Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 14:14

В Україні створюють кумирів. Але не з Маркелова і Бабурової


Анастасія Бабурова і Станіслава Маркелов

Анастасія Бабурова і Станіслава Маркелов

Нам не потрібен ані Маркелов-кумир, ані його культ: Стас є нашим колегою, товаришем, другом, а це – більше за будь-які культи

Максим Буткевич

(Рубрика «Точка зору»)

12 лютого у рубриці «Точка зору» було вміщено текст Сергія Грабовського «Спроби в Україні перетворити Маркелова на кумира – щонайменше глупота». Вважаю, що на нього треба дати відповідь – бо у цьому тексті відображено кілька важливих тенденцій, на які можна зараз наразитися в різних українських дискусіях. І ці тенденції є вкрай тривожними.

Але – все своєю чергою.

Вбивство, факти, «культ»

Перша проблема, на яку наражається аудиторія допису пана Грабовського – коректність викладу фактів. Те, що вбито Станіслава Маркелова було учасниками банди «БОРН» (а не «Русского национального единства», як сказано), і разом із ним загинула Анастасія Бабурова (а не «Бабуріна», як було вказано в одному з пасажів тексту) – вочевидь, дрібниці, якими можна пожертвувати у процесі «стислого аналізу» поглядів Станіслава.

Складніше зрозуміти причину появи цього «аналізу». Заспів його – у тому, що, на думку пана Грабовського, зі Стаса Маркелова та Насті Бабурової «намагаються зробити культових персонажів задля отримання політичного зиску». Хто намагається – залишається незрозумілим, як і те, яким саме може бути «політичний зиск» із вшанування пам’яті правозахисника і антифашиста, вбитого у Москві російськими нацистами сім років тому.

Стас був людиною, яка нажила собі своєю діяльністю багато ворогів – і ще більше друзів. На щастя, дотепер і в Росії, і в Україні, і в інших країнах є чимало людей, які знали його особисто, дружили з ним, співпрацювали, сперечалися, і поважали – включно з автором цих рядків. Саме ці люди – є поміж організатор/к/ами акцій пам’яті й протесту 19 січня. Нам не потрібен ані Маркелов-кумир, ані його культ: Стас є нашим колегою, товаришем, другом, а це – більше за будь-які культи. І про спробу створення Стаса-кумира, що її розвінчує Сергій Грабовський, я дізнався вперше з цього самого тексту пана Грабовського – і, поки що, більше нізвідки.

«Тоталітаризм», «патріотизм» і цинізм

Втім, найбільше нового про Станіслава Маркелова можна дізнатися зі «стислого аналізу» паном Грабовським його поглядів. Стас і справді, як вказано у тексті, належав до лівої політичної традиції (тієї, що за цінностями – за свободу і солідарність, а не тієї, що за назвою, як КПРФ) та до антифашистського руху.

Однак по тому починається чудасія. Спершу такі погляди чомусь віднесено до «російських політичних ідеологій». А тоді, за допомогою цитат, висмикнутих лише з однієї статті Маркелова (хоча різні тексти Стаса дбайливо зібрано і викладено в інтернеті у форматі PDF, пан Грабовський «конструює» з нього не просто ідейного опонента – а такого, над яким легко розправлятися в українських умовах 2016 року. Лише людина, яка нічого не знає про правозахисну і публіцистичну діяльність Станіслава, може твердити, що його «не турбує» проблема «звільнення від радянського тоталітаризму» (перший-ліпший пошук видає в’їдливі коментарі Стаса щодо сталіністів у «Червоній книзі антифа»). Ба навіть заходити далі, твердячи, що «звільнення Росії від радянського тоталітаризму» було для Маркелова «трагедією» (хоча для першого враження про ставлення Стаса до пізнього СРСР варто прочитати хоча б його короткий текст «Ностальгія за застоєм»). Що вивінчується цинічним порівнянням уривку з його творів зі «стилістикою Жириновського, Зюґанова та Роґозіна». Цинічним – не лише тому, що мова іде про підтасування; а передовсім тому, що згадані персонажі були вочевидь по інший від Стаса бік барикад.

В результаті «стислого аналізу» пана Грабовського аудиторія отримує образ Маркелова-радянського ностальгіста, майже російського шовініста, та ледь не ідейного соратника путінського режиму. Усього того, ким Стас, безумовно, не був.

Творення кумира і напади на людей

Незгода із людиною тих чи інших поглядів, перебуває вона зараз, чи ні, у цьому світі – явище зрозуміле. Інтелектуальна дискусія із тими, хто дотримується інших точок зору – корисна. Але дискредитація людей інших поглядів за допомогою перекручень, маніпуляцій та підтасувань – явище іншого ґатунку. І особливо кепсько, коли другим намагаються підмінити перше, як у тексті Сергія Грабовського про Станіслава Маркелова.

Хоча вказаний текст спрямований проти «створення культу» – без творення кумирів таки не обійшлося. Полемізуючи з Маркеловим, пан Грабовський закидає йому, в якості чи не найстрашнішого аргументу, що погляди правозахисника-антифашиста є «антидержавницькими». Безумовно, так воно і було. Якби Маркелов був налаштований «державницьки» – то не захищав би у путінській Росії «нульових» років родину чеченців, яка потерпіла від дій російських вояків; мешканців мирного міста, які зазнали на собі міліцейського насильства; антифашистів, на яких нападали нацисти; та інших людей – тих, хто відчув на собі чобіт дедалі міцнішої путінської «державності». Станіслав захищав людей від свавілля та насильства державного апарату, який, забувши, що він є лише інструментом, оскаженів і зажив власним життям, наче вийшовши зі сторінок книги про Франкенштейна (добре пам’ятаючи при цьому про те, інтересам якої невеликої групи людей насправді прислуговує). Саме це зробило Маркелова правозахисником. Таке ставлення об’єднує правозахисників усього світу – і було втілене, поміж іншим, в одному з ключових гасел Майдану «Права людини – понад усе».

Ситуація окупації, війни і саботажу реформ в Україні спокушає створенням кумирів із «державницьких поглядів» та «патріотизму», які б переконання насправді не прикривалися цими назвами. Але ця ситуація стає небезпечною тоді, коли лейбл «державницьких поглядів» прикриває собою погляди антилюдські. Такі, якими вони були і є у вбивць Стаса і Насті; у функціонерів машини путінської держави-агресора; у тих, хто зривав акцію пам’яті Маркелова і Бабурової 19 січня 2016 року (включно з російськими нацистами, які давали коментарі у присутності камери «Громадського ТБ»). Те, що в останніх, на думку пана Грабовського, були «вельми серйозні мотиви й аргументи», – свідчить, що творення кумира і справді «у процесі». Кумира «сильної державності» та нерозбірливого «патріотизму», – який, зміцнівши одного разу, з легкістю може приймати у жертву цінності свободи, солідарності й прав людини, яких дотримувався Станіслав Маркелов. І творення саме цього кумира є небажаним і небезпечним. Особливо – зараз, в українському лютому місяці 2016 року.

Максим Буткевич – правозахисник, журналіст, співкоординатор Проекту «Без кордонів»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

На цю ж тему:

12.02.2016
Спроби в Україні перетворити Маркелова на кумира – щонайменше глупота

Не сотвори собі кумира. Чи потрібний культ Маркелова в Україні? далі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG