ставляться однокурсники?

Тетяна Ткачова: Якщо чесно, мої однокласники здебільшого байдужо ставляться до моїх волонтерських справ. Моя подруга поцікавилась, що відбувається у госпіталі і як я себе почуваю поруч з пораненими. Я їй розповіла про волонтерів, які допомагають пораненим, а вона мені у відповідь каже: «А мене це не обходить, тому я туди не ходжу і не переймаюсь». Але один з моїх знайомих хлопців, який під час Майдану був у Самообороні, допомагав медикам, поступив у медичний університет ім. Богомольця, щоб рятувати життя пораненим.

Анастасія Ткачова: А моя подруга мені каже, що я занадто переживаю, і дивується, що я «цікавого» у госпіталі знаходжу, якщо, за її словами, «у Києві війни немає». «Як так, війна ж точиться в Україні!» – здивувалась я і почула у відповідь: «Це вже не Україна, а окуповані території». А одногрупники, однокурсники в Острозькій академії просто не розуміють, що насправді на Донбасі діється, і мене хіба що морально підтримують. Більшість моїх одногрупників родом із Західної України, для них не те що Донбас, а й Київ – то далекий світ. А з іншого боку, я бачу, як багато іноземців допомагають Україні, передають дорогі медикаменти і ліки для поранених, бронежилети та аптечки бійцям на передову. Це навіть дивно – українців «це не обходить», а іноземцям це болить, і вони нас підтримують.

– Наскільки потужною є нині підтримка волонтерів з боку суспільства?

Підтримка зменшилась. І це погано, тому що навіть за перемир’я бійці потрапляють у шпиталі, хтось підірвався на розтяжці, а хтось на посту вночі пальці відморозив

Тетяна Ткачова: Підтримка зменшилась. І це погано, тому що навіть за перемир’я бійці потрапляють у шпиталі, хтось підірвався на розтяжці, а хтось на посту вночі пальці відморозив або захворів на бронхіт. Дехто так і каже: так у нас же бойових дій немає, чого я повинен зараз допомагати, якщо у мене вдома сімейна «соціальна криза».

Поранених привозять до Київського госпіталю й під час перемир'я. Січень 2016 року (фото з фейсбук-сторінки «Волонтерської сотні Госпіталь»)

Поранених привозять до Київського госпіталю й під час перемир'я. Січень 2016 року (фото з фейсбук-сторінки «Волонтерської сотні Госпіталь»)

Звісно, є люди, які виснажились і морально, і фінансово

Анастасія Ткачова: Є люди, які зізнаються, що вони втомилися від війни, але війна і допомога пораненим – це різні речі. Звісно, є люди, які виснажились і морально, і фінансово. Тим не менше, моя мама розгорнула проект волонтерської допомоги лікарням у звільнених містах Донбасу, і ось що ми помітили: найбільше допомагають люди з Центральної і Західної України, з країн Євросоюзу. Малий і середній бізнес теж нас підтримує. А от переселенці, які купують у Києві чи Львові квартири, налагоджують бізнес на новому місці, особливою активністю не вирізняються. Вони не збираються повертатись додому? Чи вони лікуються за кордоном і їх не обходить, в яких умовах працюють лікарі у Краматорську, Маріуполі чи Щасті? А люди, які живуть на Донбасі, здебільшого кажуть: «Ви повинні нас підтримувати, бо ми від війни постраждали. Ми підтримуємо владу, яка у нас зараз тут є».

– А правда, що росіяни допомагають пораненим українцям?

Тетяна Ткачова: Правда! Одного разу сидимо у волонтерському центрі при госпіталі, перебираємо теплі речі, які жіночки якісь привезли. Аж тут бачимо, заходить молодий чоловік з рюкзаком з написом «Зеніт» (футбольний клуб з міста Санкт-Петербург – ред.) і каже, що він пітерець, що він любить Україну. Пояснив, що його мама – українка, тато – радянський офіцер, а він сам звільнився з російської армії, щоб не потрапити на Донбас. І ще розповів, як зомбує росіян державне телебачення Росії. Ми поспілкувались, і він залишив нам трохи грошей і попросив купити для поранених те, чого вони потребують і що на цю суму можна купити.

Нам на рахунки приходять перекази з Росії

Анастасія Ткачова: До речі, нам на рахунки приходять перекази з Росії. Трапляється, що приходять росіяни, які до родичів у Київ приїхали. Приносять гроші або якісь смачні продукти для поранених. Допомагають і переселенці з Донбасу і Криму. Але все-таки у порівнянні з позаминулим роком, допомоги поменшало...

– Про що мрієте?

Тетяна Ткачова: Війна нас дуже сильно змінила. Наприклад, коли однокласники збиралися в кіно чи просто кави попити і морозива поїсти, я дивувалась, як можна так проводити час, коли у ці ж години на сході, можливо, гинуть наші бійці. Тому я мрію, щоб війна скінчилась, і щоб ми в Україну повернули мир! І щоби тато повернувся додому (Володимир Ткачов є добровольцем у складі однієї з бригад ЗСУ – ред.)

Анастасія Ткачова: Моє ставлення до життя змінилось. Як і Таня, я не уявляла, як можна сидіти у кінотеатрі, коли до шпиталю привозять поранених, а по телебаченню розповідають про обстріли у зоні АТО. Тому маю надію, що Україна якнайшвидше переможе, і знову буде мир, а мама з татом будуть займатися домашніми справами і будуть поруч з нами вдома.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG