Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 22:57

Майдан очима американського фотографа


Майдан, лютий 2014 року. Ілюстративне фото

Майдан, лютий 2014 року. Ілюстративне фото

Джозеф прийшов на Майдан як фотограф, але для нього це ніколи не було «закордонним завданням» на кшталт Іраку чи Афганістану

Майдан очима американського фотографа. Джозеф Сивенький – онук українських емігрантів останні п’ятнадцять років подовгу живе на дві країни. Він знімав Помаранчеву революцію, і під час Революції гідності не випускав фотокамери з рук. Зі стипендіатом Фулбрайта, світлини якого публікували New York Times, Stern і Bloomberg, спілкувалися кореспонденти «Голосу Америки».

Коли йому випадає бувати на Інститутській – вулиці героїв Небесної сотні, – він завжди заходить помолитись до маленької дерев’яної церковці, збудованої після кривавих лютневих подій. І завжди згадує, як у перші дні вуличних боїв піднімався разом із юрбою Майдану цією вулицею вгору, і як у дні розстрілів цією вулицею вниз стікали червоні потічки. Джозеф Сивенький – фотограф зі Сполучених Штатів. Події Євромайдану висвітлювало багато іноземних кореспондентів, але він іноземцем тут ніколи не почувався.

Хоч я не маю українського громадянства, все одно відчуваю Україну своїм домом

«У мене українські корені. У мене завжди був дуже міцний зв’язок з Україною. Я почав сюди їздити ще підлітком, щойно розвалився Радянський Союз і Україна проголосила незалежність. Мене завжди вабила Україна, я завжди знав, що буду тут проводити багато часу. І тому, хоч я не маю українського громадянства, все одно відчуваю Україну своїм домом. Не можу сказати, що для мене рідніше – Америка чи Україна. І там, і тут мій дім», – каже Джозеф Сивенький.

Джозеф прийшов на Майдан як фотограф, але для нього це ніколи не було «закордонним завданням» на кшталт Іраку, Афганістану чи інших «гарячих точок», де випадало бувати. Він знімав Майдан як киянин – як історію про своє місто і своїх земляків. Подібно до інших киян був на Майдані з першого ж дня, так само, як інших, вдома у київській квартирі на нього чекали рідні – дружина-українка і крихітна донечка. Попри емоційну залученість, він, однак, ніколи не відкладав фотоапарат, щоб взяти безпосередню участь у подіях.

Єдиний раз, коли я опустив свою камеру – це коли мене зачепило димовою гранатою

«Ні, моя роль була фотографувати. Єдиний раз, коли я опустив свою камеру – це коли мене зачепило димовою гранатою», – згадує фотограф.

Джозеф дивується з живучості міфу російської пропаганди про те, буцімто Майдан організувала Америка.

«Ідея, що США чи інші західні країни доклалися до появи Майдану – це абсолютна неправда. Я провів багато часу на Майдані і стверджую: не можна примусити людей чи заплатити їм, щоб вони робили те, що вони робили там. Це просто неможливо зробити», – переконаний Джозеф.

На його світлинах – усі ключові події тих драматичних днів. І весь набір людських емоцій, що проявляються в екстремальних ситуаціях. Засніжені барикади з написами «До зброї!», прощання із загиблими під співи «Пливе кача», майданівка, яка бинтує розбиту голову міліціонеру.

Одна з його улюблених фотографій оця: вечір, холодно, падає сніг, і молода пара стоїть, обійнявшись.

«Вони обнімалися, тому що він вирушав на Грушевського, де точився один з вуличних боїв. Це, мабуть, був четвертий день тих сутичок між демонстрантами і міліцією», – пояснює Джозеф Сивенький.

На Майдані він бачив багато поранених. І вже тоді вирішив, що зніматиме про них проект. Однак майже одразу після Майдану почалася війна. І сьогодні він працює над фотопроектом про поранених солдатів. Влаштовує виставки в українських містах, показує світлини студентам. Українці повинні це бачити, впевнений Джозеф:

«В українській пресі багато розповідають про поранених і як це вплинуло на їхнє життя. Але мені ці розповіді завжди здавалися надто стерильними. Я знаю, що в реальності все набагато страшніше. І якщо провести більше часу з тими людьми, ближче їх пізнати і вибудувати довіру, то вони відкриються і покажуть, як воно є насправді», – стверджує Джозеф.

Спілкуючись з фронтовиками, він чує від них і їхніх родичів багато нарікань на несправедливість.

Одна з основних проблем – це брак справедливості. Люди тому й вийшли на Майдан – бо хотіли справедливості й правосуддя. Але цього досі не сталося

«Одна з основних проблем – це брак справедливості. Люди цим дуже невдоволені, і вони мають цілковите право гніватися. Власне, вони тому й вийшли на Майдан – бо хотіли справедливості й правосуддя. Але цього досі не сталося. Я думаю, людям набагато легше було б змиритися з нинішніми економічними негараздами, якби вони бачили, що справедливість бере гору, покарання за злочини та корупцію настає. Навіть якби цього було трошки, бодай якісь приклади. Але вони не бачать цих малих прикладів.

Сьогодні, через 2 роки після Майдану, винні у масових розстрілах не покарані. Та ще й нова несправедливість виникає, пов’язана з війною. Я знаю багатьох солдатів, які були тяжко поранені і стикаються зі страшною бюрократичною тяганиною: мусять доводити, що були поранені на війні.

Інші нарікають, що про них забули. Скаржаться на проблеми з протезуванням, з робочими місцями для вояків, які втратили руку чи ногу. Зрештою, на те, що в Україні інфраструктури нема для людей в інвалідному візку. До цих проблем я й намагаюсь привернути увагу.

Усі ці смерті... Усі ці страждання... Це не може минутись даремно. Країна мусить змінитись», – переконаний американський фотограф українського походження Джозеф Сивенький.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG