Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 16:28

Війна і кохання: як повернутися до життя після війни


У цій жорстокій війні потрібно вижити і жити далі – Едуард Мальований

Едуард Мальований – професійний військовий із досвідом трьох миротворчих місій за спиною. На початку військової агресії Росії в Україні прийшов разом із 9 побратимами проситися на війну. Він дуже сильно хотів захищати Батьківщину, свій дім, свою сім’ю. Потім на нього чекала «Десна», окопи гори Карачун, каравани, броньовані автомобілі і смертельне поранення. Але він вижив, бо йому є за що триматися, є для кого й для чого жити. Едуард Мальований поділився із Радіо Свободою своєю історією життя і кохання.

Військовий, разом із своєю дружиною Людмилою взяли участь у волонтерському мистецькому проекті про тих, хто захищає Україну. Сам проект розділений на 8 блоків, кожен із яких має 10 героїв, приурочених до певної події, дати або проблематики. Едуард із Людмилою беруть участь у фотосесії до Дня закоханих.

За словами організаторів мистецького фото проекту, життєвий шлях цієї пари більш ніж вражаючий. Посадивши своїх героїв на диван, в гостьовій кімнаті, взялися до інтерв’ю.

– Ви можете пригадати, як познайомилися?

– У нашого друга було весілля. Вона сиділа навпроти мене. Ми зустрілися очима, подивилися одне на одного. І я зацікавився. Але вона, спочатку, не дуже. Довелося поборотися. Гарна була, красива, розумна. Потім почали зустрічатися.

У 1999 році в рамках миротворчої місії ООН, Едуард взяв участь у військовому конфлікті в Югославії як миротворець. Пізніше на півтора року вирушив у Сьєрра-Леоне з миротворчою місією. Потім – Ірак.

– Ви не переживали за чоловіка, все ж таки на війну їхав?

Людмила: Там же, знаєте, не така війна була. Це ж миротворча місія, вони там не стріляли.

Едуард: Ну чого ж не стріляли, стріляли! Ти просто цього не знаєш.

Людмила: Може і не знаю, але там же не така війна була, як у нас?

Едуард: Ну так. Просто я не все казав дружині. Самі ж розумієте, миротворча місія покликана, щоб обидві сторони примирити. Бували випадки, що доводилося використовувати зброю, тому що були напади.

На початку квітня 2014 року Едуард Мальований задумався над тим, щоб піти захищати Україну. Однак, він – військовий пенсіонер. Пізніше таки пішов як доброволець.

– Едуарде, чому Ви пішли воювати, адже мобілізація не передбачала Вашу вікову категорію?

Я пішов захищати країну, щоб не допустити того, що зараз відбувається на Сході, тут, у себе вдома

– Я пішов захищати країну, щоб не допустити того, що зараз відбувається на Сході, тут, у себе вдома. Я сам прийняв це рішення і ніхто, крім нас, добровольців, не міг цього зробити. Коли б мене запитали, що я зробив для своєї України, то я знаю що відповісти.

Едуард купив форму, берці, інше екіпірування. На душі був страх, але ще більше він боявся зізнатися дружині, про те, куди зібрався.

думала, що він одумається й повернеться. Але ні. Мій чоловік дуже любить свій народ, свою державу і свою сім’ю

Людмила: Він мені казав, що купує військову форму, щоб захищати маслозавод. Вже тоді у мене були думки, що Едуард їде на Схід. Коли він був у «Десні» і телефонував мені, я не брала слухавки. Я знала, що все-одно він туди поїде. А не брала слухавку, бо думала, що він одумається й повернеться. Надіялася, що йому десь там, всередині, зашарудить. Але ні. Мій чоловік дуже любить свій народ, свою державу і свою сім’ю. По іншому він не міг.

У зоні бойових дій Едуард відповідав за забезпечення батальйону продовольством, організовував солдатський побут. Пізніше старшина Едуард Мальований зайняв посаду водія комбата. Їздив із ними на всі необхідні завдання. Своє поранення отримав у той же день, коли загинув командир 11-го БТрО «Київська Русь» полковник Олександр Гуменюк.

Едуард Мальований другий зліва. За день до поранення. Фащівка

Едуард Мальований другий зліва. За день до поранення. Фащівка

– Як Ви отримали поранення?

– 15 серпня, о 6-й ранку, штабний склад виїхав на рекогносцирування. Я залишився на позиції. Коли почув снайперський постріл і запрацювали наші автомати – я зрозумів, що хлопці в засаді. Перед тим комбат дав наказ – бути у круговій обороні. Ні кроку вперед, ні кроку назад. Прибігає «Сват», Василь Щербаков, і кричить, що комбат поранений, і запитує, чому ми досі стоїмо. Тільки після цього ми висунулися. На місці, коли прибули, вже знали, що б’ють снайпери, а тут закінчилася «зєльонка».

Кажу: «Хлопці, ви знаєте, що робити – вперед!». І ось... пару разів я вистрілив, повернув голову і отримав поранення. Я крикнув, що я «300-й»

Ми висадилися із БТРа, а бетеер старий, 68-го року. Водій що міг зробити, те і зробив: прогазував, щоб машина не заглохла і пішов вперед. Але ми ж з БК, по дві «мухи», бронежилет і каска. Розумієте, що за бронетранспортером побігти в гору було майже неймовірно.

Ми всі до купи стали, не знали, що нам робити. Чесне слово, в ступорі були всі. Думав лише, як розсіяти цю купу хлопців. Даю наказ, приймаю на себе командування. Розштовхую хлопців і йду вперед. Кажу: «Хлопці, ви знаєте, що робити – вперед!». І ось... пару разів я вистрілив, повернув голову і отримав поранення. Я крикнув, що я «300-й». Все, що пам’ятаю і що бачив, бо мене залило повністю кров’ю, то те, що праворуч «зельонка» і мені потрібно було відповзти із місця обстрілу.

Про смерть командира батальйону Едуард дізнався після того, як його занесли в автобус. Потім декілька днів без тями, перевозили його із одного в інший госпіталь. І вже після багатогодинної операції, коли прийшов до тями, Едуардові повідомили, що комбат мертвий і його будуть ховати в цей день.

Кажу, що хочу піти до комбата на похорон, а лікар не міг зрозуміти, як я собі це уявляю. З такою сильною контузією, зі смертельним пораненням

Едуард: Тоді почав у лікарів відпрошуватися на похорон. На мене всі так дивилися, не розуміли, що я від них хочу. Кажу, що хочу піти до комбата на похорон, а лікар не міг зрозуміти, як я собі це уявляю. З такою сильною контузією, зі смертельним пораненням, після глибокого наркозу я хотів йти на похорон.

Я тоді сказала лікарям, що мій чоловік до кінця свого життя собі не пробачить, що не попрощався із командиром. Ми поїхали на похорон

Людмила: Я тоді сказала лікарям, що мій чоловік до кінця свого життя собі не пробачить, що не попрощався із командиром. Я купила йому тільняшку, голубий берет. Нам дали машину в госпіталі і ми поїхали на похорон в будинок офіцерів, у Києві, там було прощання із комбатом. Едуард попрощався з ним, положив йому туди берет, тільняшку. Була дружина комбата, діти. Ми підійшли, поспівчували й одразу поїхали. Чоловікові стало погано, він був наколотий медикаментами. Під входом чекала машина швидкої медичної допомоги, його одразу відвезли у госпіталь.

Едуард Мальований (ліворуч), отець Богдан Бойко (посередині) та Людмила Мальована (праворуч)

Едуард Мальований (ліворуч), отець Богдан Бойко (посередині) та Людмила Мальована (праворуч)

– Людмило, що Ви відчували тоді, коли Ваш чоловік отримав поранення?

Зрозуміла, що окрім мене йому ніхто не допоможе й не повинен цього робити. Я була з ним майже 4 місяці поряд

– Коли мій чоловік потрапив у госпіталь, я дякувала Богові за те, що він залишив його живим. Я сказала собі, що буду все робити, щоб його підняти, щоб він себе почував так, як і раніше, з двома очима. Мені здавалося, що я сильна жінка, але коли у перев’язочній показали його рану, то я одразу відключилася. Тільки пізніше зрозуміла, що окрім мене йому ніхто не допоможе й не повинен цього робити. Я була з ним майже 4 місяці поряд, день в день. Доктор розповідав, що після такого поранення просто не виживають. Тоді ще привезли молодого хлопця, у якого було ідентичне поранення. Лікарі боролися за його життя більше двох діб, але він помер. Лікар аж плакав.

– Що Ви, Едуарде, відчували на лікарняному ліжку?

Я розумів, що якщо Бог зберіг мені життя, то треба триматися і бути разом зі своєю дружиною і сім’єю

– В той момент я відчував тепло дружини, знав, що вона є, вона поряд. І я розумів, що якщо Бог зберіг мені життя, то треба триматися і бути разом зі своєю дружиною і сім’єю.

Едуард вижив. І вижив він не тільки тому, що лікарі проявили високу майстерність і кваліфікацію, а й через жагу до життя. Бажання повернутися до дружини, до дітей, онуків і надалі змінювати Україну, захищати так, як зможе.

Едуард Мальований попросив розмістити його звернення до людей, до солдатів, які повернулися.

«Я хочу звернутися до людей, військових, побратимів. Ви вважаєте, що у нас війна закінчилася? Вважаєте, що Мінські домовленості дадуть якийсь результат? Ви глибоко помиляєтеся! Щоб закінчити війну, нам потрібно в нашій країні наводити порядок і не бути байдужими. Ви опускаєте руки. «Більше немає сил, більше не можемо». Люди добрі, а що ж ви зробили для цієї країни? Ми, мої побратими, які отримали поранення, цю країну оберігали. Люди, які пішли в тому числі і з Майдану воювати, одразу ж по першій хвилі, заради вас, за ваші сім'ї. Але чому ви тоді зараз опускаєте руки? Треба боротися! Задумайтеся! Це наша країна, наша Україна, наша рідна земля. За вашими плечами ваші внуки, діти, батьки й діди. Поверніться, спустіться із неба. Візьміться всі разом за розум».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG