Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 02:50

Шевченкові «Гайдамаки». Маловідомі факти (до 175-ліття створення поеми)


Автопортрет Шевченка 1840–1841 рр., написаний у той період, коли поет створював «Гайдамаки» (зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка)

Автопортрет Шевченка 1840–1841 рр., написаний у той період, коли поет створював «Гайдамаки» (зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка)

Хитрощі книгаря, буря в цензурному комітеті та фальшива нота. Що знаємо ми про поему «Гайдамаки»?

(Рубрика «Точка зору»)

Виповнюється 175 років від того часу, як Шевченко написав поему «Гайдамаки». Знаковий твір української літератури, а з доробку поета – чи не найвідоміший та, відповідно, найбільш досліджуваний. Відтоді, як «Гайдамаки» з’явилися на світ, навколо них розгортаються дискусії. Одні й ті самі цитати інтерпретують з діаметрально протилежними висновками. Одні й ті самі образи викликають ледве чи сумісні асоціації – від проекцій на сучасні національні потреби, міжнаціональні відносини тощо до пошуку біблійної метафористики та закодованості. Один і той самий сюжет будить різну пам’ять, яка резонує в сьогодення. За цими пристрастями, які апелюють до тексту, ми часто забуваємо про те, як цей текст постав і як він дійшов до читача. Це окрема тема, не менш цікава та повчальна: як Шевченко створював, друкував і поширював свою поему, як її перевидавав і чим відрізняється перше видання від другого, і, нарешті, який саме текст ми маємо у незчисленних виданнях «Кобзаря» і якою мірою він відображає «волю автора». Властиво, пропонований нарис – це своєрідний «вступ» до прочитання поеми, яке у кожного своє, оперте на власний читацький досвід. Натомість викладені нижче факти лежать в об’єктивній площині, не залежать від нашого сприйняття і не потребують інтерпретацій.

Друкарські похибки: «Цур йому»

«Гайдамака Галайда». Автоілюстрація Шевченка до поеми «Гайдамаки» (початок 1840-х рр.; копія зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка; оригінал втрачено)

«Гайдамака Галайда». Автоілюстрація Шевченка до поеми «Гайдамаки» (початок 1840-х рр.; копія зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка; оригінал втрачено)

Коли Шевченко почав писати поему, – певних, документально підтверджених, відомостей немає, проте є усі підстави вважати, що, в основному, він її завершив 1840 року після виходу «Кобзаря». Останню крапку в поемі Шевченко поставив 7 квітня 1841 р., коли дописав вступ, а дописав його відразу після того, як отримав листа Григорія Квітки-Основ’яненка, у якому письменник висловив захоплення твором і заохочував молодого поета до подальшої праці: «Гайдамаки» Ваші – добра штука буде... Дрюкуйте швидше, лишень». На початку листопада Шевченко віддав поему на розгляд цензури, а вже наприкінці цього місяця цензор Пьотр Корсаков санкціонував її публікацію. Цей самий цензор роком раніше дозволив «Кобзар» і альманах «Ластівку», де надруковано перший розділ «Гайдамаків». Треба віддати цензорові належне: він дуже поблажливо поставився до тексту, зробивши усього декілька вилучень. Їх Шевченко поновив у різних примірниках поеми, які подарував друзям.

Першодрук поеми «Гайдамаки» (1841) з дарчим написом поета Родіону Чернявському та власноручним поновленням цензурної купюри (зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України)

Першодрук поеми «Гайдамаки» (1841) з дарчим написом поета Родіону Чернявському та власноручним поновленням цензурної купюри (зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України)

Поет спершу сподівався, що він видасть «Гайдамаки» коштом земляка Василя Григоровича, конференц-секретаря Академії мистецтв, але ці надії виявилися марними (нагадаю, що «Кобзар» Шевченко видав коштом Петра Мартоса). Тому, отримавши цензурний дозвіл на публікацію поеми, Шевченко відразу надрукував передплатні квитки і заходився їх поширювати. Виручені кошти мали покрити витрати на видання. У країні, проте, саме на той час виникла видавнича криза: провінція перестала довіряти столичним книгарям, множилися різні шахрайства, і це відбилося на тому, що передплата на «Гайдамаки» йшла дуже повільно. Не знайшовши спонсора, Шевченко видав поему за ті кошти, які отримав через передплату, а також у борг. Уже в грудні книжку було надруковано.

Першодрук поеми «Гайдамаки» (1841) з дарчим написом поета Родіону Чернявському та власноручним поновленням цензурної купюри (зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України)

Першодрук поеми «Гайдамаки» (1841) з дарчим написом поета Родіону Чернявському та власноручним поновленням цензурної купюри (зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України)

«Гайдамаки» вийшли у друкарні А. Сичова, і треба думати, це була далеко не найкраща друкарня: поетові йшлося, щоб вартість була невисокою, і він обрав друкарню з дешевших. Вона виникла лише наприкінці 1830-х рр., пік її діяльності припадає на першу половину 1840-х років, після чого продукція різко зменшується. Остання згадка про неї датована 1846 роком. Набірник не знав української мови, і поет, найімовірніше, сам тримав коректу. Через те книга має величезну кількість друкарських похибок. «Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, бо так погано видержана коректура, що цур йому», – так Шевченко писав Григорію Тарновському, коли дарував йому книжку наприкінці березня 1842 року.

Буря в цензурному комітеті

Після того, як книжку було надруковано, залишалося отримати цензурний дозвіл на її вихід у світ. Це була окрема процедура, здебільшого формальна: цензор мав пересвідчитися, що опублікований текст не відрізнявся від дозволеного. Проте несподівано на цьому етапі Шевченко зіткнувся із проблемою. Корсаков зволікав із дозволом, і книжка у вигляді незброшурованих аркушів декілька місяців лежала без руху. Цензор, вочевидь, перелякався. Вихід «Гайдамаків» у світ збігся в часі з появою першого випуску видання Алєксандра Башуцького «Наши, списанные с натуры русскими», яке привернуло увагу жандармів III відділу і самого царя. Видання дозволив той самий цензор Корсаков, а одним з ілюстраторів книжки (13-го випуску) був Шевченко. Майбутнє, проте, показало, що острах Корсакова хоча й був умотивований, але, по суті, даремний. Коли Шевченко перебував під слідством і його твори III відділ розглядав з особливою пильністю, «Гайдамаки» не привернули уваги жандармів. Поему переклали російською і долучили до Шевченкової справи, але жодних неґативних висновків щодо твору тоді зроблено не було. Книжку не визнали шкідливою, як це було з «Кобзарем», і по відомству народної освіти, зокрема Головного управління цензури та підвладних йому цензурних комітетів, не пройшло розпоряджень про її заборону.

Примірник «Гайдамаків» із Шевченковим написом книгарю Іванові Лисєнкові, який потверджує продаж літературних прав на книжку (оригінал зберігається в бібліотеці Державного музею політичної історії Росії в Санкт-Петербурзі; фотокопія обкладинки із Шевченковим написом – у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України)

Примірник «Гайдамаків» із Шевченковим написом книгарю Іванові Лисєнкові, який потверджує продаж літературних прав на книжку (оригінал зберігається в бібліотеці Державного музею політичної історії Росії в Санкт-Петербурзі; фотокопія обкладинки із Шевченковим написом – у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України)

На 3-й сторінці обкладинки Шевченко вмістив «Панове субскрибенти!». У цьому сатирично-публіцистичному зверненні зазначено, що знайшлося «десятків зо два, зо три» тих, які передплатили книжку, і автор мав намір надрукувати їхні імена, але передумав. У тогочасній російській і польській книговидавничій справі існувала практика оприлюднювати імена передплатників на сторінках видань. Нечисленні українські книжки цю практику в поодиноких випадках теж перейняли (поетична збірка «Думки й пісні та ще дещо» Амвросія Метлинського, альманах «Сніп» Олександра Корсуна, збірка «Барвінок України» Стецька Карпенка). Саме звернення до «субскрибентів» поет запозичив у Корсуна, який теж вмістив «Мена панів субскрибентов» у своєму альманаху. Шевченко отримав «Сніп» у подарунок від самого видавця невдовзі після виходу його у світ – приблизно саме того часу, коли друкував «Гайдамаки».

Після того, як буря в цензурному комітеті вщухла, Корсаков дозволив випустити книжку. Це сталося лише 21 березня 1842 року. Забравши якусь частину примірників із друкарні, Шевченко поспішав їх розіслати. У листі від 26 березня до Тарновського, надсилаючи щойно випущену книжку йому, Маркевичу та Забілі, поет писав: «Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились». Промовиста деталь: примірник, подарований Маркевичу (який зберігся), і примірник, подарований Квітці (який нині не відомий, проте його детально описано), не мають обкладинок. А у Квітчин примірник поет власноруч вклеїв листок із текстом «Панове субскрибенти!». Це дає підстави вважати, що обкладинку вже було надруковано після того, як книжка отримала дозвіл на випуск із друкарні, та й саме звернення до передплатників поет написав того-таки часу (а не протягом жовтня–листопада 1841 року, як стверджується в «Повному зібрання творів» поета).

Хитрощі книгаря

Який був наклад книжки, відомостей немає. Шевченко зміг забрати із друкарні лише невелику його частину – заборгованість не дозволяла поету розпоряджуватися усім накладом. Тому 28 березня він писав Квітці, кваплячи його з передплатниками: «Коли маєте субскрибентів, то напишіть до мене швидче, бо вже тілько сто екземплярів осталось». Очевидно, тут Шевченко мав на увазі не весь незреалізований наклад, а лише ті примірники, які він забрав із друкарні і які були в нього на руках. Основна ж частина накладу лежала у друкарні, і її згодом викупив петербурзький книгар Іван Лисєнков.

Обкладинка першодруку поеми Шевченка «Гайдамаки»

Обкладинка першодруку поеми Шевченка «Гайдамаки»

Книжку продавали за ціною 1 р. 43 коп. сріблом (або 5 руб. асиґнаціями). Продаж ішов дуже повільно, на відміну від «Кобзаря», який після виходу буквально розлетівся. Борг перед друкарнею «висів» над Шевченком, і щоб його погасити, поет змушений був увесь нереалізований наклад – 800 примірників – продати книгареві Лисєнкову, причому за значно нижчою ціною. Водночас Шевченко продав йому й літературні права на «Кобзаря» і «Гайдамаків». Угоду було підписано 8 лютого 1843 року, майже через десять місяців після фактичного виходу книжки у світ. Згодом, уже після смерті Шевченка, коли 1867 року в Петербурзі друзі поета підготували нове видання «Кобзаря». Книжка з’явилася коштом книгаря Дмітрія Кожанчикова, і Лисєнков позивав його до суду, трактуючи це видання контрафактним та вимагаючи відшкодування. Проте суд програв.

Придбавши увесь наклад «Гайдамаків», Лисєнков пустив книжку у продаж за ціною майже удвічі нижчою, ніж її продавав Шевченко, – 75 коп. сріблом (2 руб. 62 ½ коп. асиґнаціями). Проте і за такою ціною книжка залежувалася.

Отримавши авторське право на видання «Кобзаря», Лисєнков спершу гадав випустити книжку другим виданням, і Шевченко для цього видання зробив деякі поправки в тексті. Проте комерційні інтереси спонукали книгаря вчинити інакше. Він механічно об’єднав друге видання «Кобзаря» (яке назвав по-новому «Чигиринський Кобзар», попри те, що зміст обох видань був однаковий) із книжкою «Гайдамаки». Нове видання отримало назву «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». Під такою обкладинкою розпочалося ще одне життя «Гайдамаків», яке, втім, було недовгим. Після арешту і заслання Шевченка, його «Кобзар» почали вилучати з обігу. Це розпорядження поширювалося також і «Чигиринського кобзаря», а разом із ним і переплетених до нього «Гайдамаків».

Цензори знайшли нову крамолу

Наступний етап в історії «Гайдамаків» розпочався після повернення Шевченка до Петербурга в березні 1858 року. Поет одразу заходився готувати до видання нову збірку своїх віршів, до якої мала також увійти і ця поема. Протягом 1858-го і наступного, 1859-го років Шевченко вів із цензурним відомством перемови про нове видання творів. Петербурзький цензурний комітет не міг дозволити таке видання без санкції Головного управління цензури, а воно, своєю чергою, без ІІІ відділу, а той, відповідно, без прямої вказівки царя, адже саме цар власноруч наклав резолюцію на вироку, щоб заборонити Шевченкові в солдатах писати і малювати. По цьому ланцюжку твори поета проходили декілька разів, і врешті поетові дозволили перевидати вже опубліковані раніше тексти поезій, а також переспіви псалмів за умови, що їх цензура розгляне по-новому. Внаслідок повторного розгляду «Гайдамаків» їх було дозволено до друку, проте без вступу, у тексті якого цензор побачив крамольні думки і вилучив. Так поему і було опубліковано в «Кобзарі» 1860 року. Крім вступу, нова публікація не містила ще й прозової «Передмови» (насправді – післямови), а також «Приписів» (приміток) та звернення до «панів-субскрибентів». Цю публікацію шевченкознавці вважають за таку, яка відповідає останній волі автора, і від неї відштовхуються при підготовці сучасних видань поеми.

Тут починається нова історія, не менш цікава і повчальна, про існування якої пересічний читач «Гайдамаків» навіть не підозрює і яка криється не у творчій майстерні поета, а в кабінеті науковця, текстолога, який готує твори Шевченка для видання і відповідає за те, що вони достовірні й відбивають «волю автора». Проте яким би об’єктивним текстолог не був, у випадку з «Гайдамаками», коли він готує «канонічний» текст, мимоволі змушений виступати «співавтором» поета. Чому я так пишу? Річ у тім, що готуючи «Гайдамаки» до другого видання, Шевченко значно переробив текст – і не тільки поправив окремі слова й фрази, а й скреслив цілі фрагменти та дописав нові. Властиво, поет створив нову редакцію твору, й у ній, що природно, він постав дещо іншим, ніж коли писав до заслання.

Фальшива нота

Опублікувавши цю нову редакцію в «Кобзарі» 1860 року, Шевченко почав далі правити текст уже в друкованому примірнику, проте цю правку не довів до кінця. Властиво, ми не знаємо і ніколи не дізнаємось, чи правки «Гайдамаків» у виданні «Кобзаря» мали завершений характер, чи ні, і наскільки ні. Чи їх поет колись мав намір друкувати, а чи їх створив у плані експерименту, керуючись внутрішнім хвилевим настроєм, який виплеснувся у правлені рядки. Проте саме цей примірник із правками, які сприймаються як поліпшення друкованого тексту, нині вважають за «останню волю» і публікують в «канонічному» тексті разом із передмовою, яку вилучила цензура.

Окрім цього, оскільки в останньому «Кобзарі» поет не вмістив прозових післямови, приміток та звернення до субскрибентів, то і їх не подають у «канонічному» тексті, а друкують – якщо говорить про «Повне зібрання творів» поета – цілком окремо від поеми. Звичайно, в такому підході є своя логіка, і текст у такому вигляді має право існувати. Проте має таке саме право існувати і текст, який Шевченко створив 1841 року і який ширшому читачеві майже не відомий. До цього тексту рідко хто звертається, а саме він, якщо говорити про дійсну хронологію, за якою подаються твори у всіх виданнях «Кобзаря», відповідає року його написання. Натомість під 1841 роком у виданнях ми отримуємо текст в редакції кінця 1850-х років, а текст 1841 року відходить на задній план, якщо не зникає з читацького виднокола взагалі. До видань популярних його точно не включають. Це та фальшива нота, яка звучить при хронологічному розташуванні текстів, бо те саме, що про «Гайдамаки», можна сказати і про інші твори, які зазнали доопрацювання поета після заслання.

Справжнє факсимільне видання – допомогли науковці зі США

Обкладинки книжок Григорія Грабовича та Олеся Федорука про поему (2013), які додані до її факсимільного видання

Обкладинки книжок Григорія Грабовича та Олеся Федорука про поему (2013), які додані до її факсимільного видання

Першу редакцію «Гайдамаків» нині опубліковано в останньому «Повному зібранні творів» Шевченка в розділі інших редакцій та варіантів. Проте мало хто знає, що заслуга в цьому саме професора Григорія Грабовича, який свого часу виступив із програмною статтею «Між словом і схемою. (У пошуках Шевченкового тексту)», що увійшла до збірки його статей «Шевченко, якого не знаємо» (цю книжку разом із монографією про «Гайдамаки» нині номіновано на Шевченківську премію). У статті розвинено надзвичайно плідну для шевченківської текстології тезу, що поет творив редакціями й варіантами, і коли ми зводимо Шевченка до тексту «остаточного», «канонічного», що відображає «останню волю», ми збіднюємо наше знання, а отже, і звужуємо сприйняття текстів поета. У статті автор також скритикував «Повне зібрання творів», яке наприкінці 1980-х почав видавати Інститут літератури (тоді вийшло 3 томи, видання не закінчене, а 2001 року розпочато нове видання у 12 томах, тепер уже завершене), і де «Гайдамаки» було друковано лише в редакції кінця 1850-х років з поправками Шевченка у робочу примірнику «Кобзаря» 1860 року. Критика була конструктивною, і в новому виданні «Повного зібрання творів» поета виправлено цю хибу – тут наявні уже обидві редакції поеми.

Як не дивно, попри те, що за совєтів «Гайдамаки» вважалися класичним твором, саму книжку – першодрук 1841 року – ніколи не перевидавали. Навряд чи це було випадково, якщо пам’ятати, скільки шевченківських факсимільних видань – і якісних! – тоді зроблено. Декілька видань «Кобзаря» 1840 р., «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки» 1859 р., «Кобзар» 1860 р., рукописні альбом «Три літа», Більша і Менша книжки, автобіографія і щоденник тощо. Проте чомусь не «Гайдамаки». І ось тільки тепер (2013 р.) видавництво «Критика» в рамках програми по вшанування поета у його 200-ліття, яку ухвалило Наукове товариство імені Шевченка в Америці, випустило факсимільне видання «Гайдамаків».

Факсимільне в повному розумінні цього слова, без жодних сучасних друкарських позначок (навіть найкращі в поліграфічному плані факсимільні видання творів Шевченка совєтської доби мали такі позначки, а отже не були стовідсотково факсимільні), з максимально точним відтворенням формату, ґатунку паперу та обкладинки. Читач, беручи цю книжку до рук, може уявити собі першодрук, який, зрозуміло, нині є надзвичайна рідкість. Факсиміле «Гайдамаків» подано в супроводі розвідок: професора Грабовича – сучасне прочитання поеми (докладніше про цю працю я писав у статті «Григорій Грабович і сучасна українська гуманітаристика») та моєї – про історію створення поеми, її видання та поширення.

Олесь Федорук ­– старший науковий співробітник, Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG