Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 14:54

«Моторола» вистрелив у голову і сказав: «Я его уже вылечил» – мати загиблого «кіборга»


Захисники Донецького аеропорту після виходу з нового терміналу. Грудень 2014 року

Захисники Донецького аеропорту після виходу з нового терміналу. Грудень 2014 року

«Я хочу довести до кінця цю кримінальну справу, щоб ті, хто катував і вбивав, віддав ці накази, були покарані»

Київ – Мати убитого у полоні «кіборга» Ігоря Брановицького розповіла Радіо Свобода, чому її син пішов добровольцем на фронт, чому не вийшов із підірваного терміналу, а також чого він хотів для України й чого зараз хоче добитися вона сама.

– Те, що син іде на фронт, я дізналася у липні 2014 року. Він сказав мені про це, лише коли пройшов медкомісію. Каже: «Мамо, я йду в армію». Я запитала його: «Ти йдеш добровольцем чи через військкомат?». Звісно, він сам пішов, та про це я вже потім дізналася, а тоді мені сказав, що його мобілізували.

Ніна Брановицька

Ніна Брановицька

Його ніколи не можна було збити з думки чи відмовити, якщо він уже щось вирішив. Та я тоді однак щось говорила. Говорила я! Він мовчки послухав і сказав: «Мамо, я вже пішов».

«Майдан був співзвучний з його ідеями»

Ігор підтримував Майдан. Він був там, коли горів Будинок профспілок і коли розстрілювали Небесну сотню. Він пішов, бо всім уже так набрид той бандитизм

– Ігор підтримував Майдан. Там було щось співзвучне з його ідеями, надіями. Він був там, коли горів Будинок профспілок і коли розстрілювали Небесну сотню.

Він пішов, бо всім уже так набрид той бандитизм, він не міг спокійно спостерігати, як крадуть, як обманюють. У нього було розвинене почуття власної гідності. Ігор взагалі був незалежною людиною. У нього завжди була своя думка, він критично ставився до ситуації, тверезо оцінював все. І разом з тим він ніколи не був агресивною людиною, був добрим, відкритим.

Ігор Брановицький з родичами. Червень 2013 року

Ігор Брановицький з родичами. Червень 2013 року

Він не сприйняв напади на бійців внутрішніх військ, які змушені були стояти на варті

От, приміром, він не сприйняв напади на бійців внутрішніх військ, які змушені були стояти на варті. Він казав: «Так не можна. Їх просто вигнали і поставили в шеренгу, вони не можуть не піти, а вже за ними, за їхніми спинами, стоять ті, з ким і треба говорити – «беркута» ці. А вийшло, що постраждали ці молоді хлопці».

У нас є родичі у Донецькій області, є родичі у Росії. Ми завжди нормально спілкувалися, а за кілька місяців ми для них стали «фашистами і бандерівцями»! Наче чіп вшили в голову людям. Ігор розумів, що йде пропаганда насилля і ненависті проти нас

Ми обговорювали захоплення Криму й те, що почалося у Донецькій і Луганській областях. Ми не могли зрозуміти, звідки це «цунамі ненависті». У нас є родичі у Донецькій області, є родичі у Росії. Ми завжди нормально спілкувалися, а за кілька місяців ми для них стали «фашистами і бандерівцями»! Наче чіп вшили в голову людям.

Ігор розумів, що йде пропаганда насилля і ненависті проти нас. Тоді, коли того чоловіка (Володимира Рибака – ред.) у Горлівці схопили за те, що він повісив прапор України, катували, розрізали живіт, набили піском й вкинули в річку, Ігор сказав: «Мамо, ось це фашизм. Щоб вони не говорили про нас – фашисти вони».

«Коли почалися перебої зі зв’язком, я зрозуміла, що він на сході»

– До війни Ігор був підприємцем. Вийшло так, що він влаштував усіх, з ким працював, а сам пішов на фронт. Я йому казала: «Дивися, усім допоміг, влаштував, а сам?», а він мені: «І я влаштований».

Проводжали ми його кілька разів, аж 22 серпня – третій раз – він пішов. Я ще 21-го за ним пішла у військкомат. Він все просив мене: «Мамо, я піду сам». Та я хотіла знати, куди.

Ніна Брановицька з сином Ігорем. Житомирський полігон, вересень 2014 року

Ніна Брановицька з сином Ігорем. Житомирський полігон, вересень 2014 року

У день від’їзду нам повідомили, що їх везуть у Житомир. Я в душі зраділа, думаю, це недалеко, можна поїхати туди.

Пізніше ми зустрічалися з рідними, хто тоді так само проводжав своїх, і одна жінка мені сказала, що запам’ятала Ігорка ще того дня. Каже, ви йому телефонували, а він: «Мамо, тут тільки чоловіки, тут родичів немає». Він завжди намагався так зробити, щоб я менше хвилювалася.

З 22 серпня до середини вересня вони перебували в Житомирі у військовій частині, а потім виїхали на полігон. На позиціях він був десь з 14 листопада. До цього ми з ним зідзвонювалися по 2-3 рази на день, а потім почалися перебої зі зв’язком. Я зрозуміла, що він на сході.

«І після першого вибуху він мені сказав, що «все нормально»

– Перша його ротація у Донецькому аеропорту припала на грудень. Але я про той час майже нічого не знаю. Я навіть не знала, що він там, бо Ігорок казав, що вони на навчаннях у Донецькій області.

1 січня 2015 року він приїхав у відпустку. До нас заїжджав хлопець з Ровеньок Донецької області, з яким Ігор служив колись під час строкової служби. Він тоді потрапив у роту, де були переважно хлопці з Донбасу. І вони з тих пір підтримували зв'язок.

Так от, цей хлопець розповідає, що «бізнес накрився», машину «визволителі» забрали, але при цьому все одно не сприймав Майдан. І для нього то «свої». Вони з сином про це довго говорили. Ігор його водив Києвом, показував: «Ти подивися, у нас же тут спокійно, у нас все працює».

До того, як їхати знову в Донецький аеропорт він сказав другу: «Про всяк випадок, запам'ятай, я в Донецькому аеропорту, ми там»

11 січня він поїхав. Ще до 16-го ми мали більш-менш постійний зв'язок. Як я зрозуміла, в аеропорт вони заходили по кілька чоловік, його група складалася з трьох бійців. До того, як їхати знову в Донецький аеропорт, він сказав другу: «Про всяк випадок, запам'ятай, я в Донецькому аеропорту, ми там». Мабуть, уже тоді він розумів, що відбувається і чим це може закінчитися.

Якщо я питала: «Що там у вас?». Він все відповідав: «Все нормально у нас, мамо, все нормально». І так у нього «все нормально» було до останнього дня, навіть тоді – 19 січня – після першого підриву, коли вже хлопці виходили, то він також мені казав: «У нас все нормально».

Хлопці кажуть, що відстрілювалися в усі боки – сепаратисти були скрізь

Вже потім я дізналася, що був вибух, підірвали верхній поверх, на них упали всі ці бетонні конструкції, але хоч і контужені, вони ще мали можливість захищатися, відстрілюватися. Однак підмоги не було і не евакуйовували поранених. Хлопці кажуть, що відстрілювалися в усі боки: вгору, в боки, вниз – сепаратисти були скрізь.

«Пекло вони пройшли там»

– Другий підрив стався 20 січня, то це вже була просто катастрофа: підірвався і верх, і низ. Вони разом зі шматками бетону, перекриттів, з усім, що було, провалилися у підвальне приміщення. Як наслідок – всі контужені, всі поранені. Ті, хто більш-менш трималися на ногах, почали витягувати поранених. То був такий жах, таке пекло вони пройшли там.

Сина контузило, але він витягував товаришів: перетягував джгутами ноги, руки, бинтував, укривав, колов знеболююче. Власне, цим займалися всі, хто лишалися рухомими. Вони допомагали і чекали допомоги, доки були телефони – дзвонили, їх все обнадіювали. А потім усі зрозуміли, що підмоги не буде…

Легкопоранені виходили, Ігор провів свого товариша Андрія Шишука (позивний «Сєвєр») кудись за аеропорт. Андрій потім розповідав, що просив його вийти разом, мовляв, пішли з нами, бо ми поранені і не дійдемо, а Ігор: «Якось дійдете, хлопці, а я піду назад – до поранених» і повернувся.

Він завжди в житті умів з'являтися там, де потрібно. Він міг увесь час бути десь у тіні, непомітним, але коли комусь важко, погано – він мовчки підставить плече.

З двадцятого на двадцять перше, три МТЛБ йшли на допомогу, але вони заблудилися у тумані й не потрапили в аеропорт. Їх взяли у полон 21 січня ввечері

Знаю, що з двадцятого на двадцять перше, три МТЛБ йшли на допомогу, але вони заблудилися у тумані й не потрапили в аеропорт. Ті, хто вижив, розповідали, що чули, як брали наших хлопців. А потім і їх взяли у полон 21 січня ввечері.

Без допомоги, з важкопораненими, хлопці змушені були піти домовлятися «про коридор». Я думаю, вони прекрасно розуміли, що це може бути все, що завгодно.

Якби ж я могла йому тоді підказати, я б сказала: «Бери на плечі пораненого когось і тікай!».

Ігор тоді сказав, що не хоче здаватися в полон. Я сто разів вже думала-передумала про цей момент. Він міг тоді ще розвернутися й піти звідти. Він уже знав, що його друг Женя (Яцина – ред.) лишився під завалами. У хлопця були перебиті ноги, він загинув від переохолодження.

Ігор Брановицький, грудень 2014 року (Фото Руслана Боровика)

Ігор Брановицький, грудень 2014 року (Фото Руслана Боровика)

Якби ж я могла йому тоді підказати, я б сказала: «Бери на плечі пораненого когось і тікай!».

Я всіх хлопців потім запитувала, чому не брали поранених за ноги й руки і не тягли з собою… Та, там не так, щоб довга відстань була, просто воно все прострілювалося.

Можливо, потім їх звинувачували б – навіщо ви їх тягли, вони померли. Але вони й так померли. А вони ж так надіялись на якусь допомогу… Але так вийшло, допомога не дійшла.

«І в полоні Ігор намагався пояснити, що він – на українській землі»

У полон їх брали угрупування «Спарта» і «Сомалі»

– У полон їх брали угруповання «Спарта» і «Сомалі». Про це я дізналася вже 22 січня, мені подзвонив племінник і сказав: «Тетя Нина, Игорь в плену, но он живой, я видел». Він мені тоді одразу скинув відео, яке знімав Lifenews, як їх виводять з аеропорту. І що я помітила, Ігор спеціально ставав подалі від операторів, щоб його не дуже було видно, бо знав, що ми стежимо за подіями.

Спочатку їх відвезли до «Гіві» і там допитували

Спочатку їх відвезли до «Гіві» і там допитували. На відео видно, як «Гіві» проходжується перед нашими хлопцями і щось розповідає, а потім звертається до Ігоря: «А ты, молчаливый, что скажешь?» Він відповів: «Я – пленный, я имею право молчать». Тоді він підскочив, зняв з Ігоря шапку, але не змогли зрозуміти, як ми не старалися, що він говорить.

Після цих зйомок «Гіві» побив Ігоря. Бо на наступному відео губи, зуби, частина обличчя Ігорка – вже закривавлені. Там він себе вже називає. Видно, що всі хлопці вже перев’язані, їх усіх уже добре побили.

Це відео знімав росіянин Сергій Жук, блогер з позивним «Москва». Ми йому написали у Facebook, хотіли дізнатися, живий Ігор чи ні. Він відповів: «На жаль, я нічого не знаю про його долю». Та він брав участь у цьому, він це знімав. Навіть є кадри, де видно, що він там був присутній, а Ігор вже побитий лежить у підвалі.

Там також був Захарченко, всі ці приниження, побої, катування – все було з благословення Захарченка, з його наказу. Він вказав двох бійців й Ігоря і сказав: «Расстрелять»

Тож їх завели у підвал і вже, як хлопці розповідають, їх там били-били, били-били… Там також був Захарченко, всі ці приниження, побої, катування – все було з благословення Захарченка, з його наказу. Він вказав двох бійців й Ігоря і сказав: «Расстрелять». Хлопців повантажили в якийсь бус, зв’язали руки і повезли. Двоє, які повернулися з полону, кажуть, що думали, «на кладовище». Їх вивезли на окраїну Донецька, туди збіглися якісь люди. Але за враженнями хлопців, це були підготовлені люди. І почали: «Чому ви приїхали на нашу землю?». Ну а Ігор, наскільки йому давали говорити, намагався пояснити, що ця земля – Україна, що вони на українській землі, у себе вдома, а вдома треба наводити порядок. За що й отримав більше за всіх…

«Отак він і жив, як вів себе в останні хвилини!»

Знаю, що били кадирівці, священник та молода жінка на ім’я Віка, вона била Ігоря трубою. Крім того, вони стріляли в сина з травматичної зброї, так ці кулі і лишилися в його тілі

– Бойовики під час допиту намагалися вивідати, хто був кулеметником. Казали: будемо розстрілювати по одному, тоді кулеметника точно вб’ємо. Ігор вийшов і сказав, що кулеметник – він. Ось тоді на нього накинулися четверо чи п’ятеро і просто забили. Знаю, що били кадирівці, священик та молода жінка на ім’я Віка, вона била Ігоря трубою. Крім того, вони стріляли в сина з травматичної зброї, так ці кулі і лишилися в його тілі.

О четвертій дня у підвал кинули Паплінського і Козаченка, тих, що їхали на підмогу. Паплінський розповідав, що на той час Ігорок ще був живий. Каже, на ноги він вже не міг стати, але старався піднятися на коліна, на руки. Не знаю, чи його хто заставляв, я думаю, що він і сам підіймався, щоб показати, що не боїться їх. Це дратувало сепаратистів і вони на нього ще більше накинулися.

«Моторола» крикнув : «Всем встать». Усі встали, а Ігор лежить. Той питає: «А это что за тело?». Бойовики сказали, що «перестарались и вызвали скорую». Тоді «Моторола» витягнув пістолет і вистрелив два рази у голову мого сина, сказавши: «Я его уже вылечил». І засміявся

А потім він просто впав і вже не міг ні піднятися, ні ворушитися, тоді хтось сказав, що досить його бити і викликав швидку. До нього підійшов лікар, уколов знеболююче, хлопці кажуть, що після цього Ігор залишився нерухомо лежати. В цей момент зайшов «Моторола» й крикнув : «Всем встать». Усі встали, а Ігор лежить. Той питає: «А это что за тело?». Бойовики сказали, що «перестарались и вызвали скорую». Тоді «Моторола» витягнув пістолет і вистрелив два рази у голову мого сина, сказавши: «Я его уже вылечил». І засміявся.

(ПРИМІТКА: «Моторола» – псевдо громадянина Росії Арсенія Павлова, одного з ватажків угруповання «ДНР», що визнане в Україні терористичним)


Пізніше хлопчику, у якого забрали його берці, сказали зняти з Ігоря взуття. Він розповідав: «Я торкнувся ніг, а вони вже були холодні». І каже: не всі хлопці повірили, що Ігор мертвий, бо «сєпари» часто стріляли над головою, аби залякати, стріляли з травматичної зброї. «Я прийшов, а хлопці питають: ну що? Ну я сказав, що «двохсотий», – розповів він мені.

У довідці про смерть так і написано: «причина смерті – постріл». Чому Ігор сказав, що кулеметник? Думаю, що він хотів захистити хлопців

Постріл був прижиттєвий. У довідці про смерть так і написано: «причина смерті – постріл».

Коли мені сказали, що син у полоні, то я подумала, що це найгірше, що могло з ним трапитися. Навіть смерть у бою – була б краща

Чому Ігор сказав, що кулеметник? Думаю, що він хотів захистити хлопців. А ще, дуже можливо, це була його реакція на приниження, мовляв, «я вас також бив, тільки бив у чесному бою, коли ви могли відповідати». Він просто знав ціну цим нелюдам, він їх просто зневажав. Отак він і жив, як вів себе в останні хвилини!

Дуже розвинене почуття гідності у нього було. Коли мені сказали, що син у полоні, то я подумала, що це найгірше, що могло з ним трапитися. Навіть смерть у бою – була б краща.

Коли сина поховала, прийшов лист: «держава робить все, щоб його звільнити»

Щойно я дізналася, що «Моторола» застрелив Ігоря, я хотіла сама туди поїхати

– Щойно я дізналася, що «Моторола» застрелив Ігоря, я хотіла сама туди поїхати. Допомагали волонтери: як мали можливість, дивилися, шукали в тамтешніх моргах, але їх не скрізь пускали. Наші офіційні органи говорили, що син зазначений серед полонених.

Тоді я телефонувала до Радіонової (член «комісії зі справ військовополонених» угруповання «ДНР» – ред.), в «міністерство оборони» «ДНР», до Захарченка, і в комендатуру їхню. Куди я тільки не зверталася і чого тільки не вислухала. Мені вже і волонтери, і батьки купами скидали ці телефони.

Радіонова все говорила: «Ведется расследование». Що мене вразило: коли я до неї вперше додзвонилася, вона мені сказала: «А это тот, который в синей кофте?», а він був саме в синій куртці. І далі: «Ведется расследованеие. Позвоните через несколько дней». Так я телефонувала дуже довго. Зрештою, кажу: «В кінці кінців, з якого приводу ведеться розслідування? Ви з’ясовуєте тіло сина чи де він сам?».

Я все надіялися, що він живий. Думала, може, хлопців вивели, а він тоді просто лежав без свідомості. Тоді вона закатала істерику і передала трубку волонтеру, він уже сказав: «Ваш син загинув, ми шукаємо тіло». Найтяжчим було втрачати надію, що він живий. Так хотілося…

Де увесь цей час було тіло мого сина, невідомо. Швидше за все, тіло було в морзі, бо коли його сюди привезли, було видно, що в Донецьку робили розтин. Дотримали тіло, звичайно, до того, що неможливо було дізнатися, чи були крововиливи в мозок чи у внутрішні органи.

6 березня тіло сина привезли на нашу територію. 22 тіла за участі ОБСЄ, Червоного хреста передали організації Ярослава Жилкіна «Чорний тюльпан». Я з ним спілкувалася, він казав, що загрузили усіх, кого віддали, «на кінокамери», а потім, коли всі пішли, з моргу винесли ще два трупи зі словами: «Ці також ваші». Один із них і був мій син.

Я його побачила 1 квітня. Він «прийшов» сюди як «невідомий». Я його впізнала... Він дуже посивів за ті дні, зовсім білий зробився...


Я його побачила 1 квітня. Він «прийшов» сюди як «невідомий». Я його впізнала... У Ігоря була дуже примітна ямочка на підборідді. Він дуже посивів за ті дні, зовсім білий зробився...

Після поховання 14 квітня, нам приходить повідомлення, що «Брановицький Ігор перебуває у полоні. І держава робить все, щоб його звільнити»

Я вже казала, що ми скрізь писали. У всі державні органи. І от, після поховання 14 квітня, нам приходить повідомлення, що «Брановицький Ігор перебуває у полоні. І держава робить все, щоб його звільнити».

«Покарання вбивць – і тут волонтери потрібні!»

– Вже після того, як Ігорок загинув, хлопці нам передавали його речі. Вони навіть жартували: «Ми вам з доставкою бібліотеку оформили, щоб ви не носили, бо вони дуже тяжкі». Ігор туди з собою набрав стільки книжок, навіть 11 січня їхав – брав книги.

Останнє, що він читав і з чим зі мною ділився – «На західному фронті без змін». Оруелом цікавився, перечитував Біблію. Про цю книгу він сказав, що це «історія війни нашої землі». Воно так і є.

А ще вони з Женьою Яциною у вільний час дуже любили грати в шахи. Вони з ним дуже дружили, якось так знайшли один одного. Женя телефонував мамі і казав: «Мама, мы при нем даже матом не ругаемся». Вона сміялася: «Он что на вас кричит?» – «Нет, но так тихо скажет, что тебе перехочется это делать».

Я хочу, щоб ці жертви і ці смерті не були марними

Чого я чекаю? Я хочу, щоб ці жертви і ці смерті не були марними. Щоб не зрадили пам’ять людей, які боролися за те, щоб Україна існувала як вільна держава. Ігор прекрасно розумів, що не все швидко вийде, що процес становлення буде довгим, але хтось повинен бути першим.

Я хочу довести до кінця цю кримінальну справу, щоб ті, хто катував і вбивав, віддав ці накази, були покарані. І для цього, виявляється, нам волонтери треба

Я хочу довести до кінця цю кримінальну справу, щоб ті, хто катував і вбивав, віддав ці накази, були покарані. Зараз це намагаємося зрушити тільки власними силами. І для цього, виявляється, нам волонтери треба! Бо зараз я не бачу бажання Генеральної прокуратури якось цю ситуацію довести до кінця.

Так, мого сина вбили. Його вбили в полоні. З того боку є вбивці, я хочу, щоб їх покарали, як воєнних злочинців

Так, мого сина вбили. Його вбили в полоні. Я розумію, що з того боку є вбивці, я хочу, щоб їх покарали, як воєнних злочинців. Про жодну амністію не може бути й мови! Але там також є люди, які залишилися на окупованих територіях, які не змогли протистояти цьому насиллю. Вони чекають на визволення.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG